Ма-мин си-нок Юр-цьо до двад-ця-ти ро-ків і стеб-лин-ки не пе-ре-рвав. Доб-ре їв, пив, гу-ляв, хо-див по се-лу, як па-ва, а бать-ко з ранку до но-чі ро-бив та в ста-рій о-де-жи-ні хо-див. Ю-ра-си-ка в се-лі про-зи-ва-ли пес-тун-чи-ком, цу-ци-ком і як ко-му при-йшло на я-зик. Та бать-ко-ве тер-пі-ння у-вір-ва-ло-ся, і він ска-зав:
- До-сить я ро-бив на те-бе, за-бй-рай-ся з ха-ти, дар-мо-ї-де! І-ди ро-би-ти, як дру-гі люд-ські ді-ти.
Ма-ти пла-ка-ла, а-ле ні-чо-го не по-ма-га-ло. По-кла-ла сво-є-му со-ко-ли-ку в тор-бу со-ло-ни-ни, брин-зи, ме-ду, бі-ло-го хлі-ба та й ска-за-ла:
-