У минулому числі «Молодіжного перехрестя» я поділився з читачами результатами одного із своїх досліджень, що регулярно проводжу із студентами, яким викладаю. Сьогодні пропоную підсумки другого туру цієї відвертої розмови. Нагадаю, що студенти мої мають в середньому 20-25 років, є й старші, багато з них або працюють, або ж мають досвід роботи, яку вони прагнуть сполучати з навчанням, особливо так звані заочники - ті, що приїздять на навчання на місяць двічі на рік, долаючи науки вдома, вечорами після роботи. Щодо мови повсякденного спілкування, то тут вони поділені майже наполовину - спілкуються українською та російською мовами, хоча українську розуміють, звичайно, усі, адже лекції ми, викладачі, читаємо їм українською.

Цього разу мене цікавило те, ким чи якими бачать себе мої студенти. Відповідали вони відверто, оскільки вже звикли до того, що я ціную в них не якусь абстрактну відповідність певним критеріям, а саме щирість думки. Тому у своїх відповідях вони такі, якими є, з усіма плюсами та мінусами свого розвитку. Отож, дорогі мої молоді читачі, знайомтеся з думками своїх українських ровесників, звіряйте із своїми і робіть висновки.

 

Хто я? Ким (яким) я себе бачу?

Таким було перше питання моєї анкети. Мені було цікаво, як відповідатимуть ті, які вже за віком здатні осягнути себе як особистість, але в реальності далеко не завжди можуть це зробити практично. Загалом юнацький вік є таким, у якому людина переживає інтенсивний розвиток самосвідомості. Має переживати, принаймні. Тож прикро буває пересвідчуватися, що дехто з них усвідомлює себе доволі поверхнево. Живуть собі, та й живуть, батьки опікуються, допомагають, отож деякі з них ще й досі почуваються дітьми. Тим приємніше зустрічати серйозні, продумані відповіді, що свідчать про психологічну готовність до самореалізації, про бажання прожити життя недарма. Та оцінюючи ці відповіді, я не схильний судити їх надто суворо, адже не варто забувати, що молодість - це ще й пора емоційного захоплення життям, світом, собою...

У своєрідному напівейфорійному настрої відповідала Євгенія Качаліна: «Я дівчина дуже приємної зовнішності, задоволена своїм життям, оскільки воно б'є ключем». Євгенія прагне стати цікавою діловою леді - що цікаво, з жорстким характером на роботі і дуже легким вдома, з улюбленою сім'єю. Незважаючи на нинішнє щасливо-розслаблене життя, вона вже розуміє, що керувати, послаблюючи віжки, не можна, і готується стати «залізною леді».

А Еліна Шупікова також починає відповідь без зайвої скромності: « Я симпатична, весела людина, яка знає, чого хоче від життя. Бачу себе в майбутньому щасливою, успішною жінкою, у якої будуть дітки та свій маленький, улюблений бізнес».

Ось вам лаконічно висловлена модель майбутнього життєвого шляху молодої доньки сучасної України. Модель ця емоційна. Причому емоції суто позитивні. Зважте, що Елліна не бачить себе нещасною, навіть не припускає цього. Напевне ж, добре знає, що, скажімо, у покоління батьків є й проблеми і негаразди і горя вистачає. Але юна свідомість відкидає від себе неприємне. «Може й є погане, та не у мене. Може й трапляється лихе, та не зі мною» - так налаштовані багато з молодих. Це й непогано, але свідчить, зокрема, про недостатню психологічну готовність до зустрічі з реальністю.

Поєднання особистого та роботи у процесі самоусвідомлення теж доволі симптоматично. Елліна, як і багато хто з її ровесників, не хотіли б працювати найманцями. Свій бізнес - ось про що мріють ці діти ринкового періоду розвитку України. Але й тут особливості жіночої психології позначаються - юнка бачить свій бізнес, як затишний дім - «маленьким та улюбленим».

