У Михайла Вінтоняка на присілку Медвежому, у Космачі, народилось ще одне малятко. Воно була п'ятою дитиною в сім'ї з дванадцяти дітей. Українськими землями знищував усе живе голодомор. 1933 рік косив українські села нещадно. А тут, на Гуцульщині, нуртувало українське життя. Хоча жили гуцули не в злиднях, але тяжко працювали і заробляли собі на прожиття. Отож, і дитинка, яка народилася в Медвежому, мала шанси на виживання.

На 89 році життя померла відома львів'янка Лариса Іванівна Крушельницька, яка довший період свого життя присвятила роботі у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника.

12 листопада 2017 р. Львівське обласне об'єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка провело нагородження понад 70 лауреатів Міжнародного дитячо-мистецького конкурсу «Тарасовими стежками» у залах Львівського історичного музею у межах тижня заходів, присвячених Дню української писемності та мови.

Війна - як лакмусовий папірець, показує справжню сутність людини. А з нею - і цілого народу. Чи вартий він того, аби залишатися на карті історії, чи готовий захищати свою землю і боронити від ворога.

21-22 роки. Саме стільки було п'ятьом бійцям, про яких ми, з-поміж інших, згадуватимемо сьогодні. Усі вони з власної волі стали воїнами. І несли свою нелегку ношу до кінця.

Усі вони могли б жити. Могли, як кожен нині сущий в Україні, дивитись телевізор на зручних канапах, могли тішитися народженню своїх дітей, поволі старіти у колі близьких і піти засвіти у поважному віці.

Поки одні закарпатці обурюються, що їхніх дітей змушують вивчати українську мову - державну мову рідної країни України, інші за свою країну готові віддати життя. І віддають.

Життя видатного українського літературознавця, літературного критика, публіциста, редактора, перекладача, мемуариста й громадського діяча, який на еміграції став почесним доктором філософії Українського вільного університету в Мюнхені, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук, Івана Максимовича Кошелівця (правдиве прізвище - Ярешко), 110-річчя від дня народження якого ми відзначаємо цьогорічного листопада, певною мірою пов'язане з Полтавщиною.

Завжди хочеться розповідати читачам про живих людей. Але не завжди це вдається. Спілкуєшся з людиною, а через кілька днів дізнаєшся, що її уже немає серед живих. Та якщо про мертвих або добре говорять, або мовчать, то краще вже про мертвих розповідати. Так сталося з моєю краянкою, талановитою вишивальницею, майстринею з виплітання бісером, ткалею, дизайнером одягу Євгенією Ґеник. Мені пощастило єдиний раз у житті зустрітися з цією незвичайною жінкою, а враження склалося, що знав її все життя.

У той час, поки державні чиновники найвищого рангу думають, як би то збагатитися на армії, чи не щодня з передової везуть загиблих чи поранених. На третьому році війни з екранів телевізорів повідомляють суху статистику. Без імен, без, бодай, найменших відомостей про загиблих. А про добровольців усім нам розповідають соціальні мережі.

Війна не має кордонів, а наш ворог - хитрий і підступний. Наші воїни гинуть не лише на передовій. За найсміливішими полюють і там, де наразі мир і спокій. У столиці країни, на людних вулицях міст.

П'ять історій. П'ять втрачених життів. П'ять не даремно прожитих життів. Усі вони - наймолодшому було лише 26, а найстарший перегорнув шостий десяток - Герої. Хтось прийшов в армію добровольцем, когось - мобілізували. Усі вони могли заховатися за «маминою спідницею» чи виїхати за кордон. Але вони залишилися. Хоч кожен із них усвідомлював, що може не повернутися. І більше ніколи не побачити найрідніших. Вони ж тримали оборону. До кінця.