(Усмішка)


На чужий коровай рот не роззявляй

Прислів’я

Щось цікавіше починається згодом: стихає відчуття болю
І щось жіноче, стискаюче, невдоволене, обтяжене тобою
Назве тебе ідіотом тяжким, що розлігся тут посеред поля бою,
І поволочить, напівживого, через всю цю війну, лаючи себе, на собі, за собою:
Коли ти зібрався померти, а не воювати, я тобі ось що скажу, милий мій:

Два скрипалі через поле воєнних дій
із руїн філармонії
пробують в тихе майбутнє
втекти
врешті один з них поранений
падає
другий вертає

(Полеглим під Крутами)
Боже! Збережи мені життя!
Я не маю права помирати!
Я ж нічого мамі не сказав –
Мама буде при вікні чекати!

Юним полеглим героям
А мати плакала
Вустами скутими
За рідним хлопчиком,

Скільки вже часу пройшло,
як не бачу я, милий, твоєї совісті…
От би можна було маякнути на неї, чи шо?
Почути, що десь вона все-таки є...

Рік тому, 17 червня, обірвалося  життя талановитої поетеси Марини Брацило.
Цьогоріч у цей день в Будинку письменників зібралися найближчі друзі Марини – аби пом’янути яскраву, талановиту і неординарну жінку і письменницю, яка навіки залишилась тридцятишестирічною…
Як пам’ять про Марину Брацило – ця добірка її поезій, що увійшли до посмертної книжки «Шовкова держава».

Поетичну теку Левка Скопа нещодавно доповнили дві збірки : «Ти було» і «Новий день, старі сліди», що вийшли одна за одною у Дрогобицькому видавництві «Коло» (2013). Ця поезія викликає безліч асоціацій, намагатися аналізувати її марно, а відчути своєрідний ритм – навіть у свідомому порушенні ритмомелодики вільного вірша чи задля «наївної» рими – можна.

Близнюки
На останнім кордоні миті
не порушу законів тиші.
Що я вміла на цьому світі?
Хліб пекти і писати вірші.

Так роздвоїли дні і ночі,
що не вмію замкнути коло.
Вічність має Христові очі
і знайомий з дитинства голос.

То був голос моєї Музи.

Набат
Вставай, Україно, і стар, і млад!
Боротись за волю нас кличе набат!
Стогне Вкраїна, затоптана в пил!
На подвиг зовуть наші предки з могил!
Вставаймо же, браття, сини України!
Піднімемо неньку з тяжкої руїни!

Україно моя, рідна земле батьків,
Де ліси і лани неозорі.
Запах квітів рясних, шелест трав запашних,
Спів дзвінких солов’їв у діброві.
Ця родюча земля, де пшеничні поля,
Що колосяться рясно під сонцем,
Ваблять око не тільки братів і сестер,
А й тиранів від інших обочин.

Ось Рай…
Все та ж сосна над тим же самим морем.
А ми мремо, не мирячись із Часом.
Пейзажем цим до нас Господь говорить:
«Ось Рай. В такому буду вас стрічати».

Пливи до вічності
Коли в гріхах – частіше згадуй Реріха,
Його безмежність, небо, гори, сніг.