Те, що свій бізнес може бути схожим не на білу болонку з рожевим бантиком, яким залюбки можна погратися, а, швидше, на своєрідний економічний фронт з щоденними боями, що вимотує і сили, і душу, дівчина ще не розуміє.

Зате це розуміє більш досвідчена Емілія Федорова з Донбасу. - «Я перш за все менеджер - заявляє ця красива молода жінка. - «Робота займає більшу частину мого життєвого простору. Я наполеглива, цілеспрямована і твердо переконана, що казка про Попелюшку - просто казка. Досягнення даються тільки упертою працею». Емілія вибудувала своє життя за добре знайомою нашим читачам, але ще не розповсюдженою в Україні капіталістичною моделлю: «З 16 років живу окремо від батьків і всього досягла сама». А досягла Емілія немало - працює генеральним директором телерадіовидавничої кампанії у майже мільйонному портовому місті Маріуполь, до того ж виховує гарного сина.

Працівниця медіахолдінгу родом із Чернігова Ніна Бойчук неначе полемізує з Емілією: «Я людина. Більше того - жінка». Маючи сильний характер, Ніна також бачить себе успішною, активною, життєлюбною. Цікавий недолік свій навела Ніна, сказавши, що в житті роботі їй заважає відсутність пофігізму (так називають у нас явище, породжене тими, кому все, висловлюючись молодіжним сленгом, усе «по фігу», тобто байдуже). Ніна серйозна, усім переймається, віддається роботі та спілкуванню.

Киянка Вікторія Манько визначає себе коротко і ясно: «Я оптиміст!» Будучи від природи лідером, Вікторія (недаром це ім'я означає «переможниця») на всіх етапах шкільного та студентського життя очолювала дитячо-юнацькі самоврядні структури і виросла енергійною, творчою, невгамовною. Просто дивуєшся, скільки вже встигла ця молода українська красуня. Брала участь у конкурсі «Міс Київ», працювала моделлю у ряді зарубіжних країн, сама вже організовувала конкурси краси, працювала евент-менеджером і усе це покинула, щоб ґрунтовно навчитися піару. Ось сидить вона на першій парті, сліпуче посміхається і каже: «Дуже хочу займатись піаром України у світі!» Могла б спокійно «стригти купони» із своєї вроди, забезпечена, є сім'я, маленький син, але не дає спокою молодій патріотці те, що імідж України у світі зовсім не такий, який би хотіли бачити всі, хто цю країну любить. Що гріха таїти, пишуть за кордоном переважно про наші проблеми - про Чорнобиль, корупцію, політичні кризи та «розборки», тіньову економіку і т.д. і т.п. а наші досягнення, наше краще помічають далеко не завжди. Ось і хочуть мої студенти «розкрити світу очі» на Україну.

Киянин В.Ушанов по-чоловічому лаконічний: « Я відданий, надійний партнер і друг, строгий чоловік, турботливий батько. Живу за принципом «Піднімися сам і допоможи ближньому».

Колишня москвичка Дарія Старенко у Києві уже 5 років. Тут їй подобається. Переконалася за цей час, що «український народ більш м'який та щирий, а також більш наївний, ніж російський». Вважає себе цілеспрямованою, рішучою, такою, що вміє йти до мети.

Після цієї групи сильних та рішучих молодих бізнес-леді дещо несподівано лірично прозвучало зізнання землячки Л. Брежнєва із Дніпродзержинська Марини Кальченко: «Я доброзичлива, щира людина, люблю спілкуватися». Чи не цю душевну безпосередність, так притаманну скромним українським дівчатам, Дарія вважає наївністю? Але душевний склад, українську жіночу ментальність інколи не може змінити й жорсткий капіталізм. Отож Марина мріє стати іміджмейкером, але не керівником, не лідером, а стилістом. Ну що ж, це не дивно. Естетичне у наших жінок споконвіку було дуже чітко виражено. Гаптувати сорочки, вишивати рушники, чи формувати стиль замовнику - це ж речі одного порядку і українки у цій галузі дуже талановиті.

