Скільки Емма себе пам'ятала, завжди перед її очима була дорога. Усе життя вона кудись їхала. Поїздом, літаком, пароплавом, автомобілем: до Венеції, Кіпру, Австралії... Їхала не тому, що мала бізнес за кордоном або надміру грошей, а тому, що не могла жити без дороги, без її постійного руху кудись удалечінь.

Еммі було тридцять два; вона мала приємну зовнішність і веселий характер, але, незважаючи на це, ще не встигла жодного разу вийти заміж. Її батьки померли, коли вона закінчувала школу, і до університету Емма не пішла, влаштувалася замість цього на роботу. Наполеглива дівчина заробила грошенят і поїхала до дідуся в Росію. Там їй жилося не дуже добре через свою двоюрідну сестру, яка чомусь вирішила, що Емма посягає на солідний дідусів спадок і не давала дівчині проходу. Врешті-решт, у дідуся урвався терпець, і він дав Еммі купу грошей, сказавши, щоб вона їхала «куди їй заманеться» на кілька місяців, поки він не владнає усі справи з родичами. Тут слід зауважити, що дідусь дійсно любив Емму і хотів їй лише добра, сподіваючись владнати конфлікт на її користь, але справа несподівано набула нових обертів. Еммі так сподобалося подорожувати, що вона попросила дідуся вислати їй грошей на ще одну подорож, а потім на ще одну, і ще... Власне кажучи, їй і раніше подобалося їздити, і навіть до університету вона збиралася вступати на геолога, щоб мати можливість подорожувати. Але Емма ніколи не думала, що можна так гарно проводити час, роз'їжджаючи від однієї країни до іншої, зовсім самій, але з купою грошей. З кожного нового місця прожиття вона надсилала дідусю листа з адресою, на яку він переказував щомісяця достатню суму грошей. Совість її зовсім не мучила - дідусь мав великий бізнес і аж ніяк не страждав від цих переказів. Він швидше забезпечував спокій у своєму домі, знаючи, що поки є гроші, Емма не повернеться до Росії. Спочатку він дуже сумував за нею, але потім звик, зрозумівши, що онука вже доросла жінка, яка має право жити так, як їй заманеться, а його обов'язок - підтримувати її, бо він для неї єдина рідна людина в цьому величезному світі. Що ж до Емми - для неї вже не існувало домівки. Усе змінювалося і мерехтіло перед її очима: нові обличчя витісняли старі, одна батьківщина змінювала іншу. І лише деколи у її пам'яті зринали якісь картини дитинства, схожі на старі пожовклі фотографії. У цих картинах були високі кручі над широкою і світлою рікою і золоті куполи, що губилися серед зелених дерев і блакитного неба.

 

* * *

Було восьме квітня - її день народження. Емма сиділа в затишному маленькому кафе на околиці Лондона. За вікном лив дощ, і від цього всередині було ще затишніше. разом з нею за столиком сидів молодий чоловік в окулярах, сімейне подружжя похилого віку і дівчина років вісімнадцяти. Емма легко сходилася з людьми і ніколи не скаржилася на відсутність друзів. Вона знаходила їх скрізь: у будь-якій країні, на будь-якому континенті, володіючи при цьому лише англійською та німецькою.

- Ну, за тебе, Еммо! - сказав чоловік в окулярах і підняв келих.

Усі піднялися і темно-червоний морок кафе наповнився хрустким дзвоном високих бокалів. З приймача залунали звуки «Чардаша» і всі заходилися танцювати.

Емма сховалася у закутку за букетом троянд і почала розгортати подарунки. На листівці, що лежала у першому пакунку, замріяно тужило блакитне небо, огортаючи своїм сліпучим оксамитом золоті куполи далекого і примарно знайомого міста...

- Агов, імениннице! Думала сховатися? А як же головний танець? Еммо, ти... ти що?

Молода дівчина відсунула стілець і зазирнула їй у вічі. Емма тримала у руках її листівку, а з її завжди веселих і безтурботних очей котилися гіркі сльози.

