Доля інколи зводить людей на одну-єдину зустріч, подію, подорож… Ніколи не знаєш, яка зустріч чи розмова будуть останніми…

І дивляться з фотографій знайомі усміхнені обличчя людей, з котрими так і не вдалося випити каву, ще раз піти в гори, поблукати улюбленими вуличками, сказати такі потрібні в житті слова на кшталт «Привіт! Як я рада бачити тебе! Класно виглядаєш! Скучила… Люблю!!!» Не вдалося по тій банальній причині, що життя має властивість закінчуватися так невчасно, на хвилі, на злеті….
З Василем Сліпаком мене звела доля чи випадок… Нам випало разом тримати до хресту дівчинку Яринку… Відтоді минуло багато часу… Василь жив у Франції, Яринка живе в Канаді, а я – в Україні. Мріяли про зустріч… на жаль, не вийшло. Хіба вже в іншому вимірі…

«Василь Сліпак – це частинка кожного з нас… Ми не існуємо як окремі острови. Ми всі взаємопов’язні своїми помислами і діяннями. Ця смерть стала шоком для України», – у такому контексті були слова одного зі священиків, що відспівував Василя в Гарнізонному храмі св. апостолів Петра і Павла у Львові.
19 років Василь Сліпак жив у Парижі, але Україна завжди була його Батьківщиною. Переживав усе, що відбувається тут. З початком подій на Майдані шкодував, що не міг поїхати до Києва, бо мав підписаний контракт на виступи в паризькій опері. Але з початком війни часто їздив в Україну. Він ніколи не припиняв кар’єру оперного співака. Поміж виступами планував поїздки на схід. «Я живу між двома країнами через вибір особистий, уже майже 20 років я у Франції, але протягом останніх двох років намагаюся максимально бувати в Україні» – казав Василь.
Він мав активну патріотичну позицію. На початках Василь проводив українські євромайдани та організовував благочинні концерти у Парижі, в яких сам брав участь. Неодноразово можна було бачити в центрі Парижа кремезного велета з українським прапором у руках чи з мегафоном.
«Все почалося з волонтерства, ДУК ПС були перші наші хрещеники, ми їх так називаємо. Ми їм допомагали всією нашою волонтерською організацією «Fraternitе Ukrainienne/Українське братство». Перші, кому ми допомогли, – це був 7-й батальйон ДУК ПС, ми їм купили машину… я знав цих людей, і так сталося, що я тут, але це міг бути й інший якийсь батальйон. Ось так волонтерство природно переросло в активну участь», – розповів В. Сліпак рік тому в інтерв’ю HromadskeTV.
На зібрані кошти купували все необхідне для вояків на Донбасі. «Важливо було знати людей особисто. Знати, що конкретно потрібно. Все передавали з рук в руки – тут взяли, там передали. Це був основний принцип нашої роботи. Важливо, щоби громада була об’єднаною в такому громадському меседжі. Дуже важливо, щоби й Україна була об’єднаною в такому сенсі також. Не може бути, що одна половина України бере участь у війні, а друга половина – зовсім ні, а тільки займається особистим комфортом. В країні, яка бореться з агресором, кожен мав би брати участь у цій війні. Є факти, коли нас підтримують навіть росіяни, котрі виїхали з Росії. Якщо росіянин дістає 100 євро і дає нам на військові потреби, це щось означає. Він розуміє, що його країна робить щось дуже погане, вона вбиває українців. Думаю, що в майбутньому вималюється ставлення до росіян – друзів України і до ворогів. Ми є дуже миролюбною нацією, ми ніколи нікого не завойовували, але ті, що приходять нас вбивати, матимуть адекватну відповідь, ми вміємо себе захищати», – розповідав Василь.
Кажуть, що про нього можна було б зняти кіно, з тією лише різницею, що в кіно вистачає вигадок, а все його життя – це правда.
«Рішення брати участь у подіях на сході було прийняте давно», – розповідає Василь. – «Помаранчевий майдан я відбув у Києві. А під час останнього Майдану був на контракті, я ніяк не міг виїхати… Це було дуже важко переживати. Висів якийсь вантаж… Майдан… війна… Все почалося якось паралельно… В принципі, рішення було прийняте досить давно. Я помаленьку готувався… сам купував якусь форму… морально я був готовий до поїздки на схід. І я дуже щасливий, що побував там… там є патріоти, там є справжні люди… Там є та Україна, яку я хотів бачити… Я скажу одну фразу, хай це буде пафосно, але я не боюся цих слів. Люди, які там – це реально цвіт нації. Ці люди будуть здатні дуже скоро змінити країну. Це люди ерудовані, вони стоять високо інтелектуально, люди різних професій, національностей».
