Це книга про одну з найбільших трагедій української історії- битву під Берестечком. Написана ще в 1966- 67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій- і після поразки 60х років, і в безвиході 70х, і в оманливих пастках 80х.

Протягом цього часу з конкретної поразки під конкретним Берестечком тема цього роману переростала у філософію поразки взагалі, в розуміння, що "поразка- це наука, ніяка перемога так не вчить" , а відтак і в необхідність перемоги над поразкою. І, відкидаючи попередні варіанти як відгорілі ступені ракети, на сьогодні, вже в незалежній Україні, в часи, коли вона стоїть перед загрозою вже остаточної поразки,- ця книга з необхідності бути написаною переросла для автора в необхідність бути опублікованою.

ОЦЕ І ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ НАД

МІСТЕЧКОМ.

Народе вільний, аж тепер ти- віл.

Моя поразка зветься Берестечком.

На Київ наступає Радзивілл.

Я вже не я. Мене вже улелекали.

Уже рука не вдержить булави.

Куди умерти?! З пекла та й до пекла?

Гармат нема. Пропали корогви.

Дев'ятосил, знемігся я потрошку.

Ірже мій кінь у дикій лободі.

Немає війська. Всі- у розпорошку.

Один в біді... Один- як на воді.

Оце тобі супряга з бусурманом.

Хіба я гетьман? Всипище глупот.

Так дався оморочити оманам!

Тепер дивись на Україну. От.

Дивись.

Давись сльозами.

Був найдужчий.

Носив при боці шаблю, не стручок.

Тепер сидиш самотній, невладущий

і п'єш, як трахтемирівський дячок.

Твою свободу охрестили ґрати.

Бур'ян в полях- ледь видно архалук.

То що ж тепер цьому народу- брати

свій кревний хліб у переможця з рук?!

Хмелій, Хмельницький!

Де ж твої клейноди?

Де корогви? Де грім твоїх музик?

Де в битвах завойовані свободи?

Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?

Козак Небаба, ох, таки ж не баба!

Якби під ним не встрелили коня,

хіба б поліг від рук якогось драба

козак Небаба, вихрові рідня?!

Якби не ті заклепані гусари...

якби не зрадив хаповитий хан...

якби ж він був ощадніший на вдари.

мій кривдами рокований талан!

Якби не дощ... якби не ремст і розбрат..

якби хоч трохи глузду під чуби..

Якби старшини не пішли урозбрід...

якби, якби, якби, якби, якби!!!

Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею!

Ти ж скинув ярма в Різані Яри!

Тепер стирчиш над рідною землею,

як вивороть- корінням догори!

Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?

В твоїх радутах проростає мох.

Оце і все. Одна така поразка

закреслює стонадцять перемог!

Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.

Чумацький Шлях заремигає- злазь.

Хто допоможе, дурню макоцвітний,-

московський цар чи трансільванський князь?!

Ногайські орди? Вуса караїма?

Султан Мехмет? Кордони з кияхів?

Лежить твоя зглузована Вкраїна,

схрестивши руки всіх своїх шляхів.

І що тепер? Що вдіять, що почати?

Ні булави, ні війська, ні почати.

Моя вина. Мій гріх перед людьми.

Усе ж було за нас.

Чому ж програли ми?!

...БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН.

БУЛО СТО ТИСЯЧ ВІЙСЬКА.

І меч свячений був. Усе було тоді.

Шуміли корогви. І жодна птиця свійська

не вивела курчат в орлиному гнізді

Вози стояли, скуті ланцюгами

І обрій зблис півмісяцем татар

І покотились в коней під ногами

кошлаті димом голови петард.

На нас ішла стіна рухомогруда.

Летіло все, закуте у броню.

Гусар крилатий- то така споруда,

що тільки шаблю вищербиш об ню.

Скресались ми. Вони спочатку тисли.

Та ми, легкі між тої ваготи,

крушили їх, знімали з коней списами

і прогинали келепом щити

А я літав у тій свинцевій хвищі.

пихату шляхту сік на дрібен мак.

аж диба став на тому бойовищі

мій вороний скажений аргамак.

