Власне на «Хороброго Хомняка» я натрапила випадково в «Газеті по-українськи»,та й прізвище автора здалося знайомим ще із часів роботи у львівській журналістиці, тож читання його колонки того разу затяглося для мене на кілька годин, а далі періодичне нишпорення «а що нині новенького у Жежери» стало традицією.

Український інтернет пістрявіє цим іменем, але тільки у якості автора, а про самого автора ніде ні слова. Зробивши кілька спроб відкопати бодай щось про персону Х і не зробивши особливих у цьому успіхів, я полишила марне заняття і вирішила: нехай загадка залишається загадковою. Дехто навіть по секрету поділився, що Жежери як такого взагалі не існує, це, мовляв, просто міфічне ім'я, за котрим нікого немає. Ну як же немає? Вусатий дядько в окулярах є, Хоробрий Хомняк є, а Жежери немає... Непорядок.

Взагалі-то пан Віталій солідний, навіть (за деякими джерелами) заслужений журналіст України, і ці коротенькі замальовочки - далеко не основний профіль його творчості, але...

 

Хоробрий Хомняк

Мій юний друг Юрик любить помріяти про різні речі, що здаються йому недоступними або є такими насправді. Мріє він уголос:

- Як я куплю собі кицьку, то назву її Уляною. А коли вона дряпатиметься, я їй казатиму: "Уляно, ану не дряпайся!"

Він дуже тішиться тією картиною. А мені якраз ніколи, і я мовчу. Юрика це зачіпає й він каже:

- А ще я куплю собі хом'яка й назву його вашим іменем!

Мені приємно, що якийсь хомняк зватиметься моїм іменем. Навіть знаю, який він. Я його колись бачив - літ тридцять чи й більше тому. Я тоді косив горох поблизу хутора, що зветься у нас Замривода. Горох косити важко, бо він завжди буває дуже сплутаний. Тому-то я й не одразу помітив того хомняка й поранив його в ногу. Хомняк там збирав собі запас на зиму, складаючи за щоки горошину за горошиною.

Отже, я поранив його косою. Але то був Хоробрий Хомняк. Польовий, дебелий, мордастий - не такий, як ото продаються в зоомагазині. Він став на задні лапи й приготувався битися зі мною. Але перед тим йому треба було звільнитися від гороху, якого він натоптав чимало за обидві щоки. І Хомняк, сердито дивлячись на мене, почав швидко-швидко бити себе стиснутими кулачками по щоках. І горошини, одна за одною, вилітали йому з рота. Це була хоробрість, якої я не міг витерпіти. А тому розвернувся й пішов звідти геть.

Інколи мені дуже хочеться повернутися туди і знову його побачити. Хоча, думаю, він уже помер - від тої давньої рани або просто від старості.

Зрештою, той Хомняк так само недоступний мені, як Юрикові - кицька Уляна. Бо в Юрика вдома хтось із родичів страждає на алергію, а тому він не може завести собі кицьку.

 

Спокусити принцесу

Недавно ми поминали одного нашого доброго приятеля. Хтось із нас сказав, що він був унікальним, бо знав усе на світі й геть усе міг пояснити, й умів при тім наполягти на своєму. Тепер таких людей мало, й це погано. Отож, давайте вип'ємо. І ми випили.

Наш приятель справді був таким, як сказано. Якось перед Великоднем ми в нього на кухні цілу ніч гнали самогонку. Він мені тоді пояснив усю квантову механіку без жодного папірця чи формули - так, наче сам її придумав. Іншим разом розтлумачив, як написати геніального вірша, покладаючись лише на продуману теорію. А ще якось - що будь-хто з нас може спокусити будь-кого, хоч принцесу Діану, тоді ще живу. Я був молодшим, для мене це мало актуальність, тому запитав, чому він сам досі всього цього ще не зробив.

Приятель відповів просто й мудро: все можна - і вірші, й принцесу, але чи витримає серце? Адже на такі речі - затрати завжди однакові, знаєш ти теорію чи ні. Якщо серце й витримає, можна враз постаріти - за хвилину на двадцять років. Воно мені треба?

