Сумним Опришкам

Нас меншає. Недовге гонів поле.
Все ближче та межа.
Сумне аркану коло
Все вужчає, попри всю
міцність пліч.

Я вітрила здійму, і червоні, і чорні, і білі,
І троянду штормів кину в вир до безумців могил,
Не шукайте мене, Вам не стане ні часу, ні сили –
Бриг Кохання летить крізь віки без керма і вітрил.

Я сама повернусь, ще й не згаснуть навіки Стожари,
Я колись повернусь, хоч Додому й нема вороття,
Я до Вас повернусь синім снігом над Кіліманджаро,
Тангом Пам’яті й Туску на вічному святі життя.

Сумним Опришкам
Нас меншає. Недовге гонів поле.
Все ближче та межа.
                               Сумне аркану коло
Все вужчає, попри всю міцність
                                                    пліч.
Ми сходимо. Нас в світі майже нич.

І знову «Швейхат»... Понурі гуцульські коні і сумні карпатські ялинки під Вічним Дощем у тьмяному світлі ліхтарів біля Святого Штефана, який вже паде через Атлантику у гірському тумановому імператорському бразильському Петрополісі (де інший Штефан, не святий, – Цвайг, благословлений Р.М. Рільке за «Срібні струни», завершив вероналом свою переможну

З легкої Франкової руки Українського «Мойсея», Вічного Революцйонера і «не-Каменяра», що однаково геніально вправно містифікувала «Зів’яле листя», «Коли ще звірі говорили», «лупала ту скалу» й ловила рибу під берегом у потоці біля Нагуєвичів (де вони вперше і зустрілися близько за наведенням Дрогобицької Тігерманової), він був «інтронізований» та «беатифікований» «малим наслідником своїм», «майстром психологічної новели», «абсолютним паном форми», «може, найбільшим артистом, що появився у нас від часу Шевченка із Божої ласки, яким вже нині можемо повеличатися перед світом», і яким особисто шляхетно опікувався до останньої свічки митрополит Андрій Шептицький.

Чому ж так прудко знов біжиш від мене, Хлоє?
Як Керінейську Лань, тебе не наздогнать.
Ні в весняних лісах долини гомінкої,
Ні у гірських снігах твій слід не відшукать.
* * *
Гойдне вітрець в траві малі дзвіночки сині,
Посипле з глиці пил чи лист впаде за мить,
Чи ящірка в’юнка шелесне у ожині –
Замре і вся тремтить.

...Літак над Аляскою, майже вщерть заповнений веселою бразильською делегацією, що летить сумнозвісним маршрутом КА 007, проте на чверть століття пізніше та за Камчаткою на 300 км далі від берегової лінії...

Лютий ще зліта до березня лавинами із Чорногори та Боржави, відпалахкотіло “громницями” Стрітення, відійшли “зимові діди”, ще лютують хуртовини на Лютянці, та вже перевертається на всі боки у своїй гаврі ведмідь під Лютою і лютневий сніг від шафрану пахне весною.

21 липня 356 року до н.е. в ніч народження Олександра ІІІ Великого Македонського такий собі трохи дивний давньогрецький молодик запалив храм Артеміди у своєму рідному місті Ефесі з метою (як він зізнався під час тортур), щоб його запам’ятали нащадки.

Його засудили до страти, а найвищою покарою у цьому психологічному контексті був наказ про його повне забуття.

Сніг падав третій день, і ми дісталися перевалу лише присмерком, і годі вже було і думати підніматися на Малий Вижен до колиби лісника у сніговому мороці без місяця, крізь сніг по черес, мороз та завивання вовків.
Натомість довелося заночували у штабі літнього табору на перевалі, у старого діда Йони, ветерана усіх карпатських воєн, що сторожував табір та перевал й усі сніги, дощі та тумани, накручуючи лівою, нескаліченою рукою високого білого потрісканого телефона (чимось нагадуючого відомий апарат С. Далі) та трофейного “Грюндіга” – “Румуни передавуть”, що сніг буде віяти до Різдва та ще два дні, і це був, як завжди, роками найточніший прогноз незалежно від країв, гір та полонин від Мармароського хребта і Чорногори та обох Попів Іванів до Синевіра, Боржави, Стою, Пікую, Руни та Лютянки.