В диму, в огні, в кривавому ошматті,

відкинуті в болото від ріки.

вже ті гусари не були крилаті,

вже відступали наймані полки.

Ми вже їх брали як бика за роги-

німецьким штибом ставлені війська.

Уже ж було тільтіль до перемоги!

Вона була близька уже, близька!

І раптом дощ. І злива. І гроза.

Гармат не чутно від ударів грому.

Впав Амурат. Поліг Муффрахмурза.

Ми кілька днів тримали оборону.

А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя.

Хитає бій, як чорні терези.

І вороння вже аж хрипить, не кряче.

Ні шанця врий. Ні хліба підвези.

Одсирів порох. Ржаві самопали.

Гармати грузнуть. Валить вітролом.

І треба ж так, щоб зливи саме впали!

Найгірше коням- коні під сідлом.

Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.

Знамена зблякли і бунчук обвис.

І людям слизько, і коняці ковзько.

Упав гнідий- в багнюці заковиз.

Та ми тримались. Ми хотіли волі.

Вже третій рік воюємо,- пора!

...А віддалік на пагорбі у полі

ряхтіла срібна порхавка шатра.

***

А ТУТ ЩЕ ВІТЕР- У ЛИЦЕ- НАВІДЛІГ!

Засліпли очі розпачем душі.

Бодай я світу білого не видів,

як по своїх стріляли гармаші!

То що ж ви, хлопці, що ж ви, що ж ви, хлопці?!

Це ж до такого стиду дожили

Б'єте своїх, прокляті дурнолобці.

наївні бевзі, телепні, хохли!

Та ж там котрогось просто підкупили.

щоб учинив оцей розгардіяш.

Вони ж ніколи не були скупими

на тридцять срібних для іуд... А я ж

таки і сам чималий шмат вар'ята.

Тут бій. тут смерть, тут стогін на сто гін.

як смів комусь команду довіряти,

а сам подався хану навздогін?!

...ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.

ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.

Не сидів я в кайданах. І не били мене нагаями.

Хан зустрів мене чемно. Відібрали шаблю

й пістолі.

І ввійшов я в намет- наче впав до вовчої ями.

Хлопці ждали мене

півсуботи і цілу неділю.

В понеділок, вівторок, у середу і в четверток.

Знов скували вози І, поклавши на Бога надію,

одбивались од ляхів, од зливи і од чуток.

А король же привів все рушення оте

посполите!-

зажирущу псю крев і гостровану гонором

злість.

Берестечко моє, дощами і кров'ю залите...

Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.

Розбухали убиті. Виповзали вовки

з гущавин.

Уточила картеч кривавого соку з беріз.

І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,

що Хмельницький, мовляв, покинув вас на

заріз.

А Я СИДІВ ПІД ВАРТОЮ...

ПІД ВАРТОЮ!

Накрию пам'ять квартою.

Почім хунт лиха, гетьмане? Де очі позичав?

Ох, палахтіло ж мною, як вітер тою

ватрою!

Ох, заливало жариво, аж попіл засичав!

І втома. Втома, втома, втома...

Душа холоне, як старий лежак.

Хоч би в невір­землі.

а то у тебе ж дома

тобі ще й руки скручує чужак!

Сидиш в полоні

на оболоні.

Питаєш долю:- Чого живу?

Ночами зорі твої солоні.

Татарські коні жумрають траву

А вартові швандрикають посвоєму.

Кишить Вкраїна кишлами орди

І Бог згортає чорними сувоями

твоє терпіння, виткане з біди...

***

А БУДЬ ЖЕ ТИ ПРОКЛЯТ!

Від брата до брата

ходжу- як від Понтія до Пілата.

Куди не поткнешся- один ярем.

І кожен тягне тебе, душогуб,-

за руки- Річ Посполита з царем,

азіяти- за п'яти.

Литва- за чуб.

Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!

А кожен катюга мій- масткослов.

Долоні мої процвяховані ятряться.

а пси шолудиві злизують кров.

Я воскресаю і знову гину.

Несу свій хрест на свої Голгочі

А цар стромляє мені у спину

Свої двойлезі каправі очі.

