Члени Громадського комітету південно-західної Флориди взяли участь у відзначенні Дня Землі в суботу, 21-го квітня ц. р., в Oscar Scherer State Park, Osprey, Florida. Це була нагода розповісти про Чорнобильську аварію в Україні, яка сталася 26-го квітня 1986 року. На столі, над яким був напис «Chornobyl Nuclear Disaster» були розкладені книжки, летючки, жетони та інші матеріали про Чорнобильську катастрофу, як також інформація про Україну та сучасну війну з Росією на Донбасі.

Науковцю, професору, воїну ОУН та громадсько-політичному діячеві Богдану-Івану Кордюку в січні 2018 року виповнилося б 110 років, але вже минуло 30 років від того дня, коли він відійшов у Вічність.

Нелегкі часи переживала Буковина в ХХ сторіччі. Влада тут мінялася кілька разів, і кожна не на користь українцям. Гнобила українців боярська Румунія, котра протягом 20-ти років панувала в цьому краї. Принесла в цей благодатний край горе і сльози і радянська влада. В таких умовах важко було українській інтелігенції творити, примножувати і плекати свою культуру, мистецтво, літературу. Нелегко навіть зараз, особливо у прикордонних районах, де українці є в меншості. Тому про багатьох буковинців Україна так і не довідалася, багато з них стали відомими за межами Буковини. До таких належить талановита, але маловідома на рідній Буковині письменниця, поетеса, публіцист, художниця, писанкарка, вишивальниця і громадська діячка Домка Сидорівна Ботушанська. Але для того, щоб постать Домки Ботушанської не канула у забуття, багато зусиль докладає методист Центру туризму, колишній директор Глибоцького ліцею, племінниця Домки Сидорівни по матері Ольга Шевченко. Торік у селищі Глибока громада гідно відзначила 105-річний ювілей з нагоди дня народження цієї особистості. Ця людина варта того, щоб Буковина знала її, пам'ятала і вшановувала.

Їх не стало у березні. Вони відійшли, щоб їх тут же заступили інші. Війна триває, і їх, небесних героїв, стає з кожним днем дедалі більше. Не час розслаблятися, не час втомлюватися. Їм там, на передовій, про це щодня нагадує ворог. Це має пам'ятати і кожен українець. Армія і досі потребує допомоги. Ті, котрі повернулися живими, потребують нашої підтримки. А всі, хто відійшов за небокрай так немилосердно рано, заслуговують на пам'ять. І вдячність. За мирне небо. За ранок у тиші. За те, що ми, українці, досі живемо на українській землі.

Всього лише два дні не дожив до ювілею один з довгожителів села Вербовець, Косівського району, Івано-Франківської області, Михайло Павлюк. 20 березня йому мало б виповнитися 95 років. Зате 5 березня разом з 92-річною дружиною Параскою відзначили 70-річний ювілей подружнього життя, справивши благодатне весілля.

Поки одні роблять бізнес на крові, інші воюють. Поки одні «ганяють» фури на окуповані території, інші тримають над нами небо. Мирне небо. У якому не миготять САУшки, не гатять ГРАДи і не поливають землю вогнем «Васильки». Ворог ніколи не зупиниться, якщо його не зупинити. Там, на передовій, уже чотири роки поспіль триває війна за життя. За право бути. Бути собою. Українцями у вільній Україні.

Чотири зовсім молоді життя. Одному з них лише виповнилося 22 роки - йому б іще жити і жити. Дехто так і не встиг відсвяткувати своє весілля і стати батьком. А дехто - побачити народження свого первістка. Їхня смерть - на совісті президента Росії і його посіпак. Це на його руках - кров десятків тисяч українців, які загинули на Донбасі. Їхні перервані життя. Біль і розпач їхніх найрідніших. І цей злочин проти України має бути покараний.

За кожним з героїв - тих, хто мерз в окопах, місив болото на передовій, ходив у тил противника, щодня перебував під прицілом ворожого снайпера, боровся з російським агресором і загинув - стоять тисячі матерів, дружин, згорьованих батьків і сиріт, які вже ніколи не обнімуть своїх найрідніших.

Їхня смерть, на перший погляд, нічого не змінила. Війна триває і далі, а окуповані території досі не вдалося повернути. Так, більшість із них могли б жити, якби українська влада більше дбала про військо. Якби на «нулі» стояли бетонні укріплення. І якщо б військовим дозволяли стріляти, а не штрафували за те, що вони посміли відстрілюватися.

Допоки українські високопосадовці відпочивали на Мальдівах та Сейшелах, вважаючи, що мають повне право на відпочинок за кревно зароблені гроші, вони мерзли в окопах під завивання ГРАДів та «Васильків», підривались на мінах, атакували у відповідь. І гинули.

Розповідь про видатного Українця, мого земляка-полтавця, непересічного публіциста, визначного громадсько-політичного діяча й багаторічного генерального секретаря ЦК багрянівської УРДП, який наразі очолює у США Фундацію імені Івана Багряного, Олексія Григоровича Коновала. (Продовження. Початок - у №6 2018 р.)

Уродженець Миргорода, американський бізнесовець у будівельній галузі, благодійник українського роду Олексій Григорович Воскобійник у своїй книзі «Повість моїх літ. Публіцистичні спогади» (2000) писав: «Життя - наче козацький кінь, що промайнув повз твоє вікно, залишивши куряву споминів на схилі твоїх років, хоч і щасливих, та уже немолодих. Благословення будь земля, на якій ти народився!.. Літа - як баскі коні: летять - не зупиниш. І всі роки, навіть тоді, коли ще твердо не стали на ноги, ми думали про вільну Україну. І не тільки думали, а мріяли. Щось у силу своїх можливостей робили. Всі ми, без винятку, вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна розправить крила і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо...»