- Тобі...тобі не сподобався подарунок? - прошепотіла дівчина і схопила її за руку.

- Що сталося, Еммо? Не мовчи!

...Надворі лив сердитий дощ. Він поливав загадкову лондонську вуличку, завзято стукаючи по скельцях вигадливих ліхтарів. У напівкруглому віконці кафе блимало світло і до Емми долинали звуки старого вальсу. Вона сиділа на ґанку зачиненого магазину, тримаючи під плащем маленького кудлатого песика. Бідолаха майже не вмів ходити, а чиясь зла рука вже викинула його на вулицю.

- Я назву тебе Гольфстрімом, - шепотіла Емма, - бо ти теплий і непосидючий, і ти обов'язково приведеш мене туди, де я знайду свій дім...

Вже по дорозі до Дувра їй подзвонила якась жінка, повідомивши, що її дідусь помер учора ввечері і їй необхідно з'явитися на слухання справи про спадок. Емма проплакала два дні у благенькому номері придорожнього готелю, притискаючи до себе Гольфстріма, і, мабуть, вперше замислилась над тим, чого вона хоче від цього життя. Еммі не була потрібна сім'я або навіть коханий чоловік. Її задовольняли швидкоплинні романи з чоловіками, які частіше ставали її друзями, а не претендентами на руку і серце. Вона могла спокійно влаштуватися на роботу з гарним заробітком у будь-якому місті, маючи безліч зв'язків, але знала, що не зможе довго жити на одному місці. Без переїздів у неї починалася її особлива, невиліковна хвороба. Їжа втрачала свій смак, організм Емми слабшав, в неї починалися головні болі і спазми у шлунку, вона періодично починала задихатися, і так доти, поки Емма не опинялася з речами у поїзді, літаку чи автомобілі. Колись їй спало на думку звернутися з цієї проблемою до лікаря, але її не зрозуміли, натякнувши, що у неї щось із психікою. Ну то що ж... Може, це була правда, і до лікарів Емма більше не зверталася.

Емма не потрапила на похорон дідуся і проплакала разом з Гольфстрімом цілий день на свіжій могилці Троїцького цвинтаря, згадуючи усе те добро, яке зробив для неї старий за усе своє життя. Більша частина спадку і будинок дісталися, згідно з усіма правилами їй, але Емма, побачивши змучені і злі від безвиході очі своєї тітки і сестри, вбила тиждень, і переписала будинок і частину грошей на них, а сама зібрала речі, посадила Гольфстріма у кошик, і поїхала на вокзал.

- Скажи, Гольфстріме, ти хочеш в Україну? Хочеш побачити золоті куполи Лаври і хвилі Дніпра? Ти знаєш, що таке Батьківщина? Песик ствердно гавкнув і махнув кудлатим хвостом.

- О, вибач... Дійсно, твоя Батьківщина - Лондон. Ми туди обов'язково повернемося!

Вже у поїзді Емма, дивлячись у великі і розумні очі Гольфстріма, сказала:

- Я чекала цього моменту все життя. Я не вірила у те, що хочу повернутися у те місце, де я народилася. Я відбивала у себе це бажання, я хотіла забути ці куполи... Але ні, Гольфстріме! Батьківщину не можна забути. Нею можна лише знехтувати, як це зробила я, але спогади навічно залишаться у твоїй голові. Вони будуть мучити тебе, бо Батьківщиною не можна нехтувати. Це великий гріх, друже...

 

* * *

З тих пір минуло багато років. Емма живе у Києві і володіє величезною туристичною фірмою. Про цю поважну леді з собакою розповідають безліч дивовижних історій. Одна з них - про те, що вона раз на рік возить свого песика до Лондона, щоб посидіти на вуличці поблизу старого кафе, а потім повертається назад. Коли її запитують про це, Емма завжди відповідає:

- Кожен з нас повинен мати у цьому величезному світі свою батьківщину. І навіть якщо це буде лише клаптик вулиці на околиці Лондона, як у мого Гольфстріма, головне, щоб на ньому бриніли золоті куполи твоєї душі і кликали твоє серце повернутися туди знову і знову.