Земле ж моя, нащо ти рожаїста?

А чом же ти, земле, не з каменютрути?

Що кожна прожра бажа тебе з'їсти

і пощасливити кожен трутень!

Коси наші неклепані, діти наші неплекані

Горе на нашу голову зайди ці прителепані!

Чекайте,

за муку мою страсну,

за те, що в неволі клякну-

ох же ж і встану, ох і струсну,

ох же ж об землю і хряпну!

***

ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,-

ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?

Розбите військо? Вмовклий Чигирин?

Якби колись, то це б я тільки кликнув.

Тепер кому я хто, ціна мені калим.

Пошлю до сина. З прикрої нагоди.

Нехай поможе. Гроші немалі.

Боровся за свободу, не виборов свободи,

тепер плати за право ходить по цій землі.

АЛЕ ЧОМУ?!

З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ

ІсламГірей так тяжко зрадив нас?

Він за два дні міняє три личини,

та ще й четверту має про запас.

У них там в небі зоряно і птично.

На цілий степ велика виднота.

А може, й справді їм було незвично-

такі ліси, такі тут болота?

Чи, може, рана дуже дошкуляла,

його ж там куля трафила в седно.

О де мій Корсунь? Де моя Пилява?

Де перемог високе знамено?!

***

ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ,

ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.

Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.

Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу

і палили над ним перемоклу в полі солому.

Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.

Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.

Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"

І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.

ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ.

МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.

Полонянка підкралась. Дивилась на мене,

сумна.

Ні, не був я в кайданах. Мені тільки

надборкали крила.

І від голосу волі лишилася тільки луна.

І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ

ДВОХ ДЕРЖАВ,

де бились ми з навалою ворожою,

чумиза кримський, він мене держав

почесним гостем, тільки під сторожею.

А що найгірше- не чекавши зради,

за ханом гнавши в зливу грозову,

я там залишив знак своєї влади-

мою печать, бунчук і булаву.

Ото наглузувалися вельможні!

Дісталось їм шатро у килимах,

залізом ковані шкатули подорожні,

і всі листи, і срібний каламар...

ВІДЖИВ ЛІТА. ВЖЕ СИВІ

МОЇ СКРОНІ.

Всього в житті траплялося мені.

Був у тюрмі. В турецькому полоні.

Але в такій безвиході ще ні.

***

ВНОЧІ СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ.

ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ЇДУТЬ.

Світ за очі, покидавши своє.

Шукати Україну в Україні.

десь має ж бути, десь вона та є!

Своя. Свобідна. Ще не занапащена.

Де вже не владен лях ані Аллах.

Дністро і Буг, Поділля і Брацлавщина

самі себе вивозять на волах.

Пробились кров'ю. Стомлені, обдерті.

Підводи витягають з багновиць.

А на возах- старі, уже як мертві,

обличчями до неба, горілиць.

Де буде дім і де притулок ваш?

І поля шмат, і для дітей прожиток?

Скриплять вози- кудись на

пустопаш,

на вільні землі, людський неужиток.

А я стою, сказати щось не годен.

Змиває дощ дорогу і мене.

Я розминаюсь із своїм народом.

Та й краще так. Ніхто не прокляне.

Обпалить часом думка крижана-

ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.

І поки я їх визволю з ярма,

то чи не мертва буде Україна?

...Десь при воді спинившися підводою,

де вже воли до ясел заревуть,

бездомні люди, спраглі за свободою,

свої селитьби слободами звуть.

Але ж яка біда цьому народу!

Що він біду міняє на біду.

Бо хтозна, чи він знайде там свободу,

чи ще одну збудує слободу.

***

НІЧОГО. ЙДУ, ПРИНИЖЕНИЙ

ПОТРІЙНО.

Омию душу у добрі і злі.

Ба, може, часом гетьману потрібно

пройтися пішки по своїй землі?

***

І ЩО НЕ ДЕНЬ- НЕ ВІСТІ, А ТРУТИЗНА.

Дзвін бамбиляє десь в монастирі.

Поклони б'є у Лаврі Йосип Тризна,

і з гніву плачуть сиві кобзарі.

