Я коротенько, щоб ви не заснули. Звуть Наталка Шевченко. Народилася 18 вересня 1973 року у місті Києві. За фахом - книгознавець, за покликанням - письменниця.

Хобі - написання своїх творів, читання чужих романів, якісна українська музика та спілкування. Шалено люблю акваріумних рибок, у зв'язку з чим тримаю акваріум, і взагалі - дрібних тваринок. З цієї причини у мене є хом'ячок. Його звуть Шустрік і він кусає мене, коли я погано себе поводжу. Писати почала з 14 років і, звісно, з віршів. Вірші друкувалися в газетах "Петрівна", "Вітряні Гори", "Киянка", мала проза (оповідання) та огляди мистецьких акцій - в "Лабіринтах Кохання" та "Львівській газеті". Брала участь у радіопередачі "Майдан Поезії" на радіо "Голос Києва". Дипломант ІІІ Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв "Коронація Слова-2002" за роман "Містичний вальс". Лауреат IV Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв "Коронація Слова-2003" за роман "Учора і завжди". Член Національної Спілки письменників України.

Я люблю плести мереживо зі слів. Це так захопливо. Це приносить мені втіху. Я люблю своїх читачів, і читачів взагалі, незалежно від того, читають вони Кафку чи Макбейна, Коельо чи Андруховича, Маргарет Мітчелл чи Джеймса Джойса. Я мрію про такі часи, коли в українській літературі книжка інтелектуальна і книжка масова не будуть протиставлятися одна одній і не будуть підмінятися одна одною. Я мрію про літературу, яка поєднає у собі легкість викладу, яскравість художніх образів, соковиту насиченість мови та романтичну піднесеність. Я хочу, щоб наші письменники теж любили свого читача і творили з думкою про нього.

 

ДІАГНОЗ

Лікар обережно, хоч майже силоміць, вмощує її на стільці біля свого столу і дивиться на неї співчутливо. Це поганий знак. Якщо хтось у білому халаті, байдуже, кондитер чи медик, дивиться на тебе цим особливим поглядом - чекай біди. У першому випадку, щоправда, цей позирк може означати лише німий заклик до обмеження кількості тістечок у твоєму раціоні. Але лікарі... Ці дивні створіння, втаємничені і далекі, як планети, відзначені особливими знаннями, чимось схожі на янголів. Ті теж ніколи не з'являються просто так. Де ви бачили янгола, який стукає у ваші двері зі словами: "Привіт! Я оце пролітав тут неподалік і раптом подумав - а чи не випити нам молока?". Янголи п'ють молоко, бо воно біле. Лікарі теж радять усім пити молоко, бо воно корисне. Що п'ють вони самі, достеменно невідомо. Однак те, що у щербатій чашці тицяє їй під ніс тлустий дядечко з неприродно добрими очима, не має до лактози жодного стосунку. Це "щось" пахтить м'ятою - мабуть, заспокійливе.

- Це якась помилка? - слабко питає вона, зосереджуючись на рідині, яка завдяки тремтливим лікарським рукам робить у чашці справжнє цунамі. Їй просто конче необхідно бодай на чомусь зосередитись. На чому завгодно, тільки не на цих словах, що падають у доктора з рота, як кам'яні брили - із вершини гори, і ось-ось розчавлять її. До речі, чому у нього так тремтять руки? Добре, що він не хірург.

- На жаль, ні.

- На чий жаль? - вона ще намагається жартувати. Лікар не підтримує її спробу.

- Серія аналізів... декілька лабораторних обстежень... ми все перевірили.

- І що тепер?

Цікаво, це гойдається стілець чи підлога?

- Ось, - лікар видобуває з кишені білого халата якісь теж білі, але замурзані чорним папірці. - Це телефони центру реабілітації, служби довіри, диспансеру... Ви ж розумієте, які зміни у житті тягне цей діагноз. Він накладає, я сказав би, певну відповідальність, якщо вам знайоме це слово.