Тепер його нема - серце зупинилося на ходу. Може, він необережно таки написав геніального вірша. Ніхто не знає.

Але ми поспішили, сказавши, що на світі поменшало упевнених. Щойно це промовили, як до компанії приєднався ще один чоловік, якраз дуже впевнений. Він випив чарку, піймав на льоту якусь фразу й ерудовано розвинув її. Повідав про стервозність різних принцес, а також про речовини, якими користуються спецслужби для легкого отруєння президентів. Усе переконливо, але його обличчя здалося мені підозріло молодим і круглим для такого всезнання. Захотілося вийти на кухню, де ми ото колись гнали самогон, і курити там, аж поки всі не розійдуться.

 

Єресь метеликів

Цей січень такий теплий, що кожного ранку спросоння відчуваєш якусь дивну тривогу. Її можна сформулювати так: "Господи, ще один день отакої зими - й прокинуться метелики! І що тоді?"

Бо отак прокинутися - це катастрофа. Адже ще нема чого їсти. Точніше, пити, вони ж п'ють нектар квіток. Або й воду. Буває, білани капустяні сядуть собі табуном над річкою й п'ють, як корови. Але тепер вода ще холодна й вони можуть застудитися.

Ця думка для наших часів непристойна й єретична. А втім, воно завжди так. Я ріс в епоху підкорення природи й війни з довгоносиками - колорадських жуків ще не було. Й тоді мене навік вразило одне місце з якоїсь книжки. Там писалося: народному господарству метелики корисні тим, що барви й візерунки їхніх крилець можуть служити взірцем для художників, які створюють ескізи нових тканин для наших жінок-трудівниць.

Часто згадую ту фразу. Може, автор любив метеликів і хотів захистити їх від корисливого світу? Але не міг прямо сказати, що метелики просто красиві та й годі, бо це була б єресь.

Гадаю, метелики йому вдячні за це. Принаймні ті, що вижили.

Учора йшов по базару й щось потягнуло мене до наручних годинників. Ага - циферблати! Кілька з них - жовто-зеленкуваті, так, ніби зелене світиться крізь жовте. У нашій природі майже нема такого кольору, хіба що пір'я іволг чи синиць, але це не зовсім те. А в чистому вигляді такий ніжний колір мали тільки крильця метелика-лимонника.

Я там довго стояв, але не купив годинника. Бо потрібен мені був не він, а оті метелики, яких я не бачив уже літ двадцять. Вони, здається, зникли назавжди й не прокинуться навіть в оцьому фантастично теплому січні.

 

Недопере- цілованість

Мого юного друга Юрика рідко цілують дівчата. І він компенсує цю біду віршами, переважно патріотичними. Дивовижно, як недоціловані люди гостро відчувають невідворотне зникання нашої батьківщини.

Дуже гостро відчувають! Приміром, мені у Юрика подобається вірш, що починається словами "Прокинувся хижий звір та й питає: де моя українська мова?!". Це геніально сказано, свіжо й зримо.

Утім, Юрикові шкідливо писати щодня більше одного вірша на цю тему. Бо далі виходить: "О, мово моя, солов'їная!" - як у тих, кого змалку перецілували.

А якось днями заходить до нас із Юриком дівчина-фоторепортер. Фоторепортери не дуже вміють мислити словами, бо мислять зображеннями. І ось вона прийшла, бо їй потрібна текстівка до зробленого нею фото. Знімок чарівно-простий: стоять хлопець і дівчина - молоді, довгоногі, босі. Знято це трохи знизу. Такий ракурс дозволяє розглядати всю поздовжність ліній тіла, знизу догори, починаючи аж від землі. Знімок самодостатній, можна обійтися й без слів. Але наше діло газетне - треба.

Я згадав, що Юрик зранку ще не писав віршів. Отже, у нього є трохи свіжих слів. І підсунув фото йому. Він сказав:

- Шеф, схоже, ніби це знімав кротик або мишка, хтось малий на зріст!

Це перспективна думка. Далі ми разом з Юриком уточнили всю текстівку: "Знімок, зроблений Маленькою Здивованою Мишкою з порога своєї нірки".

Отак, трохи в японському стилі.