А стольний Київ стогне від литвина.

І шляхта знову шастає проз Львів.

А люди кажуть:- Це Хмельницький винен.

До чого Україну він призвів?!

ЧИ ВЖЕ МЕНІ ХОДИТЬ

ПОЗАВГОРІДНО?

Від цих чуток, здається, трачу глузд.

А може, часом гетьману потрібно

почуть про себе правду з перших вуст?

Отак іду, дорадників чортма.

І глас народу чую, він несхвальний.

Упитий дядько неминай­корчма

розкаже більш, ніж писар генеральний.

Ішов кобзар. Маленький поводир,

що був його великими очима,

сказав, що де він з дідом не ходив,

гетьманська влада скрізь уже не чинна...

Я ПРАГНУ ВІСТІ ДОБРОЇ КОВТОК!

А звідусіль- про злочини і зради.

Вся Україна хвора від чуток.

Але ж чутки- то потеруха правди.

***

ПРОСТИ МЕНІ, МОЯ ПРАВДИВА

МАТИ,

душі моєї синій чистовід!

В моїм гербі були гармати,

по дві- на захід і на схід.

А я- мисливець, я чаюсь.

На рукаві то крук, то сокіл.

Щоб лізти згинці під руку чиюсь,

я, може ж таки, зависокий

Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.

Якщо й лукавив- не з добра

Вибираєм ми дорогу.

І вона нас вибира

Тобі то що? У вас- Британія.

Довкола море, й не одне

А в нас що не сусід- братання.

Так і дивися, що вковтне.

Чи я ж своїх суміжників турбую

що напосілись гамузом? А тпрусь!

Живу. Труджусь. Порад не потребую

В своїй державі якось розберусь

Так ні ж, повзуть, нема од них одгону

Як свині, риють до моїх границь

Лиш з України виметеш корону

а цар вже в душу скипетром- пихиць!

І я, славетник, вершень перемоги,

я вільний гетьман вільної землі!-

я мушу їм чубрикатися в ноги.

сквернити очі до такої тлі!

***

ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,

ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.

А інші потрапили в пастку,

і десь їх візьмуть в полон

Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть

до своїх родин.

А я, переможений гетьман, сиджу тут,

як перст, один.

ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД

НАРОДОМ,

що знову пекло в нашому раю?

А я мов риба з побілілим ротом

на той гачок на сволоці клюю.

Це мій кінець. Душа у потолоччі

Вже хоч співай Давидові псалми.

Болючі дні, безсонні мої ночі.

Усе ж було за нас! Але програли ми.

І щось змінити я вже не потрафлю

Сиджу в облозі смутку і сльоти.

Зелений кінь з полив'яної кахлі

копитом б'є у скроню самоти...

***

АЛЕ НЕ КРАЩЕ В ІНШИХ ТЕЖ

КРАЇНАХ.

До принца їздив- скрізь одні терни.

Лежить Німеччина в руїнах

тридцятилітньої війни

Всі проти всіх. Скрізь чорний вітер

смерті.

Усі кордони вигнуті як хорт.

Лежать міста, обвуглені, обдерті,

не згірш як в нас після монгольських орд.

І то ж не орди, не північне царство,

не дикі зграї кочових племен.

То все народи західні, лицарство,

то все війна латинських ойкумен.

МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ

СІВБОЮ.

Що я додав до того врожаю?

Усі держави б'ються між собою.

Ми ж за державу билися свою.

***

...ЧИ СПРАВДІ ВІРИВ Я У ПЕРЕМОГУ

в такій тяжкій нерівній боротьбі?

Так, вірив я. Найперше вірив- Богу.

І вірив людям. Людям і собі.

На мене йшло до двіста тисяч війська.

Державний крок, важучий від броні.

Було там все- і навіть хрест

мальтійський,

і срібний щит "тевтонської свині".

Зівсюди все під Берестечко пхалось.

Охочий світ служити королям.

І наймані полки. І навіть німець Страус

мені у саме центро поціляв.

Там був француз, розчесаний на проділь.

І влох, і угрин, і литвин, і сакс.

