Дехто досі не розуміє, чому українські бійці щодня гинуть на передовій. Мовляв, російська армія далі не піде. Ті ж бійці, про яких піде мова, як ніхто, усвідомлювали: російський диктатор і його армія захоплять стільки території, скільки їм дозволять українці.

Доки політики протирають штани на переговорах у Мінську, українські воїни щодня, щогодини тримають кордон нашої країни. Щодня засинають під страшні звуки зброї, забороненої тими ж Мінськими угодами. І вмирають.

Нещодавно минуло 40 днів після смерті Блаженнішого кардинала Любомира Гузара. 31 травня він залишив світ живих, а через 40 днів душа його нас покинула й вознеслася для поклоніння Господові. Згадуємо владику Гузара з тим, аби ще раз спробувати вповні осягнути значення не лише втрати, а й того спадку, що він його нам залишив.

А війна триває. І не видно їй кінця-краю. Чи не щодня лави наших воїнів, українських синів, рідіють. Відходять найкращі. А на їхнє місце заступають інші. Бо кожен розуміє - ця війна може бути надовго. І кордони треба втримати. Будь-якою ціною. Навіть якщо ціна - людське життя.

Хтось із них мріяв звести будинок своїми руками. Хтось - побачити кохану у весільній сукні. Хтось - пішов на війну добровольцем, інших - призвали. Але всі вони хотіли жити. Виховати нащадків. Усі вони любили свою країну. Усі віддали заради неї життя. Усі вони - Герої. І варті того, аби про них пам'ятали.

Присвятити життя мандрам - мрія багатьох, хоча не кожна людина зважується на це. Більшість так і живе мріями про подорожі, переглядаючи фільми й фото з чужих поїздок. Та є люди, яким належить весь світ. Такою була Софія Яблонська - журналістка, авторка книжок-бестселерів і фільмів про екзотичні краї. Цьогоріч, 15 травня, виповнилося 110 років від її народження.

Україна і світ попрощалися з легендарним українцем - Верховним Архієпископом-емеритом Блаженнішим Любомиром, кардиналом Гузаром.

Погляньте в їхні очі. Очі справжніх чоловіків, Воїнів, людей з великим серцем. Усі вони загинули там, на «нулі». Щодня, проживаючи своє мирне життя тут, де війна відлунює лише сухими повідомленнями у телеефірі й час від часу - розпачливими постами у «Фейсбук» - пам'ятаймо про них.

Три роки тому це все здавалося страшним сном. Цей сон вривався у реальність словами-кулями. Підірвався. Потрібна кров. Снайпер. Артобстріл. Блокпост. Бойовики. Збито літак. Відірвало ноги. Оточення. Евакуйовано. ДРГ. Полон. Пропав безвісти. Загинув. Загинув. Загинув...

Він кинув виклик сталінізму. І переміг. 16 травня відбулося прощання з лідером Норильського повстання у таборах ГУЛАГу 1953 року, великим інтелектуалом Євгеном Степановичем Грицяком.

Усі площі з технічними коноплями в Україні засіяні сортами, створеними за участю видатного вченого В'ячеслава Вировця.

І досі серед українців лунають думки, мовляв, навіщо воювати за Донбас - він же не український, мова там лунає не українська та й справжніх українців там нема. Так, український Донбас - специфічний регіон, який, може, чи не найбільше постраждав свого часу від багаторічної російської окупації.