Поїхати на схід вважав обов’язком кожного українця. «Ви не мусите там стріляти! Ви можете просто допомагати, прибирати, варити їсти… Вас там приймуть, нагодують. Раджу всім чоловікам – поїдьте і ви зрозумієте, що ця війна закінчиться дуже швидко. Дякуючи саме такому досвіду кожного українця, який вважає себе хоча б трошки патріотом», – так бачив події Василь Сліпак і розповідав про них в ефірі HromadskeTV. Василь не вважав, що чинить щось надзвичайне. Робив те, що бачив гідним справжнього чоловіка. «Приїжджає машина звідти… у хлопців зламався насос… Я дістаю свій гаманець і купую насос… Тут нема нічого особливого. Це – нормально…» – згадує в одному з інтерв’ю.
Василя часто запитували, що його мотивувало змінити фрак на військову форму, імідж артиста зі світовим ім’ям на образ воїна з козацьким чубом, аристократичний стиль життя на польові будні в наметі. «Так виходить, що моя професія – співак, де я на сцені граю роль, різні ролі, там я актор. В Україні я – справжній, тобто, там я не граю ролі. Там я проживаю найяскравіші і найунікальніші моменти свого життя. Як і більшість українців, я відчуваю унікальність моменту. Два роки тому ми народилися ще раз. І зараз наше завдання – перемогти і довести справу до кінця», – відповідав спокійно і виважено на запитання журналістки Василь Сліпак у лютому 2016 року в інтерв’ю каналу Перший Ukraine.
Слухаючи декілька інтерв’ю з Василем Сліпаком, розумієш, що перед тобою не пасіонарний юнак з романтичним устремлінням, а свідомий зрілий чоловік, котрий зробив для себе вибір – стати на захист вітчизни зі зброєю в руках. Вважав, що багато можна зробити для України поза її межами в дипломатичній сфері, артистичній, інформативній; навіть часом більше, ніж просто тримати зброю. Для себе він вибрав діяльність паралельно в двох напрямках. «Як чоловік я можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції». Майже два роки за участю українських піаністів, музикантів в Українському центрі проводилися благочинні концерти, кошти з яких йшли для військових потреб. У Франції не можна було проводити публічні концерти, якщо кошти збираються на армію.
Також проводилися концерти для дітей-сиріт, котрі втратили батьків на війні. Ця тема могла використовуватися публічно, і за участі французьких співаків також. «Є така асоціація, яка об’єднує представників різних країн – «Opera friends for children», і вони ставлять за мету допомагати дітям із країн, де триває війна. Україна тепер серед таких, також додалася Сирія. Реакція глядачів дуже позитивна, зали завжди заповнені, і це додає оптимізму», – розповідав Василь Сліпак.
Разом з іншими людьми Василь багато робив для того, щоб діти-сироти приїхали у відпочинковий табір у Францію. Останній концерт – «Opera friends for children» також був присвячений цій конкретній акції, щоб діти загиблих героїв приїхали влітку до Франції у цей відпочинковий табір. Мріяв створити фонд на допомогу дітям, чиї батьки загинули, захищаючи Україну.
Вважав, що зразком для сучасної армії має стати козацька Січ. «Треба просто статут переписати. Уже відійшли навіть оці звертання на кшталт «товаришу». У нас є друг, побратим…»
Так, історія його життя і смерті пробуджує, спонукає до аналізу ситуації, в якій ми всі опинилися. Розумієш: щось відбувається в твоїй країні, з нами усіма… І попри наш, нібито, мирний спосіб життя щодня гинуть люди в цій неоголошеній війні.
Василь, як і багато інших, хотів змінити свою країну. Реальними діями доказав, що захищати Батьківщину – це святий обов’язок кожного. Неодноразово наголошував, що треба гуртуватися навколо спільної біди, яка прийшла на рідну землю, тому що одні воюють на сході, інші – дбають про своє збагачення, одна частина України зруйнована і спустошена, інша – немовби спить, живе так, ніби нічого не сталося. «Зона АТО – це вся Україна», – не раз повторював Василь. – Різниця між тилом і фронтом є величезна…»
Василь Сліпак, боєць з позивним «Міф», воював у складі 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. «Добровольчі батальйони – це прості люди, які приїжджають на фронт, щоб захистити свою землю від агресора. Влада каже, що їх нема…7-го окремого батальйону ДУК немає на фронті. Але насправді він є. Цей фронт є всюди, в кожному місті України. Це меседж, напевно, керівництву, чому нас немає там. Заборонити добровольчий рух – це є антипатріотична акція – заборонити людям захищати свою землю, це заборонити народу існувати».
Фактом своєї смерті Василь перед цілим світом засвідчив те, що добровольці воюють на сході. Їх треба визнати і давати їм ті самі права, відзнаки, пільги, що і воїнам Збройних сил.
В одному з інтерв’ю HromadskeTV Василь Сліпак казав: «Ми – дуже гарна і сильна країна, і деяким людям там, десь трошки вище, треба просто схаменутися…»
Скільки ще має загинути людей, щоб ті, хто «десь трохи вище, схаменулися???»

