Віктор Палинський

Письменник, мешкає у Львові. Ото й уся «рясна» інформація, котру видається наразі можливим відкопати у безмежних просторах Інтернету про справді хорошого письменника. Ще хіба що кілька скупих згадок про його книгу «Єлена і антиквар» і крихітна, але таки талановита до неї анотація Богдана Чепурна під назвою «Магічна проза Віктора Палинського»

«В'язка стилістика, густе й водночас прозоре письмо - скидається на те, що автор мне слово, як глину, і вичакловує з неї нові мовно-стилістичні фігури та фантазійно-правдоподібні образи, витворяючи щось таке вікторопалинське, начеб випалене в робітні майстровитого професіонала.

На перший погляд, усе є імітаційно-штучною, робленою зумисністю, але чарівним чином ніби манірна манера втягує читача у круговерть закрученої фабули, навіть не приховуючи умовності цього процесу, як і всіх подій та учасників вифантазуваного дійства.

Автор відверто акцентує: так, це - література, і читач переживає якісь такі ірреальні речі, нарочито обставлені антуражем магічної реальності, свідомо інспірованої іншості та інакшості».

Шкода, але то таки справді все. Так що залишається тільки насолоджуватися «вікторопалинською» «інакшістю»... у його власному виконанні...

Санта?.. Я бачив, як задовго до Нового року та Різдвяних свят він вештався, замученими цьогорічною брудно-сніговою невиразністю, вузенькими забрукованими вуличками нашого середньовічного міста. По-старечому тягнув ноги, взуті в якісь дикуваті хутряні валянці, що натякали на далеку культуру забутих північних народів. Брів і неприродно вилуплював очі на перехожих.

Здавалося, що й сам до пуття не тямив, звідки з'явився в цьому європейському місті, що не надто приймало його іншість. Хоча, мабуть, претендував саме на святкову з'яву для городян. "Що тобі, діду? - шарпало його якесь дівча в білосніжній шубці. - Ти, напевно, заблукав... Чому ти так кепсько вбраний? Застудишся!" А низькорослий молодик напідпитку аж трясся від німого сміху, тицяючи у старого пальцем. Невідомо чим той і спричинив таку реакцію? "А може, він - божевільний..." - допитувався вгодований пан із випещеним обличчям. Санта лише супив густі вибілені, наче вкриті памороззю, брови й ішов собі далі, неквапно перетинаючи бруковану Староринкову площу, трохи горблячись, наче перепрошував за свою присутність. Хтось іще намагався жбурляти йому дошкульні дотепи в спину. Та він не реагував. І його прямунок був відомий лише йому.

Мабуть, мало хто вірив, що цей дивний чолов'яга - справжній Санта... Навіть численні прошаки, якими мовби засіяно цей центральний міський квартал у передноворіччя, ставилися до нього мало не зверхньо. Вони прискіпливо приглядалися до його заношеного, виглядало - колись червоно-золотистого, балахона, що правив йому за зимову вдяганку, до потертої хутряної шапки невиразної форми, до згадуваних уже валянців, і навіть не тягнулися до нього по милостиню. Здавалося, що готові були самі йому подати. Однак він не помічав цих мертвотних облич, подібних до застиглих маскаронів.

Мені здавалося, Санта просто тихо позначав свою присутність у цьому сумному принишклому місті, виповнюючи лише йому відомі ритуальні дійства. Я часто бачив його зі свого балкона-тераси, що нависав над Староринковою площею. Ретельно придивлявся до старого, десь у глибині душі відчуваючи справжність його пришестя. Балкон був для мене ще й тренажерним майданчиком. Часто вправляючись тут, бачив самотню пожмакану постать, з якого б кута площі вона не з'являлася. Тренувань я не припиняв навіть у морозяні дні, тож більшість променад майданчиком дивакуватого старого не проминули повз мою увагу.

Одного разу я помітив, як величезний кудлатий псисько, паскудний позапородний сенбернар зненацька накинувся на Санту... І навіть устиг схопити його за полу балахона. Однак старому вдалося відбитися від розлюченої тварюки довгим сучкуватим костуром, з яким він ніколи не розлучався. А іншого дня якісь телепні мало не переїхали його прогулянковим фіакром, запряженим парою неспокійних гнідих... Та обійшлося лише добрячою порцією масної грязюки, що вихлюпнулася на загадкового пілігрима з-під коліс розкішного старожитнього засобу пересування тих одороблів.

...А якось пізно ввечері, коли я займався дихальною йогою, став свідком того, як крячконогий швейцар із ресторанчику "Кухоль Кентавра" кількома дужими стусанами випроваджував, як мені здалося, захмелілого Санту з цього запрілого підземеллячка із сумнівною репутацією. А коли з вигуком: "Начувайся, старий пройдисвіте!.." - крячконогий зробив спробу ще й вперіщити діда гумовим дубцем, я не загаявся і гукнув, що зараз спущуся вниз і задам ресторанному лакузі добрячого прочухана... Подіяло без зволікань. Здоровань-швейцар знав мене, як іще не надто давно відомого в місті боксера, тож не ризикнув випробовувати долю, змагаючись зі мною навкулачки, і полишив Санту. Старий, незвично для себе кволо підстрибуючи, зник за рогом Чорної Кам'яниці.

