Колись давно, а саме двадцять років тому, вітер часу, вітер, який дмухав ще з берегів Ладозького озера, приніс на своїх крилах (і дарма, що, кажуть, то був якийсь зачімханий потяг) у давній Львів інґерманландську красуню Лану Перлулайнен. Львів поглинув поетесу, затягнув своїм спокоєм і левами, з якими вона навчилася говорити. Дарма, що спілкувалася тоді ще російською. У левів і поетів мова одна.

В її поезіях багато смутку і ночі. І мало радості. Її радість – скороминуща. Бо є – і тут же нема. І в тому її цінність. Цінність відшуковувати у собі вічне.
«…А в мене не можна вступити,
Як в ріку Геракліта, удруге.
Бо я назавжди…»
Плакальниця Йорданових вод, вічне метафізичне «перекотиполе», що проростає словами всередині нас.

Про загадковий «Правий сектор» вперше почула 20 січня – наступного дня після сутичок протестуючих з «Беркутом» на вул. Грушевського. Сутичок, у результаті яких вночі згоріли кілька автівок та автобус, і де за одну ніч виросла барикада. Всім відомо, як все починалося: 19 січня, на черговому Вічі, лідери опозиції вкотре полум’яно годували Майдан відомою всім риторикою, фактично не запропонувавши нічого людям, які палали від люті через прийняті 16 січня диктаторські закони.

Світ студених потоків, замріяних трембітарів та відважних опришків, які навічно застигли в каменях, готові будь-якої миті кинутись на захист покривджених… Світ силача Кротона, який зійшов зі сторінок книг і ожив на екрані фільму «Іван Сила»… Світ, у якому чатують босоркані та упирі, а Дідо-Всевідо переповідає свої безконечні історії… Усі ці світи перетинаються та оживають на сторінках книг дитячого закарпатського письменника Олександра Гавроша.

З високих гір до вершин літературних. Така дорога стелилася маленькому хлопчикові з Коломийщини, Романові Іваничуку, котрий понад усе любив книжки. Вони й обрали його. Замріяного, вразливого, але, водночас, непокірного та наполегливого. Його терни – власні переживання, які виливав на папері. Не був у засланні, не відчув колимських морозів. Але тут, на рідній землі, піднімав українців словом, своїми мальвами стелив довгу дорогу до перемоги.

Ігор Калинець, який роками жив у казковому світі Антонича і його слідами вимальовував свій неповторний світ поезії… на засланні у Мордовії, сьогодні майже не пише. Часу, каже поет, обмаль. Треба встигнути видрукувати все, що написала покійна дружина Ірина Калинець, а потім – перевидати своє. Втім, душа дисидента в ньому живе і понині.

Її щирість могла б здивувати дитину, а глибина її одкровень – вразити кожного, хто прочитав, бодай, одну її книгу. Письменниця Галина Пагутяк, яка має звання наймістичнішого автора України, водночас є живою душею вічного Урожа, давнього Добромиля та невиплаканої Саліни. Душа, втілена в її творах, волає до нас вустами предків. І вони на сторінках її книг оживають.

Інтерв’ю з Президентом Асоціації політичних психологів України, член-кореспондентом Національної Академії педагогічних наук України Миколою Слюсаревським.

Миколо Миколайовичу, нещодавно на одному зі сайтів з’явилася якась дивна публікація. Вона названа так: «Довідка про іноземний вплив на розвиток суспільно-політичної ситуації в Україні».

Галина Вдовиченко увірвалася в світ слова зненацька. Навіть для себе самої. Адже хто б міг подумати, що успішний журналіст стане однією з найбільш читабельних письменниць України за один короткий рік? Втім, вона зуміла прихилити до себе не лише журі поважних конкурсів (Вдовиченко – неодноразовий лауреат конкурсу «Коронація слова» та інших престижних літературних премій), але й серце читачів.

«Де рука не працює разом з оком, там немає художника»
Леонардо да Вінчі

І справді, кожен мистецтвознавець спроможний аналізувати, бачити і глибоко відчувати мистецький витвір художника. Та при спробі взятися за пензель – у нього нічого не вийде. Одна справа тонко відчувати, і зовсім інша – розуміння і втілення цього відчуття в образ.

Нещодавно наше видання публікувало репортажі зі святкування п’ятдесятирічного ювілею Української Католицької Церкви Непорочного Зачаття в місті Палатайн. Природно, що розмова з настоятелем церкви – отцем Михайлом Кузьмою – здебільшого стосувалася життя парафії. Хоча дещо протоієрей, який є вихідцем з української родини в Канаді, розповів і про себе.

Цього року Український Католицький Університет відзначає свій ювілей – 50 років. Саме під час урочистостей відзначення такої важливої дати Блаженійший Святослав Шевчук оголосив про зміни у найвищому адміністративному органі закладу. Президентом УКУ став преосвященний владика Борис Ґудзяк, а новим ректором – отець-докторант Богдан Прах.