А ось землячка Марини Ксенія Кушерець із дніпропетровського міста Орджонікідзе і схожа на неї... і не схожа. Її мета - робити людям добро і бути цим щасливою. Але ця мета не абстрактна - адже Ксенія працює у службі, яка опікується неповнолітніми, сиротами. Розкисати, як то кажуть, тут не можна. Тому й люблячи та жаліючи цих малих безбатченків, Ксенія вважає себе впевненою і тримається відповідно, наполеглива, відповідальна, бо добро вона творить щоденно, на робочому місці.

Співробітниця популярного національного телеканалу «Інтер» Катерина Мірошина самокритично вважає себе звичайною дівчиною з телебачення. Проте відомо, що кожен солдат носить у ранці маршальський жезл. Отож і Катерина вважає себе організатором і мріє про власний телепроект, у якому зможе себе розкрити. Ось так і проговорилася скромниця! Раз хоче себе розкрити, значить, є що розкривати. Значить потроху накопичує Катя думки, почуття, враження, оцінки і готова поділитися цим із глядачами, із світом. Але притаманна українським дівчатам скромність притримує Катю у тіні, не дозволяє ще гучно заявити про себе. Як викладач піару та іміджелогії, я сказав би, що Катя ще не навчилася себе позиціонувати. Але як українець, я нічого не кажу, лише дивлюся на Катю і посміхаюся - подобається мені українська дівоча скромність. А піаритись Катя ще навчиться, було б що самопіарити.

Несподівано лаконічно відповіла киянка Наталя Каменська: «Я - частина цілого. В гармонії з цілим - хочу себе бачити». І все. Більше ні слова. Та ці дві фрази засвідчили філософську глибину мислення і самовідчуття молодої дівчини, примусили приглянутися до неї пильніше. Григорій Савич Сковорода, геніальний український філософ, напевне, був би задоволений - не переводяться в Україні розумні діти - і, зважте, це ж не на філософському факультеті.

Перші рядки відповіді Костянтина Ковальова можуть дещо ввести у оману - адже характеризує себе Костя скромним, вихованим і культурним хлопцем, який прагне незалежності і самостійності. Так і бачиться непримітний студент, від якого не варто чекати чогось особливого. Але такий висновок був би абсолютно неправильним. Костя був лідером і у технікумі, де раніше вчився, рік працював у Португалії(від якої зовсім не в захваті), керував у Києві салоном краси. Так що добрий, спокійний, хоча й інколи вибуховий Костянтин також має у собі набагато більше, ніж показує. Після нахабства деяких, такі люди, як Костя, особливо приємні.

Уродженка Німеччини О.Куліш відверто зізнається, що невпевнена у собі, певних цілей не має, прагне шукати себе у світі, але так, «щоб мати пишалася мною». Від таких слів мені стало тепло на серці. Шукаючи себе, любляча донька вважає маму моральним критерієм цих пошуків. Діяти так, щоб не завдати болю найдорожчій людині на світі - ось її прагнення. Як на мене, хай краще будуть такі тимчасово невпевнені, але люблячі діти, ніж молоді та надто ранні, які з безцеремонністю носорогів пруть напролом по життю, незважаючи ні на що і ні на кого. Мета іще усвідомиться, впевненість з'явиться - це справа наживна. А ось ця свята любов до батьків - безцінна і така властива ментальності справжніх українських дітей, її не надбати у юності, якщо з дитинства вона не струмує у серці, як чисте джерельце добра, слухняності і любові.

Наімі Тартачник розповіла, що родом з Хмельниччини (чи не звідти її гарна українська мова?), працює у Києві і називає себе «самоїдкою» - часто аналізує, навіть мучить себе за щось не так сказане чи зроблене, навіть, якщо насправді все так.. Але бачить себе людиною чесною, працелюбною, жалісливою, індивідуальністю, яка прагне творити красу, добро і любов.

