Що спільного між державним сприянням економічному розвитку, корупцією, патерналізмом та зростанням? Теза президента Петра Порошенка про нові економічні пріоритети зумовила чимало запитань до концептуальної позиції голови держави стосовно базових правил, на яких будуємо економіку України.

Набридлий патерналізм

Питання номер один: чому очільник держави вкотре наступає на граблі патерналізму? Урядова підтримка економіки в Україні завжди зберігала типові риси совка й, загалом, ніколи не була ефективною впродовж усього періоду незалежності. У більшості держпрограм донедавна були практично відсутні дієві інструменти підтримки, натомість, фігурували, ба, навіть домінували пропозиції, що зводилися до простого надання окремим підприємствам та галузям певної суми у вигляді субсидій, пільг тощо. Це фактично зводилося до прямого чи опосередкованого розкрадання бюджетних коштів чиновниками, які писали ці програми, і «підприємцями», які отримували гроші в їх межах. Понад те, такі пропозиції глибоко викривляли умови ринку та конкуренції, нищили рівність можливостей серед економічних контрагентів. Апогеєм, мабуть, стала «Державна програма активізації розвитку економіки на 2013-2014 роки» імені Азарова-Арбузова, яка оперувала половиною трильйона (!) гривень і зводила воєдино всі можливості відмити доступні на той момент бюджетні гроші.
Згадаймо субсидії у вугільній галузі, які давали змогу одному напрочуд талановитому й працьовитому стоматологу щороку збільшувати свій капітал у кілька разів. Ми не забули цілеспрямованого зниження тарифів Укрзалізницею для того, щоб металурги зменшили собівартість і зазнали не таких великих збитків унаслідок минулої кризи. Усі ці елементи економічної історії незалежної України президент, мабуть, повинен добре пам’ятати. Отож, оскільки Порошенко таки назвав галузі пріоритетного розвитку, його відповідь можна трактувати подвійно. Або глава держави перебуває в полоні патерналізму, або належить до «клубу шанувальників золотих батонів». Хотілося б помилитись, але…

Не завдяки, а всупереч

Чому президент назвав саме ці галузі пріоритетними? Річ у тому, що всі вони на сьогодні в апогеї розвитку. Але, на жаль, це стало можливим не завдяки, а всупереч державі.
Агропромисловий комплекс почав поступово розвиватися ще у 2004-2007 роках, коли він якимось дивом подолав визначальні на той час перепони: відсутність ринку землі, неврегульованість її оренди, дефіцит фінансування аграріїв тощо. Те саме стосується й переробної (тобто, харчової) галузі, яка, попри все, розвивається випереджальними темпами. АПК почав називати локомотивом економіки ще Янукович, незаслужено присвоюючи собі заслугу в його бурхливому розвитку. Нині Порошенко йде аналогічним шляхом. Це насторожує.
Галузь інформаційних технологій прогресує в Україні також усупереч державі. «Маски-шоу» в ІТ-компаніях є аж надто недавніми, щоб стертися з пам’яті. Про яку урядову підтримку та пріоритетність галузі міг казати президент, якщо ці події відбуваються вже за його каденції (у часи Януковича цих елементів «державної опіки» теж не бракувало) і стають настільки масовими, що спричиняють шалений інформаційний резонанс?
Енергетика – не виняток у цьому логічному ряді. Візьмімо для прикладу нафтогазову галузь. Європа вже давно пропонувала нам гроші на модернізацію газотранспортної системи. Від держави вимагалося лише модернізувати законодавство. Однак, цього не мав наміру робити ніхто з корумпованих Газпромом чиновників минулого. Коли грянув грім і перспектива зимового зледеніння в домівках стала неймовірно реальною, ми заворушилися: налагодили реверс, знизили ренту для компаній, які видобувають блакитне паливо (це відбулося лише в бюджеті на 2016 рік), подали позов до арбітражного суду на Газпром задля перегляду кабальних газових угод тощо. Лише суворі обставини та безальтернативність нинішнього сценарію розвитку подій змусили владу діяти й стали причиною динаміки в галузі.
Це стосується й військово-промислового комплексу. Своїм піднесенням він майже повністю завдячує російсько-українській війні, а не державній політиці. До її початку сектор повільно згасав, хоча в радянські часи був одним зі стовпів української економіки. Держава причетна до підйому у ВПК тому, що в її власності перебувають підприємства галузі. Але не більше. Держуправління цими об’єктами, як і в більшості таких випадків, залишає бажати кращого. Тож чим зумовлене визнання президентом ВПК пріоритетною галуззю економіки, як не бажанням «осідлати» й приписати нинішній владі успіхи галузевиків? Питання риторичне.
У підсумку можна сказати, що як в АПК, так і в ІТ-секторі, енергетиці та ВПК за невеликими винятками не видно дієвих кроків уряду, які б свідчили, що ці галузі для нього пріоритетні в економічному розвитку країни. Вони рухаються вперед унаслідок глобальних тенденцій, збігів обставин і завдяки надзвичайно завзятому опору бізнесменів, що в них працюють, державі та її інституціям.

