Єдине моє прижиттєве бажання, щоб на моїх похоронах поставили «Реквієм» Лакрімози. Я не люблю холод і цигарки на нічному балконі, довгі гудки у телефонній трубці, п‘яних хлопців у гуртожитку і чиїсь сльози через те, що я не така як треба. Я люблю опале листя, яке вистилає мій шлях восени. Воно вже майже не пахне і не мнеться м‘яко у руках. Воно любить позувати для фотографій і шелестіти під ногами. Воно, на жаль, померло. А я поки що ні. І це просто прекрасно. Я ще можу дивитися на нього, ніжно проводити пальцем по тоненьким кісточкам кожного листочка і вдихати сухість жилок. Дивитись і думати. Любити. Кого? Головне, щоб не себе.

Скільки Емма себе пам'ятала, завжди перед її очима була дорога. Усе життя вона кудись їхала. Поїздом, літаком, пароплавом, автомобілем: до Венеції, Кіпру, Австралії... Їхала не тому, що мала бізнес за кордоном або надміру грошей, а тому, що не могла жити без дороги, без її постійного руху кудись удалечінь.

Еммі було тридцять два; вона мала приємну зовнішність і веселий характер, але, незважаючи на це, ще не встигла жодного разу вийти заміж. Її батьки померли, коли вона закінчувала школу, і до університету Емма не пішла, влаштувалася замість цього на роботу. Наполеглива дівчина заробила грошенят і поїхала до дідуся в Росію.

У цього дивного чоловіка було довге світле волосся, втомлений погляд, і старенька гітара за плечем. Звали його Джо, а прозивали Щасливцем. Він ніде не мешкав, носив старезний одяг і полюбляв сідати посеред дороги свого маленького міста на газеті, і грати на гітарі веселі або сумні пісні. Його любили діти і терпіти не могли старі люди. Джо не давав дітям цукерок і нічого лихого не робив стареньким, тож симпатію одних і ненависть інших було важко пояснити.

"Уся справа в тому, що мої батьки померли," - нарешті видихнув хлопчик і замовк знову.

У горлі раптово пересохло, і я зробила ковток.

"Співчуваю."

"Та ні, вони живі..."

(Одна моя брова піднялася здивовано вгору)