П'ятий рік російські війська, які окупували українські Донбас та Крим, вбивають українських військових. Наші воїни стоять стіною, але майже щодня нові й нові бійці відходять за небокрай. Наш обов'язок - пам'ятати про їхній подвиг.

На маліжанську адресу надходять прозові і поетичні твори-присвяти великому другові талановитих дітей Володимирові Ковалику. На цьогорічному фестивалі його учасники та гості разом з онукою Мар'яною Гриців вшанували хвилиною мовчання любого нам і незабутнього Володимира Ковалика, а у церкві села Рекіти відбулася служба Божа за упокій душі цієї визначної людини.

Їх стає дедалі більше - тих, хто не повернувся, хто назавше залишився сорокарічним, тридцятирічним, а кому не виповнилося й двадцяти. Тих, хто віддав свої життя за українську землю. І за право жити вільними людьми у вільній країні.

Продовження.
Початок у № 34

Ми продовжуємо нашу розповідь про Героя України Левка Григоровича Лук'яненка. Цього разу йтиметься про те, чим ця Людина-Легенда переймалася після закріпленого на папері відновлення української державної незалежності.

Для того, щоб громадяни України могли мирно жити, працювати - і навіть святкувати та відпочивати, вони затуляють нас собою на лінії вогню...

Українські воїни твердо тримають оборону. І хоча російські війська продовжують поливати передову з протитанкових ракетних комплексів, автоматичних гранатометів, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї, наші воїни не відступають. Але чи не щодня Небесне воїнство поповнюється новоприбулими - Героями, ім'я яких навіки вкарбується у книгу пам'яті українського народу.

Часом як причеплять до когось ярлики-наклейки, так вони й супроводжують людину все публічне життя. А по життю й поготів. Живих свідків звитяг того, про кого сформувалися ті чи інші усталені уявлення, лишається дедалі менше. Опублікованих у загальнодоступних джерелах документів також.

Молоді, зовсім юні, статечні, іноді геть поважного віку - Воїни відходять у вічність. У боротьбі з російськими окупантами загинули тисячі бійців. Загинули гідно, як справжні воїни. Їхні імена вже вписані у Книгу пам'яті українського народу. Навічно.

За останні півроку від нас пішли троє титанів українства: Іван Драч (81 рік), Мирослав Попович (87 років), Левко Лук'яненко (89 років). Ми зупинимося на долі кожного з них, на тому, що у них вийшло зробити, а що - ні. На тому, що їм допомагало, а що заважало.

Тернистий шлях свідомих українців від Запоріжжя й Полтавщини до Варшави й Сіднея.

У 19 років їм ще б тільки жити. У такому віці юнаки починають самостійно пізнавати світ, вилітають з-під маминого крила. Весь світ відкритий перед ними - бери його руками, завойовуй і перемагай. Кохай і живи. Але не тоді, коли війна. Коли війна, чоловіки беруть до рук зброю і йдуть у бій. Бо зайдам - не місце на українській землі. І байдуже, що чоловікові іноді - лише 19. Війна, та, котру не чекали, робить з юнаків справжніх бійців. Іноді - Героїв. І як болить, коли вже - посмертно...

Допоки в Росії, країні-загарбниці, триває футбол на крові, її війська продовжують поливати вогнем українські позиції. Травень і червень цього року були рекордними за кількістю загиблих. У боях за Україну загинули 16 військових, з них четверо - 28 червня. Українські бійці гідно тримають оборону. Лави ворога рідіють. Але оборона рідної землі дається дорогою ціною. Це і є справжня ціна волі. Ціна права йти власним шляхом, незалежним від Росії.