Принижені вожді принижених народів

послів не мають від таких моцарств.

***

А ЩО МОСКВА? МОСКВІ НЕМАЄ ДІЛА.

Ми- щит Європи і свій хрест несем.

Хіба їй що? Вона іще й зраділа-

де двоє б'ються, третьому хосен.

Ось ми сповна зазнаєм свою муку.

І прийде час, безвихідний наш час,-

вона нас візьме під високу руку,

не ворухнувши й пальцем задля нас.

***

РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ

І СХОДОМ.

Що не орел- печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

Бо хто б там що про волю не курникав,

свою темноту називавши сном,

бува народ маленький, а- великий.

А ми давно розбовтані багном.

ЯК СТРАШНО ЗНАТИ ПРАВДУ

БЕЗ ПРИКРАС!

Де воля спить, її ще й приколишуть.

За нашу силу пошанують нас.

А наші скарги в комині запишуть.

ЗБЛИЖАЄТЬСЯ ТОЙ ДЕНЬ

І ТА ХВИЛИНА,

той день і час уже не в далині,

коли задзвонить кожна бадилина

нечутним дзвоном- це вже по мені.

Невже мій шлях загубиться у мотлосі

і потьмяніє днів моїх скрижаль?!

Надходить час останньої самотності.

Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.

***

Боролись ми. Боролись наші предки.

Вже наших втрат неміряне число.

А знов свободу починай з абетки.

А знову скрізь те саме, що й було.

Те ж саме панство. Утиски, оренди.

Як рік, і два, і три тому, і п'ять.

Стоять ті польські консистенти,

постоєм стали і стоять.

Адам Кисіль там робить якісь скоки.

Як той литовський ціп-

молотить на два боки.

Горить Волинь. Болить Галичина.

Ярема знову людність розпина.

А тут іще з'явився гайдабура.

Як хижий звір, живущий навідруб,

якийсь отаман Лисенко, вовгура,

безвинний люд мордує, душогуб.

Конає край, розірваний навпіл.

І вже вступає в Київ Радзивілл.

ВСЕ ЯК У ПРІРВУ. КОРСУНЬ,

ЖОВТІ ВОДИ.

І що не шлях, то вічний манівець.

От тільки хопим дещицю свободи,

і знову, знову все іде в нівець!

І знов на нас якась лиха година.

І знов свобода зрубана на пні.

Ох, у житті свобода лиш єдина,

одна свобода- та, що у мені!

***

Ото мій край, ото- під нагаями!

Ото вони, трикляті, а то- ми.

І доки править панство з холуями,

добра не буде людям і з людьми.

Так ті вельможні, футрами підбиті,

за три віки далися нам взнаки!-

станцьовані, оспалі, перепиті,

пихами набахтурені панки.

Для них законів не було й нема.

Вони усі в грабунках одностайні.

То Шемберк в мене відібрав млина.

То Долґерт взяв коня з моєї стайні.

Та все плетуть якісь підступні сіті,

та все лаштують засідки мені.

Не був безпечен вже ніде на світі-

ні дома в себе, ні в Чигирині.

***

НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ

ВІРОЛОМСТВО

не на розбій нагострені шаблі,

не ради слави і не задля помсти,-

а за свободу рідної землі!

МЕНІ КЛЕЙНОДИ, СПРАВДІ,

ДАВ КОРОЛЬ.

Він ще вважав, що я його підданець.

Так нам судилось. В пеклі наших доль

не знаєш сам- ти бранець чи обранець.

О, не забуду, доки і живу,

і той майдан, і ті дерева з інеєм.

Мені дали козацьку корогву

і привілеї з королівським іменем.

З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.

Я тішився клейнодами своїми.

Але чому- імено короля,

а не ім'я священне України?!

***

НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ.

НЕ ЗБОГАРАДИВ.

Узяв свободу, приналежну нам.

Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!

А що я, власне, винен тим панам?

Настав мій час, і я задав їм хлости.

Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?

Для них я- вождь збунтованого хлопства.

Для мене я- замучений народ.

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.

Всяк московит Московію трубить.

Лиш нам чомусь відмовлено у праві

свою вітчизну над усе любить.