Це шпичка. Він намагається її вколоти. Який кумедний! Вона вся затерпла, немов скам'яніла - більше ніщо не завдасть їй болю.

- А... я... - вона судомно ковтає слину, що зненацька набула консистенції тіла слимака і ніяк не бажає котитися стравоходом. - Як довго... тобто скільки часу... я маю на увазі...

Лікар розводить руками, та так широко, мов затятий рибалка, що демонструє розміри впійманого ним сома.

- Хто ж це може знати, люба моя? - дивується він - здається, цілком щиро. - Десять років, п'ятнадцять - або рік чи два. Я не Господь Бог.

- Так, дякую, - вона підводиться, і знову падає на м'яке сидіння, яке чомусь стало твердим, та ще й колючим - всього за кілька секунд.

- За що?

- За інформацію. Завжди краще знати правду, чи не так?

Лікар киває з явним полегшенням, а їй хочеться кричати. Ні, не так! Все зовсім не так! Що їй тепер робити з цією правдою? Як жити з нею? Як ходити одними дорогами і дихати одним повітрям із цією потворною істиною? Як змиритися з нею?

- Я, мабуть, піду, - каже вона, не рухаючись з місця.

- Так-так, - погоджується лікар поспішно - надто поспішно. Його легко зрозуміти. Він, певно, боїться, щоб вона не зомліла прямо тут. Ще носитися з нею доведеться, Боже борони... Якби поглядом можна було рухати меблі, вона зі своїм стільцем давно вже опинилася б у коридорі. Або й на вулиці.

- До побачення, - ввічливо прощається вона, все ще не піднімаючись. Дядько з добрими очима буквально виносить її з кабінету.

- Всього найкращого, - так само ввічливо каже він, вкладаючи їй до рук мурзаті папірці. Вона помічає, що тепер пальці трусяться і в неї. Добре, що вона - не хірург.

А надворі нахабно світить сонце. Яскраве, сліпуче, безсоромно золоте у своїй оголеній відвертості, воно підморгує їй з безхмарного неба. Сонцю немає ніякого діла до її діагнозу. Власне, у нього дуже схожий діагноз, тільки воно не помре. Ніколи. Зорі не помирають і не вірте астрономам, коли ті щось говорять про світло померлих зірок. Що вчені можуть знати про це? Вони так покладаються на всілякі обсерваторії та телескопи! Вони зовсім забули про головне.

Вони взагалі нічого не знають про головне.

Вони називають зірки "небесними тілами".

А її тіло - земне. Неслухняне земне тіло.

Втім, воно вже не її. Воно вже їй не належить.

Ним керує хтось інший. Бог, Доля або Діагноз.

Десь далеко, чомусь так далеко, хоча ліс - ось він тутечки, поруч, прямо біля лікарні - заливаються птахи. Не просто співають чи цвірінькають - вони тріумфують, святкуючи прихід весни і тепла. Скоро вони витимуть гнізда.

А потім у них будуть пташенята.

Життя триває.

Вона доходить до урни - старої емальованої цеберки, вщерть наповненої обгортками від морозива, пластиковими пляшками та пивними бляшанками, і зупиняється, все ще затискуючи в руці папірці з телефонами диспансеру, служби довіри та ще якоїсь холери. Її казали не смітити в лісі, її взагалі навчили не розкидати сміття де попало, а вона - чемна дівчинка. Вона розтискає пальці, і брудні, нікому не потрібні цидулки падають на прямо на барвисту обгортку від морозива.

Тільки папір переводять - він був таким чистим, доки на ньому не почали писати казна-що. Наприклад, номери телефонів. Діагнози.

А до цього він був білим.

Як сніг. Як молочне суфле, що ним снідають янголи.

Останнім, вишукано-втомлено помахуючи шелесткими крильцями, на купу сміття опускається листок із її вироком.

Вона йде, не озираючись, і її легкі, невагомі кроки балерини жадібно ковтає сіре змієподібне тіло бетонної доріжки.

