Полеглі у жовтні за Україну воїни – це не статистика. Це – міста та села. Це – батьки, брати, сестри, кохані, діти. Це – одне спільне на всіх горе. Це – різні долі з однаковим кінцем. Долі чоловіків, які займалися найголовнішою справою – захищали свою країну.

Пам’яті Галини Михайлівни Лактіонової
(7.07.1952 – 25.12.2016)

Відкритий вітальний лист громадському діячеві, письменнику, редакторові, митцеві й поету Федорові Павловичу Габелку з нагоди його 99-річчя у далекий австралійський Мельбурн із полтавського містечка Лохвиця

У всьому світі відбулося вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні. Минуло три роки з часу їхньої трагічної і жертовної смерті, але світ і досі пам’ятає їхній величний подвиг. Заради свободи, заради права бути собою, бути вільним громадянином у вільній країні, де громадські свободи – понад усе, вони віддали найцінніше. У ці скорботні для України дні вшанувати пам’ять загиблих прийшли не тільки в Україні, але й у всьому світі – у США, Канаді, Італії, Австрії, Польщі, Естонії, Латвії та інших країнах.

Допоки керівництво України продовжує торгувати з окупантом, наші воїни тримають наші кордони. Не дозволяють захланному окупантові посунутись ні на крок уперед. Поки чиновники та олігархи чинять «торгівлю на крові», наші захисники гинуть. Вони воювали, ризикували найдорожчим, аби ворог не пройшов. Ми пам’ятатимемо їхній великий подвиг. Бо вони – це справді ті люди, які зробили все, аби наблизити день перемоги над російським окупантом.  Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про загиблих бійців у російсько-українській війні.

20 лютого у День Пам’яті Небесної Сотні, Україна вшановувала загиблих героїв Майдану, найкращих синів і доньок своєї Вітчизни, які віддали заради перемоги Революції гідності найдорожче – життя.

У суботу, 11 лютого, в місті Конотопі відбулось урочисте відкриття меморіальної дошки Григорієві Скибі – видатному воякові, який майже 30 років боровся за незалежність України.

Антін Кущинський, уродженець полтавського міста Лохвиця, який побачив світ 120 років тому, 14 лютого 1897 року, писав у редагованому ним часопису «Українське козацтво», травень-серпень 1983 рік, ч. 2 (69), що «кожний народ має свої звичаї, які виробилися протягом багатьох сторіч і стали скарбом його культури. Звичаї, як і рідна мова, є тим найміцнішим елементом, що об’єднує окремих людей в один народ.

Погляньте в їхні очі – в очі кожного бійця, який мав відвагу поглянути в глибину своїх страхів і переступити через них. Щоб стати справжнім Воїном. Справжнім Сином своєї стражденної країни. Кожен із них хотів жити. Мріяв про своє. Але всі вони були готовими заплатити свою ціну за Волю. В їхніх очах – готовність заплатити найвищу ціну. На них рівняються воїни війська українського. З них має брати приклад кожен із нас. Аби кожен своєю лептою допоміг Україні-Матері у найскрутніший час. Продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про загиблих бійців у російсько-українській війні.

Той серпень забрав так багато життів. Комусь залишались лічені дні до демобілізації. Хтось будував плани на «потім». Потім – це після війни. Коли над звільненими Донецьком і Луганськом знову замайорять синьо-жовті стяги. Усі вони не дочекалися. Ні демобілізації, ні цієї благословенної миті, коли за українську мову на окупованій донбаській землі не вбиватимуть і не тягнутимуть у застінки ФСБ. Але кожне їхнє життя, кожна крапля їхньої крові пришвидшувала цей час. Великий уклін вам, Воїни, за вашу велику жертву.

Сім історій. Сім втрачених життів. Сім родин, які залишилися наодинці зі своїм болем. Діти – без батька, матері – без синів, жінки – з чорною вдовиною хустиною. Усі вони могли виїхали за кордон, перечекати лиху годину. І жити.

  Коли більшість українців ніжилися під теплим сонячним промінням у хвилях моря, ці хлопці приймали свій останній бій. Усі вони загинули у серпні. Саме тоді, коли їхні діти готувалися до школи. Загинули саме тому, аби діти мали можливість піти до школи і сісти за парти. І не дослухатися, чи поруч пролетить міна. Сісти за парту у своїй країні. Вільній. Нескореній. Українській. Продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки.