"Уся справа в тому, що мої батьки померли," - нарешті видихнув хлопчик і замовк знову.

У горлі раптово пересохло, і я зробила ковток.

"Співчуваю."

"Та ні, вони живі..."

(Одна моя брова піднялася здивовано вгору)

"... але для мене померли."

Ага.

До мене трохи почав доходити зміст його слів. Очевидно, хлопчик посварився з батьками і тепер уникає розмов з ними - от і все.

Але все виявилося не так просто.

"Я не розмовляю з ними вже більше трьох місяців. Кажу тільки "так", "ні", "дякую" і "я пішов гуляти"."

Я ще раз уважно подивилася на хлопчика. На вигляд - років дванадцять, одягнутий досить гарно, приємної зовнішності. Що ж могло трапитися з цим малим?

"Спочатку вони на мене кричали, потім били, а оце побачили ваше оголошення і сказали, щоб я до вас сходив і мені виписали ліки від німоти."

Тут хлопець трохи зніяковів і знову закляк на місці. Як би мені спитати, що трапилося? Ми трохи помовчали.

"А як, власне, ви посварилися?"

Хлопець насупився.

"Ви мені просто ліки випишіть. Якщо я буду їх приймати, може тоді вони..." - він знову замовк.

"Я розумію," - почала я, - "це досить незвично: розповідати незнайомій людині, ще й не набагато старшій за тебе (хлопець посміхнувся) про все, що з тобою трапилось, але ж ми гарантуємо..."

"Так-так," - перебив мене малий. - "... гарантуємо повне зберігання таємниці вашого особистого життя і несемо відповідальність за будь - які незручності з нашого боку..." Звичайно, я вам вірю, але... та ви випишете мені ліки чи ні?" - раптом розізлився він.

Я посміхнулась, витягла папірець і написала:

РЕЦЕПТ

Необхідно вибачитися перед дитиною.

Лікар А. Д.

"Передай це своїм батькам. Але сам краще не читай".

Хлопець мовчки забрав папірець.

Вже у дверях він дуже тихо пробурмотів "дякую" і вибіг, ляснувши ними так, що папери з мого стола розлетілися по кімнаті...

..."Я вважаю, це нахабство!" - вигукнула літня жінка ще навіть не сівши. Обличчя її пашіло від гніву. - "Виносити сміття під моє вікно! Я їй так і сказала! А вона... а вона... обізвала мене і послала до вас. Каже: "Сходи, тобі корисно, стара маразматичко!" А їй же сміття під вікном не зложиш: вона - на третьому, а я - на першому. За що мені така кара? Знаєте, вона старіша за мене, а дума: сходила у салон, приписали їй кремами мазюкатися, то й гарна тепер. Еге ж, гарна! Та Петро Петрович з балкону спльовує, як вона повз нього проходить."

Жінка гучно видихнула і поправила збиту хустку.

"Я взагалі - то, дівчино, не проти вашого бюро, чи як ви там називаєтесь, але ви занадто молоді для такої справи. Хоча за безкоштовно на щось дійсно якісне в нашій країні зараз не варто й сподіватися. Знаєте, вчора стукнула я качалкою Васю, а він мені: "Психічно неврівноважена! До психіатра сходи!" Та я ото й думаю, як всі мені пропонують, то я й сходжу. Бо в міській лікарні такі гроші деруть - рятуйте! Тетяна ходила зуб виривати, так з неї 30 гривень витягли. Я їй кажу: сходила б до Михайла з другого, він би тобі безкоштовно видер, щипцями для горіхів...Ото таке воно. Ви телевізор дивитесь? Бачили, які збочення показують? "Вікна" оті або ще щось.

І ростуть збоченці такі ж, що ті історії слухають. Миколаївни онук надивився, а потім в школі розказував. І батьків потім до директора викликали"...

Тут жінка підскочила і сплеснула руками.

"Бог ти мій! Суп на плиті забула! А шоб йому!"

І вона зненацька підхопилася і вибігла геть.

"До побачення," - розгублено обізвалася я до дверей, що ляснули за нею.

..."Я маю дуже велику проблему," - почав високий чоловік у діловому костюмі, сідаючи в крісло. - "У мене неприємності з дружиною. Але перед тим, як що-небудь розповісти, я хочу дещо запитати. Як вам спало на думку відкрити це бюро? Адже ви - діти, маєте вчитися, а не вирішувати чиїсь проблеми, гуляти на вулиці. Та ви й не можете давати поради дорослим людям. До речі, у вас можуть бути проблеми з міліцією..."

Чоловік аргументував свою думку дуже довго і незрозуміло. Але потім я до нього посміхнулась, ми розбалакалися і чоловік несподівано розповів усе, що хотів, про свою дружину. Я не давала йому ніяких порад, він якось сам дійшов висновку, що їм удвох потрібно відпочити, з'їздити кудись на курорт, або просто сходити в кіно. Я лише додала, що це слушна думка, і чоловік вийшов, потиснувши мені руку, ще й залишив шоколадний батончик на столі...

Взагалі-то, це була не моя ідея, а Тані і Максима. Та й прізвисько "безкоштовний психолог" приклеїлося до мене якось саме по собі. На мої виняткові здібності ніхто ніколи не звертав особливої уваги. Просто здавна так повелося, що люди підходили до мене і розповідали про свої проблеми. Інколи це траплялось випадково, інколи людей "направляв" хтось знайомий.

Але в один прекрасний день Таня та Максим помітили це і...

"А чому б тобі не відкрити власне бюро психологічної допомоги?" - запитала Таня.

"Що?"

"Різниця невелика," - продовжив Максим, - "тільки будеш сидіти в приміщенні і брати гроші за прийом."

Не знаю чому, але ідея мені сподобалась. Проте від перспективи "підзаробити" я відмовилась. Я ж "безкоштовний психолог"!

Невдовзі, як це завжди буває, коли таких дійових людей, як мої друзі, захоплює якась ідея, ми переробили комору Таніної тітки у кабінет - поставили стіл і два крісла, повісили штори, прибрали і перенесли велосипеди, вудки та інший мотлох до Тані додому. Вечорами, після уроків, ми, висолопивши язика, писали оголошення, які розклеїли мало не по всьому місту.

 

БЕЗКОШТОВНИЙ ПСИХОЛОГ

вул. Липнева, буд. 5, 1 поверх

Допоможемо у важких життєвих ситуаціях

та вирішенні різноманітних проблем.

Гарантуємо повне зберігання таємниці

особистого життя і несемо відповідальність

за будь - які незручності з нашого боку.

Чекаємо на вас із нетерпінням!

 

Потім табличку з графіком роботи повісили на дверях новоспеченого кабінету - і почалася наша діяльність. Таня вела журнал клієнтів, Максим - книгу скарг (вони сиділи коло входу за столиком), а я розмовляла з відвідувачами. Спочатку в мені жила впевненість, що ніхто не прийде, але, очевидно, люди зацікавились, і клієнтів було достатньо, формувалися навіть невеличкі черги, тож нам довелося позичати у Таниної тітки кілька стільців для тих, кому доводилося чекати в коридорі.

Щодо мене, то я не була впевнена, що роблю щось корисне. Але згодом, помічаючи маленьку зірочку радості в очах людей, зрозуміла, справа не в мені, а в зовсім іншому. Часто люди страждають просто від того, що не можуть розповісти рідним про те, що їх турбує. Причини ж цього різні: страх непорозуміння, сором'язливість, гордість та навіть просто відсутність близьких людей. А от чужа людина - зовсім інша справа. Підійти до когось на вулиці і поділитись - безумство. Сходити до лікаря або психолога - дорого. А безкоштовний психолог - те, що треба. Людина-то чужа, але не з вулиці, сидить у кабінеті з певною метою - допомагати людям розібратись у собі. Можливо, і є у мене певний талант - слухати, але це не головне. Важливо те, що люди знаходять місце, де можуть висловити власні думки, не думаючи про їх вплив на когось, розповідаючи свою історію лише для того, щоб самим у ній розібратися.

Єдине, що хвилювало майже всіх - мій вік. Дорослі починали розмовляти зверхньо, як зі своїми дітьми, які не мають, як їм здається, жодних проблем. Підлітки хизувалися власними бідами з виразом статечної гордості на обличчі, звинувачуючи у них мало не увесь світ. Літні люди прагнули мене чомусь навчити і на всі поради відповідали фразою, стислий зміст якої: "Та що ви бачили у цьому житті?"

Вихід із цієї ситуації несподівано знайшов Максим. Просидівши дві години перед дзеркалом, ми створили новий образ "безкоштовного психолога". Висока зачіска, макіяж і квадратні окуляри зробили мене старшою якщо не на десять, то на п'ять років точно. Джинси і курточку замінили діловий костюм і туфлі на високих підборах. З тих пір жодних проблем з недовірою не виникало.

А люди приходили, приводили друзів і знайомих, часто залишали невеликі подарунки.

Спочатку було дуже незручно, але потім я зрозуміла, що в наш час люди просто не усвідомлюють такого терміну як "безкоштовність". Вони настільки звикли платити за все: воду, газ, повітря, лікарів, освіту, - що "безкоштовно" почало звучати в наші дні як певна образа.

У нашого бюро з'явилися постійні клієнти, які давали поради щодо інтер'єру кабінету, приносили літературу і навіть музику. Декілька разів ми проводили щось на зразок дискусії: запросили всіх бажаючих, і люди задавали один одному питання, відповідали на них, сперечалися. І це було дійсно цікаво і корисно людям, котрі раніше не хотіли замислюватися над такими речами, як взаємоповага, стриманість і здатність поступитися іншому.

Працювала наша організація аж до серпня, поки мене не відправили на море. Я дуже з'їхала по навчанню і батьки, які майже нічого не знали про мою діяльність, вирішили, що справа у зниженні імунітету, а підвищити його може солоне повітря, сонячні ванни і фрукти. Шкода було залишати своїх клієнтів-пацієнтів, як їх називала Таня, але довелося. На дверях ми повісили табличку:

ПСИХОЛОГ У ВІДПУСТЦІ ДО 1 ВЕРЕСНЯ

а я разом з батьками поїхала на південь...

...Сонце повільно заходило за горизонт, відіграючи червонуватим сяйвом у зелених хвилях, а крізь пальці ніг м'яко просочувався пісок. У блакитному небі повільно покружляла і сіла на берег морська чайка.

"Доброго дня! Влаштовуйтесь зручно, будь ласка. Що вас хвилює? Розповідайте, не соромтеся. Не мовчіть. Наша організація гарантує повне зберігання таємниці вашого особистого життя, тому вам немає за що хвилюватися. Як ви проводите свій вільний час? Літаєте над морем у пошуках їжі? Так, розумію, це дуже виснажує. Спробуйте розслабитись, злітайте на інший берег, познайомтеся з новими обличчями і тоді ви відчуєте"...

Чайка зневажливо кліпнула блискучим оком, змахнула крилом перед самісіньким моїм носом і злетіла у мрійливу безодню літнього неба.

А червоне сонце повільно розвернулося і рушило слідом за пташкою у свої небесні покої.

"До побачення, приходьте ще!" - гукнула я їм услід і тихо додала про себе, - "час уже й мені додому, бо скоро доведеться консультувати морські мушлі щодо взаємовідносин з водоростями"...