Дуже потішила мене відповідь Ірини Вірник. Констатуючи, що останнім часом лінощі зменшили її активність та впевненість у собі, Ірина тим не менше у телеграфному стилі відповіла так: «Бачу себе за кермом, як мінімум «Ягуара», проживаючи, як мінімум, у Беверлі-Хіллз, як мінімум, з Бредом Пітом». Закінчивши цю вражаючу тріаду цілей, Ірина з напівдитячою безпосередністю завершила: «Життєвою метою зараз вважаю позбутися лінощів». Це нагадало мені анекдот. Юнака питає дівчина: «Чи є у тебе плюси?» - «Є, - відповідає той. - Я розумний, багатий, займаю високу посаду.» - «А мінуси? -цікавиться подруга. - «Прибрехати люблю» - знітився хлопчина.

Так і моя мила студентка. Уже ось-ось у мріях в'їде на «Ягуарі» прямо у спальню Бреда Піта, ігноруючи Анжеліну Джолі, - якщо, правда, до цього подолає свої лінощі і здасть хоча б залік... Правда, Бред Піт, напевне, у залікову книжку їй заглядати не буде і про двійки не спитає.

Серед відповідей окремо стоїть анкета Тетяни Купрієнко - найсерйознішої моєї студентки, яку я не можу віднести до молоді. Але на курсі у мене вона одна така і оминути її анкету мені не хотілося б. -« Мені 50 років, - пише вона. - У 49 я вирішила поміняти своє життя. Змінила роботу, вступила до університету. Дуже жалкую, що так пізно. Але мені здається - я на своєму місті. Мені подобається допомагати людям».

Чи не правда, читачу, Ви бачите цю серйозну українку, яка здатна у такому віці зовсім по-молодому, рішуче змінити своє життя, щоб не просто жити і працювати, а із задоволенням, за покликом серця. І працювати вона пішла саме в управління соціального захисту, до стареньких, багатодітних, самотніх, малозахищених наших співгромадян. Допомагає їм і цим щаслива. І навчається нарівні з молодими. Вона у мене, як викладача, на особливому рахунку, і ви зрозумієте, чому я її виділяю і не стільки питаю, скільки також прагну допомогти - як і вона допомагає людям на своїй роботі.

Її колега з управління навчанням Галина Калайда визначає себе вичерпно: «Я українка і цим все сказано. Люблю цю землю, люблю рідний край, люблю рідну мову калинову, обожнюю їздити на свою малу батьківщину, спілкуватися із земляками. Часто згадую своє босоноге дитинство, рідне село. Мене зачаровують красоти рідного краю, вони надихають на написання віршів. Бачу себе громадським діячем». Начебто і не характеризувала себе Галина, а в той же час бачиться вона наскрізь - українка, патріотка, ніжна душа. І на громадську ниву Галину манить не влада чи привілеї, а бажання вирішувати суспільні питання у більшому масштабі, ніж зараз у своєму управлінні соціального захисту.

Я навів лише частину відповідей, але з них видно, що нова генерація української молоді - і ті, що зовсім юні, і ті, що вже трохи старші - визначають і усвідомлюють себе оптимістично, націлені на освіту, працю, кар'єру, щасливе життя. Наші політичні негаразди не дуже їх пригнічують, вони планують працювати і жити на повну потужність, люблять Україну, впевнені у своїй життєвій перспективі. Звичайно, усі вони різні. Та їх об'єднує те, що вони дивляться у майбутнє не просто з надією, а з упевненістю. Навчаючись, вони прагнуть влаштуватися на роботу, підробляють, а то й серйозно працюють. Це нова риса української молоді - адже традиційно у нас батьки турбуються про дітей та опікуються ними ледь не до пенсії. Тепер же молоді українці прагнуть самостійності, хочуть самі заробляти свою копійку і навчання розглядають як серйозну інвестицію у своє майбутнє. Не всі, звичайно. Але тенденція обнадійлива. Спостерігаючи їх у навчанні, я впевнений - це покоління молодих українців усвідомлює себе не утриманцями, а активними діячами. Дай Боже! Успіху їм і вам, їх молодим американським співвітчизникам.