***

РОЗЛОМЛЯТЬ. ПІДГРИЗУТЬ.

ЯК МИША, ЯК ПОЛІВКА.

Всі хочуть булави, всі борються за власть.

Та й буде булава- як макова голівка.

Отак поторохтять, і знову хтось

продасть.

Не той, так той. Там зрада, там

злодійство.

Там вигнали Сомка, обрали слимака.

Там наливайківці побились з лободівцями.

Там ті об тих зламали держака.

Все хтось про когось вигадає байку.

Усі ворота чорні від смоли.

Ті шило проміняли вже на швайку,

А ті в орли Тетерю призвели.

Там вибрали якогось чоловічка

і думають, що це вже Вифлеєм.

Ще й прізвище хороше- Заплюйсвічка.

Отак одне одного й заплюєм.

Отак воно і йдеться до руїни.

Отак ми й загрузаємо в убозтво.

Є боротьба за долю України.

Все інше- то велике мискоборство.

***

ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ

НА ЛЮДЯХ!

Важке це діло- влада, булава.

То вони люблять, то вони не люблять.

Та всяк тебе ще й брудом облива.

Умри за них, і то їм буде мало.

Усе віддай- обізвуть хитруном.

Видать, це наше неподільне право-

своїх гетьманів обкидать багном.

Ось я тут вийду на дозірну вежу

та понавколо подивлюсь.

І ні від кого не залежу.

І тільки Господу молюсь.

***

НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ, ЗВИКЛИ

ГОВОРИТИ.

Кричати звикли- "слава" та "ганьба".

Злиденний дух, прикутий до корита,

лише ногами правду розгріба.

ДУША ЗАХРЯСЛА В ЦЬОМУ

ХОМУТИННІ,

де лиш горби вклоняються горбам.

Як там я вчив ще змалку полатині:

"Гублю себе, коли служу рабам!"

***

МЕДОВІ ПУЩІ, ЛИПОВИЙ НАМЕТ.

Ліси в лісах, і що там за лісами?

У цих новий король.

У тих новий Мехмет.

А в нас біда та сама і та сама.

Не пощастило нашому народу.

Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.

Забрали все- і землю, і свободу.

Тепер забрати хочуть вже і честь.

Ми вже мов корінь для чужої брості.

чужинських понаклепано гербів.

Тепер у нас господарями гості,

вони людей тут мають за рабів.

Сусіди з півдня теж кривоприсяжні,

З ордою прийде помагати хан,-

з них має всяк сириці десять сажнів,

щоб тут же й людність брати на аркан.

Сусід північний, хижий і великий.

Дрімучий злидень, любить не своє.

Колись у греків Янус був дволикий.

А в цих орел двоглавий. Заклює.

Оце таке- якщо не там, то звідтам.

Гінці прибудуть- снились лебеді.

Московський дяк знімає шапку літом

чи так і ходить в шапці й бороді?

БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,

все до Москви схиляє на поклін.

А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.

Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.

Та все усіх об'єднують, та з миром.

Ці об'єднають, тільки попусти.

То їхня слава приросла Сибіром,

а це вже нами хоче прирости.

***

ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ

СВІДЧУ

ще буде Слово, більше за слова.

Але чи й справді ми німі для світу,

чи, може, трохи світ недочува?

МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

***

ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?

Своє жіноцтво шанувать не вміли?

Пани вино їм з тухольки пили.

А ми у шапці ніженьки їм гріли.

Віки ідуть. А нам усе амінь.

Нема спокою між Дніпром і Бугом.

Вже стільки літ, вже стільки поколінь!-

усе життя- між шаблею і плугом.

Так нам судилось. Так нам довелось.

Все нас руйнують, як ахейці Трою.

У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось-

і вже притьма хапається за зброю.

Ми- хто за кого, ми- не хто кого.

І ця війна,- не я їй був призвідця.

Мосьпанство йде гуртом на одного.

А наш один і чорта не боїться.

Аби який перед собою корч-

півсотні війська полетіло б сторч.

Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.

У нас баби- і ті стріляють дулями.

