Єдине моє прижиттєве бажання, щоб на моїх похоронах поставили «Реквієм» Лакрімози.

Я не люблю холод і цигарки на нічному балконі, довгі гудки у телефонній трубці, п‘яних хлопців у гуртожитку і чиїсь сльози через те, що я не така як треба. Я люблю опале листя, яке вистилає мій шлях восени. Воно вже майже не пахне і не мнеться м‘яко у руках. Воно любить позувати для фотографій і шелестіти під ногами. Воно, на жаль, померло. А я поки що ні. І це просто прекрасно. Я ще можу дивитися на нього, ніжно проводити пальцем по тоненьким кісточкам кожного листочка і вдихати сухість жилок. Дивитись і думати. Любити. Кого? Головне, щоб не себе.

По моїй дорозі їздить орган на кришталевих коліщатках і співає чоловік з білим волоссям. Інколи до нього приєднується маленька дівчинка, яка постійно боїться, що ззаду неї хтось стоїть. Після дощу їх засипає листям і вони мовчать. Їм мокро і пахне сироїжками.

Інколи листя сиплеться і в моєму мозку. Воно повільно опадає і засипає мені серце. Тому його удари тепер майже не прослуховуються. Серце б‘ється об сухе листя і йому м‘яко і затишно. І йому все одно, що листя померло. Ніщо не вічне.

Мене дивують глухі люди. Мене лякають люди, що багато говорять про життя. Так, інколи я все ж таки вимикаю телефон.

 

Моя мрія - зробити фотовиставку калюж. Але у мене немає нормального фотоапарата. І грошей немає. Тому я фотографую помахами вій. Проблемність плівки в голові лише в тому, що час від часу її потрібно заново перемотувати. Зате кадри не засвічуються.

Зранку я фотографую листя, а ввечері буденність. Це все через холод.

Спогади вбивають повільно. Можна згадувати столик на цвинтарі, залитий сонячним сяйвом першого січня а вже жити на ньому 31-го грудня. Восени цвинтарі теж засипає листям. А потім снігом. А потім водою. А потім травою. А ще завжди сльозами.

Я не знаю, чому чоловік з білим волоссям переслідує мене. Мабуть, йому, як і мені, самотньо. Самотність - це не тоді, коли поруч з тобою нікого немає. Самотність - це коли тобі нікого й не треба. Коли у твоїй голові грає смичковий оркестр і ти біжиш від любих людей, щоб його послухати. Коли ти сидиш на даху і диригуєш дощовій симфонії, а метелики твоїх очей перетворюються на кольорове листя і розлітаються містом. Тоді хтось вириває твоє волосся з голови разом з нервами і воно губиться назавжди.

Я люблю співати так голосно, щоб закладало вуха. Як ти співаєш, так і живеш - пояснював мені колись бомж Вася. Сам він співав тихенько, щоб ніхто не чув і цим пояснював своє непримітне існування.

Все спокійно. Спокійно капає вода у моєму мозку. Спокійно стікає кров з язика. Я мрію ніколи не ходити по довгих мостах і мати власний будинок у таємному місті моєї уяви. Інколи мені дуже хочеться купити собаку, але ж вони не вічні. Зате собака могла б так весело ритись у купі осіннього листя, підкидаючи його вгору...

Старе листя помирає, щоб дати місце новому. Коли я помру, замість мене народиться маленька дівчинка з карими очима, яка любитиме ходити берегами озера і підбирати чорних котів на дощових вулицях. Хе, я вже хочу її побачити!

Я боюсь інвалідів. Вони такі злі на цілий світ, що, здається, підірвали б його на фіг одного погожого осіннього дня разом з автобусами, де їм не поступаються місцем, спорткомплексами, куди вони ніколи не ходять і лікарнями, де їх регулярно мучать.

Коли ти дивишся на біле, а у голові дзвенить - це нормально. Усі психи нормальні, бо щось намагаються усвідомити. Всі інші чокнуті, бо їм на це начхати.

Інколи на світ потрібно дивитися просто. Як на власну ногу.

Навіщо ти думаєш про те, що я пишу? Слова випадають з рота на асфальт і гниють з часом, як і торішнє листя. Думай про те, що важливе для тебе, а не для мене. Я все одно завтра зів‘яну...