Живописець Грак, неговіркий волосатий товстун, який мешкав в одній із численних мансард поблизу Староринкової площі та любив і влітку, і взимку волочитися містом босоніж, поділився зі мною, що Санта винаймає крихітну кімнатчину на піддашші по сусідству з ним. І стягує туди всіляке дрантя. А на спантеличені запитання: "Навіщо все це тобі?" - з лукавою усмішкою скупо та плутано відповідає щось про споконвічну приємну необхідність усіх нас отримувати хоча б вряди-годи бодай якісь подарунки. Про те, що не все є саме таким, яким ми його бачимо попервах. І що, власне, кому, як не йому - Санті - слід вчасно подбати про подарунки, для тих, хто по-справжньому прагне їх отримати. Отак собі міркуючи, старий уже впродовж певного часу тихенько накопичує мотлох, чи то пак "дивний скарб для презентів".

А ще Грак нібито спостеріг, як Санта нерідко вибирався за вікно своєї вбогої комірчини - просто на черепичний дах - і сідав там на сам край, звісивши ноги... Неспокійні дрібні горобчики без страху підлітали до нього, мов виконували певну команду, всідалися на плечі, руки, коліна. Старий бурмотів щось невиразне, брав котрогось у долоню, обережно прикривав другою. І за мить звідти вже вилітали небаченої краси сріблясті голуби, ще якийсь час вдячно кружляли над вицвілими дахами середньовічних кам'яниць, а згодом розліталися навсібіч. А Санта сидів мовчки з прикритими повіками, методично розхитуючись із боку в бік. І як йому лише вдавалося втриматися на цій крихкій межі падіння?! Утім Грака знали в місті як містика та містифікатора. Тож до його розповіді можна було ставитися по-різному... "...Хоча, якщо комусь дано розширити межі звиклості, бодай трохи підняти завісу втаємниченості та показати іншим нові можливості душі, то ж це і нас усіх робить досконалішими, а наші буттєві субстанції - проникливішими... Ким би не був цей Санта, кому він зашкодить своїми незлобливими витівками та дитинними метаморфозами", - міркував я собі й іще більше проймався підсвідомими симпатіями до незвичного прибульця.

Навіть чутки, нібито забрьоханий старий, невідомо яким чином проникаючи в сумнозвісні хмільні пивниці "Кухля Кентавра", напивається й чіпляється до дівиць легкої поведінки, які дошукують собі там клієнтів (зрозуміло, з грішми), чомусь зовсім не обурили мене. Це все могли бути певні нез'ясовні атрибути його буття... Назвімо це хоч дивацтвом, хоч аномаліями. А хоч і викидами містичної позапросторової енергії...

За певний час злобливі чутки зробили свою справу: деякі громадяни почали вимагати від владців, щоб ті звільнили їх від сумнівного товариства Санти. "Ще б пак, якийсь пришелепкуватий зайда приволікся невідомо звідки та дозволяє собі всілякі непристойності в місті усталених традицій і добропорядних мешканців!"

Муніципальна поліція довго не зволікала. З подачі поважних міських райців поліціянти затримали Санту, перестрівши його десь у районі Калічої Гори, що мала славу кварталу "червоних ліхтарів".

Було вирішено, щоб старий більше не докучав міщанам, депортувати його якомога далі від Леополіса. Так і вчинили. Санта переконував коменданта поліціянтів, що завше проживав у горах із засніженими вершинами. Тож вивезли його спеціально спорядженим всюдиходом у глибокі зимові Карпати й відпустили на всі чотири сторони: "Гуляй собі, діду, скільки душа запрагне. І тішся своїми гецами..." Охоронці порядку ще встигли побачити, як, здалося, нізвідкіля, з'явилися різьблені дерев'яні сани небаченої краси, запряжені чотирма могутніми бурими ведмедями, шерсть на яких іскрилась, як бенгальські вогні. Санта зручно вмостився, так, наче тільки те й робив, що користувався цими саньми, - і вони полетіли, не торкаючись примерзлого синюватого насту. Санта навіть не озирнувся на безпорадно застиглих і, мабуть, через те кумедних, міських стражників.

Незабаром, у переддень Новорічного свята, бургомістр Леополіса запалював у присутності велелюддя на Староринковій площі центральну ялинку. Та несподівано вона спалахнула в прямому розумінні цього слова. І спломеніла дотла за лічені секунди, шокувавши розгублений натовп. Передсвяткового піднесення - як і не бувало. Проте ще більше заціпеніння охопило леополісців, коли наступного дня, протягом ночі поставлена та прибрана нова ялинка, вмить також згоріла дощенту без будь-якої видимої на те причини.

Найприкріше, що всі зелені лісові деревця, як і їхні пластикові та паперові посестри, які вже стояли прибрані в помешканнях, офісах чи в подвір'ях особняків городян, також спопеліли напередодні Нового року. І наступного дня нікому не вдалося відновити свою ялинку. Вона щоразу самозаймалася живим полум'ям. І не було на те ради.

...Якимось дивом моя ялинка, що її поставив на балконі-терасі, вціліла. І виблискувала веселими святочними іскорками вогнів - єдина не лише на Староринковому окресі, а й, можливо, в усьому місті. Тому стала справжньою коштовністю Леополіса. Натовпи городян збиралися на площі потішитися навіть вночі. Щоб ніхто не поцупив ялинку, я випускав на балкон свого чорномастного дога Тіціана. Ніякий зловмисник так і не наважився видертися на не такий вже й високий другий поверх. Тож ялинка простояла весь період Новорічно-Різдвяних свят. Я незмінно мав на оці чудове деревце і, дивлячись на нього, чомусь постійно згадував Санту. Таки зробив виняток старий!..

Отак святкували цього разу леополісці. Як воно складеться наступного року?.. Зрештою, я, як завше, чекатиму на Санту.