І все одно- віками у ярмі.

Усім чужі. Для світу незначущі.

Чи що ніяк не вирвемось самі.

Чи що у нас сусіди загребущі.

Ми, вільні люди вільної землі,

тавро поразки маєм на чолі.

***

Я ж не Мойсей. Народ- на рані рана.

Моє чоло побила сивина.

Куди іти? Земля обітованна-

вона ж під нами, наша, ось вона!

Та ще ж яка, мій Господи, багата!

Лісами щедра, зерном золота.

Міцна зелом, скотиною рогата.

Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!

А в нагороду

хто вдячен був коли цьому народу?!

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ

ГРАДИ.

Ім'я дали нам- хлопи, мужики.

На нас лежить тавро тієї зради,

якою нас вже зраджено віки.

Для них ці землі тільки ласий кусень.

Та люд сумирний десь там по хатах.

Жили­були. Об'їли нас як гусінь.

Ще й поганьбили по усіх світах.

ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.

Де, що, коли і скільки- визбирують до крихт.

А скільки ми зазнали нелюдського страждання?

А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!

Чи ми чинили утиск

сусідам, їхній мові?

Був мій народ співцем і сіячем.

Я все зробив би без проливу крові.

Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!

Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.

Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ

про тих погромів чорні буреломи,

які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!

Що вже віки нема од вас рятунку.

А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.

Хан палить села хоч для пограбунку,

а Радзивілл- для світла уночі!

Так наступили цій землі на груди,

що й стогін вже не вирветься з грудей.

Князь Вишневецький вішає повсюди,

а Лащ у церкві вирізав людей.

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами

та ще й у всьому звинуватить нас!

Хіба що мертвий тут би не пручався

в гадючих путах визиску й лихви.

Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.

Дітей не хрестять. Замкнено церкви.

Вже допекли нас до живої рани.

Деруть податки з поля, двору, стріх.

Цькують людей. Здають в оренду храми.

І мову нашу мають для зловтіх.

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.

Армаґеддон. Збувається пророче.

А вже коли зірвалося з петель,

то вже по людських долях прогуркоче.

І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ

ГНАНИЙ,

сумний народ, що світу дав Христа,-

о Божа Мати, змилуйся над нами!

Дай розум в серце й правду на вуста.

Чи ми коли той біль страшний загоїмо?

Взаємна кривда- то взаємний гріх.

Бо їхні темні нас вважають ґоями,

а наші темні обзивають їх.

Чи винен той скрипаль чи балагула,

чи винен хлібороб той чи кобзар,

що серед нас є Лисенко, вовгура,

а серед них- визискувач, лихвар?!

Все винен я. Всіх мусив захистити.

І тих, і тих. І тих від тих і тих.

Мене, людину, можна не простити.

Але народи?! Ради всіх святих...

А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ

ПАЩІ,

злочинства наші множити стокрот,-

побійтесь Бога! Ви нічим не кращі

за мій сумний зацькований народ.

А втім, нехай. Дорога правди довга.

Усі усім втовкмачують своє.

У всеправуючого Бога

усе записано як є.

***

БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.

І що не день- все гірше, й гірше, й гірше.

То мор, то мур, то голод, то війна.

То з неба грім, то в полі сарана.

То гнів царя. То ласка королева.

То знов якась чужинська кабала.

А звідусіль- то хижі кігті лева,

то дзьоб зоключений орла.

І ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,

чужих корон задурені підданці,-

пани торгують.

З Бреста і по Бугу

плоти лаштують на далекий Данціг.

Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,

та ще й своїх причаєне кубло

так вирипали двері України-

аж холодом з Європи потягло.

Немає вже медової землі.

Рознищили пани і королі.

От що в нас є- могили та й могили.

Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.

Цьому народу світ уже немилий

від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.

***

НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ

3 МОСКВОЮ.

Хай Україну чаша ця мине.

Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,

бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

Це чорна прірва з хижою десницею,

смурна од крові, смут своїх і свар,

готова світ накрити, як спідницею

Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.

А московити- Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою,-

така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел- двоглавий. Юрій- довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!

***

Не допускай такої мислі,

що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.