Оповідання

Кіра спала на моєму дивані, чорне довге волосся розсипалося по білій постелі й тонких руках. Надворі було ще темно, зорі світили особливо яскраво, із розчиненого вікна в кімнату линув шум морських хвиль. Перед світанком повітря зробилося таким густим і теплим, що, здавалося, його можна було пити великими ковтками. Я востаннє глянув на Кіру. Ще зовсім дитина, така маленька і прозора-прозора, вона загорнулася в мою ковдру й тривожно зітхала уві сні.

Я похапцем зібрав речі, накинув на плечі косуху і вибіг із квартири, з цього будинку, подалі від цього кам'янистого пляжу й від цієї довговолосої дівчини. Ненавиджу цей Кара-Даг, це море і цю шалену темну ніч. Ненавиджу себе, свою підлість, свою кволість і слабкість. Ненавиджу цю легку невагому дівчину, з якою кохався цієї ночі. Я тікав від неї, від її нав'язливого кохання, від істерик і сліз, від її забинтованих зап'ясть.

Це божевілля почалося кілька тижнів тому. Я приїхав у Коктебель до знайомих. Я художник, я малював море. Скелястий берег, довгий пляж, зелена вода, синє небо й білі чайки. Малював у дощову погоду, в сонячну, вранці й увечері, вночі і вдень. Витирав пензель об свою плямисту футболку й малював його: сильне, горде, страшне.

Якось на пляж прийшла вона, кілька днів стояла за спиною й мовчки стежила за моєю роботою, а потім ішла, не промовивши жодного слова. Одного разу вона таки заговорила зі мною:

- Ти відчуваєш його? - і вона подивилася на море.

Ми розговорились і познайомилися. Її звали Кірою, жила вона з мамою і старшим братом, ходила до дев'ятого класу місцевої школи й не мала друзів. Мені нечасто зустрічалися відверті дівчата з довгим волоссям і великими чорними очима, в неї можна було б навіть закохатися. Але я вже був закоханий, я до нестями любив море.

З Кірою ми просто сиділи кілька разів і пили пиво. Я їй нічого не обіцяв, нічого не вимагав. Вона мені нічого не пропонувала. Просто друзі й усе. А потім вона мені зателефонувала.

Говорила затинаючись, напівпошепки, що закохалася в мене, що це на все життя, що помре, якщо я не дозволю їй бути поряд. Плакала і кричала на мене. Мені було шкода, я втішав її, як міг. Усе пройде, дурненька, тобі молодшого треба шукати. Мені вже давно не двадцять і я геть втратив розум від свого малювання. А вона все ридала й повторювала, що любить мене, що любить мене, що любить...

Вона телефонувала щодня й плакала у слухавку, шепочучи, що їй самотньо і страшно, що вона втомилася жити, що лише дотики моїх пальців змогли б щось воскресити в її порожньому серці. Я її не слухав, пропускав слова повз себе й ліниво мимрив щось у відповідь. Що далі, то менше вона мене цікавила, й то більше нервувала і діставала.

А потім вона прийшла сама. Боязко стояла на порозі. Заплакане обличчя, розтріпане волосся, згаслий порожній погляд із якоюсь божевільною іскрою. Я міцно обійняв її й прошепотів на вушко:

- Заспокойся. Тихше, тихше... Все мине...

Кіра нечутно плакала, маленькі плечі здригалися, волосся плуталося між моїми пальцями. Потім вона підвела голову і спитала:

-Ти любиш мене? Ну хоч трішечки...

Я спробував пояснити, що вона дуже гарна дівчина, з нею цікаво, але в мене немає до неї нічого, крім дружби. Кіра в'яло впала на диван. Я пішов на кухню заварити чай. Повернувся хвилин через п'ятнадцять, викуривши кілька цигарок. Думав, заспокоїться.

Вона лежала нерухомо, зі скляним порожнім поглядом. На підлозі валялася порожня пляшечка з-під якихось ліків...

„Швидка" приїхала хвилин через десять. Кіру відкачали. Велика немолода лікарка процідила крізь зуби:

- Довів дівчинку.

