Вони могли вибрати спокійне сите життя – а замість цього вибрали війну. Свідомо. Розуміючи, що можуть не повернутися. І більше ніколи не побачити рідних. Загинули, аби ми з вами жили. І пам’ятали. Бо вони заслужили на нашу з вами пам’ять. Сторінка Яна Осоки у Фейсбуку – саме про таких. Найкращих з-поміж нас. Тих, хто відійшов. Дякуючи яким Україна досі є. Уклін вам, воїни.

На початку листопада минає сумних півроку, коли після недуги в австралійському Мельбурні відійшов до свого Творця видатний український патріот й політичний діяч сл. пам. Андрій Глуханич, колишній голова Української громади Вікторії (УГВ), багаторічний член різних управ УГВ, голова комітету розбудови Народного дому, член хору «Чайка», провідний член Організації Українських Націоналістів за кордоном та делегатури закордонного представництва (середовища) УГВР.

За ініціативою письменника Олекси Коломійця, мого земляка, уродженця села Харківці, на Лохвиччині, та Українського фонду культури 1990 року неподалік Мгарського монастиря, на Зажур-горі, було вивершено Курган Скорботи, землю для якого привозили з усіх регіонів України. Того ж року було встановлено й освячено хрест.

Думається, що після виходу у світ моєї нової книги «Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія», яка щойно побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги, тепер мало хто на Полтавщині, в Лубнах, Чорнухах чи Лохвиці, не знає про тяжку, а подекуди й трагічну долю родини Федора Павловича Габелка, що натепер замешкав у Мельбурні?!

29 вересня в Україні відзначали грандіозну дату – 150-річчя від дня народження видатного українського історика, засновника національної історіографії, громадсько-політичного діяча Михайла Сергійовича Грушевського.

Два роки тому лохвицького літератора й адвоката Олександра Панченка було відзначено Дипломом літературної премії імені Івана Багряного, який надається у США Фундацією імені Івана Багряного за літературні твори українською мовою, наукові дослідження, а також за значний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства.

Тоді, коли вік уже не має значення, ми вирівнюємося. Не в людських оцінках чи здобутому досвіді, а в можливості сказати те, що хочеться, – сказати те, що існує, живе і рано чи пізно виштовхується зі серця назовні. Тоді, коли ми вирівнюємося, я не боюся сказати те, що завжди існувало, але те, що могло би часом здатися недоречним, пафосним чи нещирим.

Щось трохи потаємне й дещо глибинне змусило мене через багато років написати цю згадку про Володимира Дерев’янка – сина вихідця зі села Тетилівці, що на львівській Бродівщині, Петра Григоровича Дерев’янка та уродженої у Хомутці, біля Миргорода, Люби Василівни, з дому Павленко.

На другі роковини Іловайської трагедії «Тиждень» поспілкувався з бійцями добровольчих батальйонів, які перебували в оточенні, і попросив пригадати, як розгорталися події два роки тому.

Передсвяткові фанфари, репетиції параду до Дня Незалежності, запальні промови і вступ українських військових до Іловайську — таким був серпень 2014 року. У другій половині серпня 2014-го щодоби офіційні джерела повідомляли про поступове входження українських військ в це невелике, але стратегічно важливе з позиції транспортної розв’язки містечко.

У липні 1691 року на землях історичної Полтавщини народився останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Це, мабуть, єдиний український діяч, який канонізований обома гілками сучасного українського православ’я – Київським Патріархатом як Петро Багатостраждальний у 2008 році та митрополією московської церкви у 2015 році як праведний Петро Калнишевський.

По війні о. Федір служив у парафіях таборів ДП у Фюссені, Фельдмохінгу, Фраймані. Це був час, коли вигнанці з України жили в непевності і страху перед майбутнім. Отець Федір підтримував їх на дусі, зміцнював віру в Божу допомогу, в краще майбутнє. Коли у 1946 році великій групі переміщених осіб у фюссенському таборі загрожувала примусова репатріація, отець Федір був у передових лавах масової демонстрації на їх захист.