У своїй автобіографічній повісті «Від Зінькова до Мельбурна» Дмитро Нитченко, який побачив світ у лютому тепер вже далекого 1905 року, писав: «… Народився я в Зінькові, 8-го лютого за старим стилем, на Полтавщині, в родині хліборобів. Зіньків був повітовим містом, мав з 10 тисяч населення. У Зінькові було 7 чи 8 церков. Ще до революції були жіноча й чоловіча гімназії та низка шкіл. За радянських часів замість гімназії були індустріально-технічна школа та агрономічна.

...Колись давно-давно тато подарував мені великий синій щоденник і на обкладинці написав: «Коли муза копне». За його прикладом я почала записувати в ньому цитати, які давали мені натхнення на свої твори. Переглядаючи той щоденник, я знайшла чіткий опис Дмитра Адамовича Грушецького: «Бувають у природі характери такі екстравагантні, що розсудливий поет навіть не попробує виставити їх на сцену». (Лорд Честерфілд. «Листи синові»).

У глибокому смутку ділимося сумною вісткою, що 8-го січня, 2015 року,  відійшла у Божу вічність наша Найдорожча Мама, Баба і Прабаба (Баба Сяся),
Берегиня нашої Родини, активний член української громади в Чикаґо,  22-го Відділу Союзу Українок Америки та парафії свв. Володимира і Ольги

Зараз дуже важко знайти чесну, безкорисливу людину, котра би все життя творила добро своєму ближньому і не потребували за це ні грошей, ні слави, ні уваги, ні навіть вдячності. Мені пощастило зустріти таку людину і приятелювати з нею. Таким був мій краянин, львівський гуцул Василь Романович Флейчук. Він часто допомагав порадою всім, хто цього потребував. Подорожнього завжди нагодував. Давав прихисток. Недужого навідував. Ніколи не шкодував для людей власного часу. Не вмів ображатися і завжди був спокійним. На жаль, смерть невблаганна і забирає всіх. У ніч зі 7 на 8 січня 2009 року забрала вона і Василя Романовича, котрий не дожив до свого 85-річчя лише тиждень.

Розмова з Мирославом Поповичем, доктором філософських наук, професором, академіком НАН України, про Ініціативну групу «Першого грудня», командний дух та роль фантазії.

У своєму приватному архіві я щойно віднайшов лист 9-річної давності від свого приятеля зі США за походженням і по духу українця Івана Буртика, який отримав від нього разом з його видатною книгою «Тернистий шлях Другої дивізії УНА», що з’явилась друком у США (Нью-Йорк – Кліфтон) рівно 20 років назад, і в якій йдеться про маловідому, однак героїчну сторінку визвольних змагань українських військовиків при створенні Українського Національного Комітету та Другої дивізії Української Національної Армії.

Від редакції:
Першого січня фактично вся Україна та діаспора відзначали День народження Степана Бандери. Його ім’я в країні сьогодні згадують часто, як ніколи. В той же час багато людей не дуже добре знають життєві віхи одного з головних ідеологів українського націоналізму. Тож пропонуємо читачам ознайомитися з автобіографією Степана Бандери. Правопис оригіналу збережено.

«Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована». Не знаю, чи доводилось Василеві Симчичу читати есей Ю. Шевельова «Над озером.

Україна провела в останню путь Євгена Сверстюка. У Будинку вчителя (Будинку Центральної Ради) люди епохи прощалися з людиною-епохою.

Журналісти преси, радіо чи телебачення часто розповідають людям музикантів, відкривають нові імена, прославляють, але не завжди знаходять час і бажання розповісти про своїх колег, котрі теж не обділені талантом. У листопаді цього року відсвяткував свій 80-річний ювілей чернівецький радіожурналіст Жан Макаренко. Він був не тільки талановитим журналістом, котрого поважають досі, Ж. Макаренко – перекладач, мандрівник, член Міжнародної федерації преси, народний дипломат, громадський і культурний діяч і, взагалі, надзвичайно цікава людина.

Полтава та давня московська окупація в описах Миколи Лазорського: «…Визволи… усіх нас і весь хрещений народ наш зі страшної неволі московської, щоби ми, наші діти й діти дітей наших благословляли тебе з віку у вік…»

23 вересня 1900 року в польському місті Новий Сонч народився видатний український географ Володимир Кубійович. Так, саме той Кубійович, якого більшість українців завдяки радянській пропаганді знає як «нацистського прихвостня», «буржуазного націоналіста», «колабораціоніста». Цей список пропагандистських штампів можна продовжити. Навіть нині постать Кубійовича в українському суспільстві більше асоціюється з його політичною, а не науковою діяльністю. Між тим, саме завдяки науці Кубійович здобув собі ім’я в довоєнній Польщі та за її межами. А любов до Батьківщини коштувала йому сімейного щастя.