Дівчині текстівка сподобалася, й вона спитала, як нам віддячити. Я подумав, що буде правильно, коли фоторепортерка поцілує Юрика. Що та й зробила. У щасливого Юрика на голові зацвіли пурпурні вуха. До вечора він не написав жодного вірша.

От як мало людям треба, щоб забути про всі біди зневаженої батьківщини.

 

Їжачок приходив

Коли осінь, стає затишно, немов я поміж своїх. Так було завжди, та лиш останнім часом пересвідчився, що вони справді є - ті, кого називаю своїми. От недавно ввечері сиджу сам на роботі й чую: хтось хоче увійти у вікно. А це третій поверх. Я скосив око до прочиненого вікна. Того, хто там, знадвору, ще не видно. Але по тому, як він шарудить і сопе - він явно товстенький, рудий і, мабуть, зубатий, чогось я так думаю. Він упертий: йому важко, а він хоробро вчепився за підвіконня й скоро буде тут. Уже трохи бачу його: справді, рудий, товстенький.

Потім я збагнув, що то сухий скручений кленовий листок. Та я ж спершу не знав цього, одначе не злякався. Отже, то був свій, бо інстинкти нас не підводять.

Але буває й страшно. От іду ввечері порожньою вулицею, аж це з асфальту хтось ураз зривається й з сухим шурхотом кидається мені під ноги. Мій загривок холоне од страху, хоч я й знаю, хто це. Це - собака, якого за день переїхали тисячі машин, тому він плоский, як газета.

То й справді стара газета, яку кинув під ноги раптовий порив вітру. Але чому я злякався ще тоді, коли думав, що то собака? Може, ми з ним не зовсім свої, просто йому не було до кого кинутися й пожалітися на свою смерть?

А вчора ще дехто приходив, просто вдень. Дивовижний візит. Було так: я ковзнув пальцями по своєму підборіддю, якого два дні не торкалася бритва, й зрозумів - мій гість тут. Мені навіть не треба було бачити його. Про нього нагадував колючий дотик. Саме отакі їжачки - тепер, восени. Бо на початку літа молоді їжачки інші, колючки у них м'які, мов трава. Але я був радий і цьому, колючому. Свої!

 

Ідійот у вікні

Я написав уже дочорта отаких колонок. Але хотів написати не їх, а зовсім іншу, одну, колонку, якої досі не написав. Те, що пишу зараз, теж не вона.

А вона починається так: коли збудую хату, там усі вікна будуть зовсім різні. Це мої старі знайомі вікна. Я привезу їх здалеку. Одні викуплю за великі гроші, інші просто заберу з руїн. Ви розумієте, що то за вікна. Крізь якісь із них я бачив світ зсередини, крізь інші - знадвору. За ними колись жили якісь дівчата, але не тільки. За одним жив дід, схожий на адмірала Колчака. Може, то й був адмірал, урятований од розстрілу.

Вікон багато. Пишу, й моя хата виростає до непотрібних мені розмірів. Та й ще: можу повернути вікна, але ж не пейзажі, бачені звідти, чи дівчат, що жили там. Кожне вікно описати окремо? Але тоді скажуть: "Це той ідійот, що пише про вікна!"

Але про одне вікно я напишу. Там є сюжет. До армії у мене була дівчина. Утім, вона була не моя. Просто я щовечора приходив у двір, де вона жила, й гуляв там, доки в її вікні на другому поверсі не погасне світло. І я йшов додому. Отак - усю зиму. А якось навесні я собі гуляю, а світло все не гасне. Це не дає мені спокою. Я висмикую секцію штахетника й ставлю сторч - якраз дістає до вікна. Піднявся туди й бачу: дівчина спить, уткнувшись носом у книжку, яку читала звечора. Можна спускатися. І тут штахетник летить униз, а я лишаюся на підвіконні. Не хотів будити дівчину, але вже світало. Внизу з'явився двірник і матюкався над штахетом. Я постукав. Вона прокинулася і впустила мене в кімнату. Ми мовчки попили чаю й пішли на роботу. Згодом я вже був у армії.

Саме оте вікно я не хочу ставити в своїй хаті.