Я повністю поділяю думку російського журналіста Аркадія Бабченка: «Одне з основних жахіть цієї війни в тому, що «русскій мір» втрачає свої декласовані прошарки населення, а Україна змушена втрачати весь зріз суспільства… «Русскій мір» втрачає працівників автомийок (без образи, звичайно, людям цієї професії – авт.), Україна – оперних співаків, журналістів, айтішників, бізнесменів. Росія знищує український генофонд. Прізвище Сліпак я сьогодні почув вперше, але сам факт втрати цього життя – це для мене трагедія. Не питай, за ким б’є дзвін. Це має бути окремим пунктом звинувачення в Гаазі. Не просто злочин проти людяності. Злочин проти людського генофонду. Проти людської раси. Проти культури. Проти науки. Проти розвитку. Проти майбутнього.
У такі моменти я особливо відчуваю свою провину за те, що не можу це зупинити. Ніяк не можу на це вплинути».

…Чомусь згадалася старовинна українська народна пісня «Ой, Морозе, Морозенку…» Так і хочеться перефразувати «Ой, Василю, Василечку, славний ти козаче… За тобою, Василечку, вся Вкраїна плаче…»

Довідка
Василь Сліпак народився 20 грудня 1974 року у Львівській області. Вихованець Львівської хорової капели «Дударик». Закінчив Львівську консерваторію (зараз – Музична академія ім. М. Лисенка) у 1997 р. У 1994 р. Василь виграв конкурс у французькому місті Клермон. Після цього він два роки їздив до Франції, співав там, аж поки в 1996 р. йому не запропонували залишитися назавжди в Парижі. Після завершення навчання у Львові його запросили до Паризької опери. Він зробив серйозну сольну кар’єру в Європі. Також проходив до фіналу конкурсів у Будапешті, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку та Парижі. Співав у паризькій Ґранд-опера.
Концертну діяльність почав ще за часів студентства. Виконував твори Каччині, Фальконьєрі, Скарлатті, Стефані, Вівальді, Тенальї, Вінчі, Страделлі, Лотті, Моцарта, Березовського, Бортнянського (партію Алкіда) та інших композиторів. Зокрема, на цей період припадає запис камерної кантати О. Козаренка «П’єро мертвопетлює» для контртенора та інструментального ансамблю.
Загинув у бою 29 червня 2016 року поблизу Дебальцевого, Донецької області.
За особисту мужність, проявлену під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові нагороджений орденом «За мужність» I ст. (посмертно).