А за її спиною легкий огрійливий вітерець бавиться з папірчиком, на якому нерозбірливим почерком співчутливого лікаря виведено:

"НАДТО ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ".

 

ПРО ЧОЛОВІКІВ

Для чого жінкам чоловіки?

Справа в тому, що в них теплі долоні, а в нас - холодні пальці.

Зате у них холодний розум, а в нас теплі серця.

Вони сильні і можуть підняти нас.

Тільки не завжди можуть підтримати.

Одного разу вони обов'язково зрозуміють (хоча б на хвилину), що кращих за нас - немає.

Що не заважає їм скручувати в'язи, задивляючись на інших жінок.

Вони мають принципи.

Або думають, що мають, виявляючи принциповість у дрібницях, і відступаючи у найголовнішому...

Іноді вони миють посуд.

Червоний день календаря...

Вони вищі за нас і можуть дістати книжку з верхньої полиці.

Коли вдома немає стільців...

Вони віддають нам їхні найкращі футболки.

В той час, як ми віддаємо їм серця. Не знаю, чи найкращі... Які є....

Коли вони кажуть: "Я кохаю тебе", здається, що ти є.

А коли кажуть "Я втомився, дай мені спокій", хочеться, щоби тебе взагалі ніколи не було.

Вони вміють інсталювати Windows.

Без коментарів. Втім, одна моя подруга теж пречудово це вміє.

Вони знають і навіть можуть пояснити, що коли людина одна, вона - людина.

Так, вони взагалі люблять пояснювати те, що насправді не має ніякого значення!

Вони пробачають нам наш фемінізм, хоча ми, зауваж, їм узагалі нічого не пробачаємо.

Вони пробачають нам фемінізм приказкою "Курка - не птаха, баба - не людина..."

Вони цілують нас в чоло, коли не можуть залишитися.

І тоді тобі здається, що ти - покійниця.

Вони думають, що є речі, які ми ніколи не збагнемо, і лише тому ми все розуміємо.

Вони просто не хочуть визнати, що на багатьох речах ми розуміємось краще, ніж вони.

Вони з маніакальною настирливістю хочуть платити за нашу каву, хоча й самі вже давно не розуміють, чому.

Прекрасно розуміють. Їм просто подобається, коли жінка хоч в чомусь від них залежить.

У них з очей течуть сльози, коли дме сильний вітер.

У них сухі очі, коли ти ховаєш своє кохання.

Вони ходять по магазинах, коли йде дощ.

Як в музей - на екскурсію.

Вони хочуть мати наші фотографії. Вони пам'ятають про нас зовсім не те, що ми - про себе.

Якщо вони взагалі пам'ятають про нас, це вже велике щастя!

Вони не бачать причин для нашої дієти.

Говорячи: "Та нащо це тобі? Ти просто схильна до повноти і нічого тут вже не вдієш... "

Вони мовчать, коли ми говоримо дурниці. Хоча коли ми кажемо що-небудь розумне, вони теж мовчать.

А найгірше - вони мовчать, коли слід сказати головне, кричати про найголовніше "Я тебе кохаю!".

Вони краще знають: може через сто років, може, з якихось інших планет, але вони зателефонують.

І знають також, що нас не буде вдома.

Вони підуть на війну, якщо буде війна.

Авжеж. Головне, щоб вони не були потомлені. А ходити на війну - це чоловіча робота. Жіноча справа чекати, та хто сказав, що наш фронт - райські кущі?

Вони не помічають зіпсований макіяж.

Але мимохідь можуть зронити "Якась ти бліда, аж зелена - хіба з'їла щось?" після того, як ти всю ніч провела у ванні, бо вагітна і тебе нудить...

Вони...

Вони просто є. І це чудово! А що менше ми думатимемо над тим, навіщо вони нам, то для нас усіх краще. Бо інакше в один далеко не прекрасний день чоловіки можуть всерйоз замислитися над питанням: "А для чого їм жінки?!".