Хай живе корупція?

Ще одне питання: чи стане надання пріоритету галузям економіки, які назвав президент, першим кроком у напрямку нового, неосвоєного поля для корупції і чи мав він це на увазі? Як уже зазначалося, в Україні на сьогодні відпрацьовано замало інструментів державної підтримки підприємств та галузей економіки, які водночас були б ефективні й мінімально стимулювали корупцію. Нині основа цієї підтримки полягає в тому, щоб видати бюджетні гроші конкретним людям у формі субсидій, державних кредитних гарантій, установлення пільгових цін, різноманітних податкових пільг та винятків. Усе це не працює і веде до корупції та перекосів. Але тут є свої нюанси.
Передусім, відмивання бюджетних коштів через державну підтримку економіки в нинішніх умовах можливе лише за умови значної концентрації галузі, а ще краще за її повної монополізації однією особою – олігархом. Коли галузь конкурентна й розпорошена, це означає, що гроші з бюджету, які на неї виділяють, підуть не лише бажаним для чиновників адресатам, а й іншим учасникам ринку. Цього корупціонери у владі не допустять, бо вміння й бажання ділитися не належать до їхніх чеснот. А якщо державна програма виділить гроші «своїм», а про «чужих» зумисне забуде, то зчиниться чималий галас у суспільстві. З огляду на все сказане державна підтримка ІТ-сектора має найменше шансів стати корумпованою, адже ця галузь дуже розпорошена між багатьма фірмами.
Не виключено, нещодавні «маски-шоу» саме й були потрібні, щоб консолідувати різні ІТ-компанії, скажімо, в один холдинг, під який згодом почали б писати державну програму й виділяти гроші. Але якщо так, то їх ініціатори демонструють не що інше, як печерну свідомість. Бо ж основний фактор виробництва в галузі інформаційних технологій – це люди, які можуть просто переїхати в інше місто, а швидше, державу, якщо їм заважають працювати. Багато хто так і зробив, зокрема, внаслідок обшуків, від чого Україна тільки зазнала втрат. Люди є мобільними на відміну від фізичного капіталу (будівель, обладнання тощо). Тому ІТ-галузь неможливо насильно консолідувати й монополізувати так, як металургійну чи хімічну, в котрих основним чинником виробництва є фізичний капітал. Тож ці намагання не дадуть нічого доброго нікому в нашій країні. Це означає: або влада відмовиться від будь-якої підтримки галузі через неможливість на цьому заробити, або підтримка і справді дійде за адресою, що сумнівно.
Водночас, для того, щоб корупція в державних програмах стала реальністю, бажано, щоб ті, хто контролює підтримувані урядом галузі, працювали в органах влади, наприклад, депутатами або міністрами чи були вхожі до них. ІТ-галузь не вельми вписується в цей контекст. А от АПК – саме те, що потрібно. Адже багато власників великих агрокомпаній особисто знайомі з президентом, один навіть устиг попрацювати заступником глави його Адміністрації. Вони мають хороше представництво в парламенті, яке лобіює їхні інтереси, і цілком можуть ініціювати та продавлювати потрібні їм державні програми. Тож тут може виникати корупція. Щоправда, тоді постає питання, навіщо переводити аграріїв на загальний режим оподаткування в бюджеті-2016. Який сенс однією рукою допомагати сільському господарству, а другою його утискати?
Нині значно легше організувати корупцію в підтримці державою ВПК. Підприємства цього сектора, здебільшого, перебувають у її власності, їхні керівники також можуть виконувати замовлення від влади чи окремих олігархів, що й робили багато років. Здавалося б, двері відчинено: держава закладає в бюджет величезні кошти на підтримку «оборонки», прикриваючись потребами армії, підприємства їх «освоюють», відтак, в ажурі й їхні керівники, і патрони з вищих ешелонів влади. Але не все так просто.
Уряд кілька місяців тому ініціював реформу держпідприємств (під тиском західних союзників, звичайно ж), серед елементів якої встановлення ринкових зарплат їхнім керівникам, упровадження інших методів мотивації, а також призначення їх у результаті конкурсного відбору плюс, нарешті, формування професійних наглядових рад, незалежних від влади. Якщо цю реформу доведуть до кінця, то нові мотивовані менеджери будуть значно менш схильні до корупції, ніж попередники, адже власними управлінськими здібностями зуміють заробити не менше, ніж корупційними діями і при цьому репутацію не заплямують. Відтак, запуск держпрограм підтримки підприємств ВПК з метою відмити бюджетні гроші може стати менш реальним.