Я провів Кіру додому, повернувся до себе й полегшено зітхнув. Я не хочу бачити її зарюмсаного обличчя, чути її безглуздих "не буду без тебе жити". Я їй нічого не обіцяв, я ні в чому не винен. Мені її шкода, та я не можу (і не хочу) з собою щось робити.

Але Кіра приходила й приходила знов. Вона думала, якщо ми будемо разом, то я неодмінно закохаюся. Коли ми залишались наодинці, вона притискалася до мене й цілувала мої щоки. Якось Кіра мовила, що коли я навіть не кохатиму її, то мені все-одно потрібна жінка. Вона готова... вона хоче нею бути... вона кохатиметься зі мною, якщо я лише скажу.

Я не втримався, розізлився і вперше накричав на Кіру, прогнав її та звелів, щоб більше не приходила. Її великі чорні очі наповнилися слізьми, вона мовчки розвернулася й пішла, спотикаючись об каміння. Я злився на себе, що образив невинну дівчину, але переконував свій егоїзм, що так краще для неї, що так вона швидше забуде мене.

Наступного дня вона не прийшла. Прийшов її старший брат: дебелий стрижений хлопець. Брат, нічого не питаючи, замахнувся і вдарив мене. Ми побилися. Він пішов, витираючи закривавлені кулаки об джинси, перед тим сказавши, що через мене Кіра різала собі вени.

Вона прийшла через кілька днів. Уся в чорному, з-під довгих рукавів білів бинт. Волосся туго зав'язане, вуста стиснуті. Я не хотів її впускати, не хотів її взагалі бачити. Через двері вона сказала, що прийшла востаннє й хоче зі мною поговорити.

Кіра пройшла в кімнату, тонкими надломленими пальцями торкнулася мого волосся. Вона більше не плакала, трималася молодцем, вибачалася за брата і обіцяла, що навчить себе мовчати про свої почуття й більше не набридатиме мені. Потім трішки боязко дівчина з блідим обличчям в ореолі чорного волосся спитала:

- Ти не любиш мене. Але я точно знаю, ти мусиш когось любити. Кого, скажи, будь ласка?

Я не знав, що їй відповісти, розгубився й боявся образити це втомлене собою дівча. А тому взяв її за руку, підвів до кутка, де стояли мої акварелі й сказав, що все своє життя любив малювати море, обожнював свої мольберти, пензлі й фарби. Я не хочу прив'язуватися до людей, вони занадто постійні, боюся бути в боргу перед кимось, мені страшно, коли хтось залежить від мене. Її не кохаю. Не можу покохати. Якби це була не вона, тонка, крихітна дев'ятикласниця, якби це було тоді, коли мені був потрібен хтось, якби це було не біля моря, а десь у рідному сірому Києві, я б неодмінно закохався, а зараз не можу. Не можу, не хочу, не буду. Я занадто її жалію, щоб кохати...

Кіра сумно дивилася на моє море, на зелену спокійну воду, на білі напіврозталі яхти. Я вийшов до іншої кімнати, дивився у вікно й неспокійно курив. Потім повернувся.

Кіра сиділа на підлозі, довкола валялися пошматовані полотна, поламані дерев'яні рамки. Вона знищила все, пороздирала й розтоптала мої картини, моє море. Моє ніжне тепле море. Я малював його протягом довгих місяців, а єдиний глядач, який їх побачив, вирішив, що вони не мають права жити.

Кіра дивилася на мене сміливо, з викликом, здавалося, що вона ось-ось розсміється. Чорна, жорстока, приваблива. На обривках і уламках моїх картин, на бризках мого моря.

Я стомився. Від неї, від її кохання. Стомився заспокоювати, втішати, говорити, що вона мені байдужа. Я не хотів більше боротися. Я програв. Вона мене дістала. І я дав їй те, чого вона хотіла. Я кохав її тієї ночі. Легку, невинну, космічну, жорстоку. А потім, коли вона заснула на моєму дивані, обіймаючи тонкими руками подушку, я зібрав речі і втік. Від неї, від її важкого, хворобливого кохання, від її сірого холодного моря.

Журнал "ОднОКласник"