Закінчення. Початок в №27-37

 

Розділ двадцять п'ятий

Осінь 1978 року була напрочуд гарна, поетична, вся в золотих шатах, що сяяли в сонячному промінні. Протягом вересня і жовтня не випало ні крапельки дощу, вітер не з'являвся між деревами, які спроквола опускали на брук яскраво-жовте і червонясте листя.

Володя любив осінню пору, якщо землю не спотворювала надокучлива сльота. Думки кружляли довкола навчального матеріалу, що тримав його прикутим до столу і піаніно.

Михайло Коргун з дружиною Марією, 2002 р.
Трой, штат НьюЙорк, США

Михайло Коргун народився 29 вересня 1924 року в селі Яцини на Полтавщині. В 1933 році родина пересилилася до Запоріжжя. В 1942 році Михайла вивезли на роботу до Німеччини і до 1945 році перебував в таборі “остарбайтерів”. Після закінчення війни приватно навчався в Німеччині різьбярської справи. З 1949 по 1952 рік Михайло Коргун проживав у Франції. У 1952 році переїхав до Америки. У штаті Коннектикут, в 1957 році закінчив курси комерційного мистецтва. Він багато працював на різних роботах, але ніколи не полишав улюбленої справи – різьблення на дереві, успадковані від діда і батька.

Твори Михайла Коргуна - декоративні вази й тарелі, панно й барильєфи - експонувалися на виставках в Німеччині, Франції, в багатьох містах США. Влітку 1992 року здійснилася мрія самобутнього майстра - виставка його робіт уперше відкрилася в Україні - в Полтавському краєзнавчому музеї та в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва (м. Київ).

Продовження. Початок в №27-36

 

Рідному Бердянську він також присвятив пісню «Кораблі, кораблі...»:

Кораблі, кораблі,

В золотистій імлі,

Ви у долю мою,

Як в легенду, ввійшли.

Ви повік принесли

У кохання і сни

Дивний клекіт весни,

Кораблі.

Продовження. Початок в №27-35

Сторінки пам'яті Володимира Івасюка

- Шкодую, що безглуздою стрільбою порушив заячий сон. Більше я ніколи не стріляв. Вважаю, що моє покликання оспівувати й звеличувати все живе й прекрасне, а не вбивати. Мене пройняла відраза до рушниці, що мені дав друг. Після зустрічі із зайцем ступаю далі. Несподівано переді мною ніби виростає із землі сарна. Стоїть спокійно і ніби каже мені: «Опусти зброю!» Дивиться на мене такими ніжними очима, що я чую у собі голос: «Хіба ти не вінець природи?»

Розділ двадцять перший

Продовження. Початок в №27-34

Далі буде.

Сідаємо разом із Степаном Михайловичем. Він розповідає Володі про чудових письменників, які в довоєнні і повоєнні роки належали до цієї літературної громади, надаючи їй високого громадянського звучання. Це передовсім Олександр Гаврилюк і Степан Тудор, що загинули у перший день війни, потім Ярослав Галан і Петро Козланюк, творчість яких перебуває у центрі наукових інтересів Степана Трофимука.

Збори відкриває голова Львівського відділення Спілки письменників України Ростислав Братунь, автор багатьох поетичних збірок. Він справляє враження енергійної людини.

Продовження. Початок в №27-33

 

«Перше, що мене вразило у Володі, були його очі. Небесні. Не сині і не голубі- небесні. Потім він казав, що очі йому перейшли у спадок від бабусі, а вся його сім'я- чорноока. Друге ж, що дивувало мене,- сором'язливість, несподівана для хлопців його віку та ще пак- для місцевої знаменитості, якою Володя уже був. Він буквально знітився, почервонів і запропонував мені відкласти розмову на пізніше...

Признатися, я була рада що розмова відкладається... Тут я зрозуміла, що до неї треба підготуватися.

Продовження. Початок в №27-32

На репетиціях, концертах чи звичайних зустрічах я відчував його небуденність, інтуїція підказувала мені, що маю справу з непересічною людиною. Та він завжди був для мене невпізнанним і незбагненним, як і кожна людина великого таланту. Як і кожна видатна особистість».

Ті друзі-побратими запали Володі глибоко в серце.

До них треба долучити і дядька Івана, мого найстаршого брата, який приїхав із Торонто до нас на постійне проживання.

Сторінки пам'яті Володимира Івасюка

Продовження. Початок в №27-30

Тієї ж осені Лідія Відаш виконує їх по Республіканському радіо. Твори добре прозвучали, але це не перешкодило Володі через певний час написати співачці листа і попросити, щоб вона не виконувала «А на нашій вулиці розцвіли каштани», яка є, на його думку, «недовершеною пробою пера», що відстала своєю формою і не звучатиме так, як могла звучати кілька років тому.

Сторінки пам'яті Володимира Івасюка

Продовження. Початок в №2730

 

Розділ тринадцятий

Дні, насичені музикою, роботою і життєвими турботами, минають швидко. Володя незчувся, як минула осінь, зима, отот мине й весна. Та він задоволений- у нього є успіхи в роботі. Є також і мрія про вищий навчальний заклад. Знехтувати нею ніяк не можна, Галя щодня тримає її у його полі зору своїм настирливим нагадуванням.

Сторінки пам'яті Володимира Івасюка

 Продовження. Початок в №27-29

 

- Кого ви вбили у своєму Кіцмані? Чому від мене вимагають, щоб вас звільнили з посади в університеті?- Я, Корнію Матвійовичу, нікого не вбивав. Вважаю, що це збунтувався гоголівський Миргород, який перекочував до Кіцманя.

В університеті влаштували збори, щоб обговорити питання про те, як я виховую своїх дітей.

Сторінки пам'яті Володимира Івасюка

Продовження. Початок в №27-28

Ці фрагменти мелодій, записи народних пісень, які приносить зі школи. Ніхто їх не торкається, не читає, бо він ображається, коли хтось із домашніх виявляє надто велику цікавість до його записів. Він сам їх викидає, коли стають непотрібними. Інколи запитую: – Навіщо викидаєш? Сьогодні ця річ тебе не задовольняє, але вона є…

Сторінки пам'яті Володимира Івасюка

 

 

Продовження. Початок в №27

Володько не розлучається з роялем. Без кінця-краю імпровізує. Зрештою то цілком природна річ- у нього з'являється потреба самовираження. Однак бувають дні, коли він по декілька разів повторює ті самі мелодійні фрази, неначе надовго вирізьблює їх у своїй пам'яті. І стороння уважна людина може легко вловити провідну світлу стежечку, яка ніби прорізується у хаосі звуків і вражає слух чимось зворушливо-сповідальним і водночас піднесеним.