Свято Прапора і Незалежності

У передостанні суботу та неділю серпня Україна та українці по всьому світу відзначили подвійне і взаємопов’язане свято – День державного прапора України та День Незалежності України.

Поки Париж очікує прем’єри вистави «Готель Європа», яка запланована на 9 вересня, одесити 8 липня вже познайомилися з цим непересічним злободенним твором французького драматурга Бернара-Анрі Леві. Знаменитий театр опери та балету того вечора був переповнений. Сам автор виступив у ролі головного й єдиного героя вистави.

Президент України Петро Порошенко провів дискусію з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним навколо імплементації Угоди про асоціацію на високопрофесійному рівні.

Одразу після останніх парламентських виборів, що відбулися восени 2012 року, стало ясно, що цей склад Верховної Ради не буде проукраїнським і очікувати від нього якогось законодавчого прориву не доводиться.

Кремлівська влада Владіміра Путіна не червоніє, здійснивши анексію Криму і розпочавши війну з Україною на Донбасі. А все тому, що вона з радянських часів залишається червоною. Країну-агресора не лише затаврувала ганьбою світова спільнота, а й самі росіяни, що не втратили совість, мітять синьо-жовтими барвами державного прапора України. Такою позначкою можна вважати розмальовану назву Москви при в’їзді до столиці Російської Федерації. А неподалік від Кремля, в одному з підземних переходів, ще донедавна можна було прочитати напис «Крим – це Україна». Усе це замовчувалося російськими мас-медіа і миттєво зафарбовувалося комунальниками.

Нещодавно в ефірі «Громадського ТБ» архієпископ-емерит УГКЦ, один із найшанованіших моральних авторитетів України, член групи «Перше грудня» Любомир Гузар, сказав: «Я був би дуже вдячний, якби хтось офіційно пояснив, що відбувається в Україні. Це слова громадянина, який хоче знати...» І в Україні, і зокрема, в її столиці – Києві. Знати хочуть усі громадяни. Бодай, почути правдиву відповідь на питання: хто стоїть за побиттям журналістів «Спільно. ТБ», що сталося у Києві, на Майдані Незалежності, 15 серпня 2014 р., і чи буде покарано винних?

У ці погожі дні на зеленому газоні перед входом до Одеського художнього музею випасається мальовнича отара з 34-х овечок. Усі вони виготовлені з пластика у натуральну величину і стилізовані під різні країни світу.

Коли громадяни України в листопаді 2013 року вийшли на вулиці міст на знак протесту проти правлячої влади, вони не могли собі навіть уявити хвилю політичних та економічних подій, які розвиватимуться незабаром. Тим не менш, вільний дух українців відважно зустрів дні страждань і людських жертв заради Богом даної свободи українському народові по всьому світі, та, насамперед, на своїй Батьківщині.

Нещодавно у Чикаго, в Українському Національному Музеї, відбулася зустріч діаспорян з українським публіцистом, істориком, ведучим телепрограми «Історична правда» Вахтангом Кіпіані. Під час зустрічі журналіст прочитав доповідь «Минуле як майбутнє!». Для тих, хто не потрапив на зустріч, публікуємо текст цієї надзвичайно цікавої доповіді історика, публікаціями якого давно захоплюються і в Україні, і в діаспорі.

Мультфільми 1920-1930-х рр.
Українській анімації вже ні багато, ні мало – 85 років. У 1927 році були зняті перші українські мультики – «Українізація» (Київ) і «Казка про солом’яного бичка» (Одеська кіностудія). Події 30-х років, які пішли услід за хвилею – Друга світова війна, а потім і голод – практично знищили цю галузь мистецтва. До 1959 року на Київській кіностудії було випущено лише кілька десятків мультфільмів, серед яких «Заборонений папуга», «Тук-Тук і його товариш Жук», «Тук-Тук на городі» та ін. Найчастіше створювалися так звані «болти і гайки в томаті». Мультиплікатори дали таке прізвисько мальованим мультикам для науково-популярних і навчальних фільмів про хімічні і фізичні процеси: рух молекул газів, проникнення однієї речовини в іншу і т. п.