Світовий досвід

Звичайно, у світі держави широко практикують підтримку підприємств та галузей економіки й часто роблять це доволі хитро й винахідливо. Допомога буває як ефективною, так і спрямованою на корупцію, тож Україна в планетарному масштабі принципово не є винятком. Глобальний досвід налічує досить багато інструментів дієвої підтримки, однак їх потрібно не тільки відпрацювати в нас, а й уміло застосовувати. А до того слід засвоїти кілька уроків, що випливають із практики державної підтримки економіки у світі.
По-перше, який сенс казати про сприяння окремим галузям, доки практично вся економіка потерпає від державного втручання та неефективного управління органами влади? Проведення горизонтальних реформ, які покращать бізнес-клімат і полегшать життя всім без винятку секторам, має значно більшу питому ефективність, ніж підтримка однієї чи кількох галузей. Необхідно реформувати фіскальну систему, правосуддя, силові структури, податкову та митницю. Цим держава допоможе значно помітнішій кількості гравців бізнесу, ніж у випадку підтримки окремих підприємств чи галузей. Іще невідомо, яка галузь «вистрелить», коли бізнес-клімат в Україні стане кардинально сприятливішим. Отже, не треба марнувати сили, ганяючись за кролем, коли є реальна можливість уполювати зубра. Це нелогічно й непрактично, що підтверджує глобальний досвід.
По-друге, згадані Порошенком галузі, здебільшого, розвивалися всупереч, а не завдяки державі. Навіщо спеціально допомагати тим, хто й так дає собі раду? Оскільки вони стали епіцентрами четвертої промислової революції у світі, їхній дальший розвиток не викликає жодних сумнівів. Державі, мабуть, вистачить просто не заважати їм і створити умови для спокійної роботи. Аби не було так, що тільки-но котрась компанія досягає певних успіхів і рівня розвитку, як її одразу помічають силовики, податківці та інші й починають шарпати. Ці сектори перебувають на хвилі. За таких умов підтримка держави, здебільшого, не потрібна, особливо матеріальна. Натомість, можливо, у тих галузях, розвиток яких стримує низка чинників, насамперед, якість бізнес-клімату, зосереджений значно більший потенціал, який штучно консервують у зародку. Горизонтальні реформи можуть розкрити його.
По-третє, не можна підтримувати економіку інструментами, які викривляють ціни та умови конкуренції, бо вони вбивають підприємницьку ініціативу галузевиків. Ринкові ціни, які забезпечує вільна конкуренція, служать основним орієнтиром вартості й собівартості продукції сектора для всіх гравців: наявних і тих, які тільки розглядають можливість вийти на ринок. Якщо немає ринкових цін, то підприємець опиняється в тумані. А коли при цьому держава ще й регулярно змінює правила гри, як це часто буває в Україні, бізнесмен потрапляє в перманентний шторм, що відбиває в нього будь-яке бажання інвестувати й розвивати бізнес.
По-четверте, не можна підтримувати підприємства й галузі грошима в будь-якій формі. Основна функція бізнесу – заробляти прибутки. Якщо гроші падають на голову від держави без найменших зусиль, то бізнес перетворюється на лінивого кота, який не хоче ловити мишей. Натомість, допомога уряду повинна лежати в площині якісних факторів підвищення продуктивності. Органи влади можуть робити для бізнесу все, чого він потребує, окрім надавати кошти. До переліку цих дій входять і допомога в перекваліфікації кадрів, і залучення, скажімо, європейських грантів на модернізацію обладнання, і систематизування інформації про різні ринки світу, і фінансування та страхування експортних операцій, і просування продукції в різних країнах світу через посольства та консульства, й організаційна допомога у виході на європейський ринок тощо. Таких інструментів, успішно використовуваних у світі, є десятки. Просто треба систематично переймати міжнародний досвід і навчитися адаптувати його до українських умов. Можливості держави допомагати бізнесові організаційно завдяки її централізованій структурі практично невичерпні. Займатися цим можна, але тільки після проведення горизонтальних реформ і з максимальним упором на нівелювання корупційних можливостей.
І нарешті, щоб держава підтримувала бізнес, той повинен мати який-не-який продукт. Підтримка виробництва й продажу сировини позбавлена сенсу, бо сировинні ринки глобальні, а інформація щодо них загальнодоступна у світі. А от складніші товари й послуги, насамперед, технологічні, з високою доданою вартістю, часто потребують допомоги в просуванні.
Чи переросте згадана президентом підтримка пріоритетних галузей економіки в корупційну систему відмивання бюджетних грошей, питання відкрите. З огляду на обрані ним галузі, проаналізовану наявність у них корупційних можливостей і той факт, що низка реформ, які тривають, зменшують простір для корупції в таких ініціативах, Порошенко, радше, перебуває в полоні патерналізму і бажання сподобатися публіці, ніж має намір «заробити» на урядових програмах розвитку економіки. Якщо так, то державі краще наразі не братися за підтримку економіки і, провівши горизонтальні реформи, почекати кілька років, щоб зрозуміти, які галузі «вистрелять» і які варто підтримати. Якщо президент не має ні корупційних, ні патерналістських намірів, Україні доведеться стрибнути через голову й освоїти надскладні інструменти державного сприяння економіці, за допомогою яких інші країни перемагають у глобальній конкуренції.