Від
редакції:
Трембіта
- інструмент давній і важкий. Однак тим і привабливий! Без справжньої любові до
такої музики - ніц діла не буде. А ще - треба мати добрі легені і добрі... зуби!
: )
У
неділю, 19 серпня, на Закарпатті відбувся один із найстаріших фестивалів краю -
«На Синевир трембіти кличуть». Це - свято народної музики карпатських
верховинців на березі унікального гірського озера Синевир, яке, зазвичай,
завершується концертом з виступом сучасних виконавців; цьогоріч тут «запалював»
гурт «ТІК». Але розпочинають його завжди трембітанням - цим природнім музичним
звуком серед Карпатських гір. Власне, цьогоріч трембітарів на Синевирі було
мало - тільки п'ятеро. Відтак, ми поспілкувалися зі старими й молодими
музикантами, що вміють грати на трембіті, про минуле й майбутнє традиції, яка,
очевидно, під загрозою зникнення. Мало молоді грає, погоджуються старі
музиканти, що свого часу ще з трембітою за вівцями на полонину ходили. Але
традиція не вмре, бо за досвідом до них таки приходять. Навіть дівчата, яким доводиться
відмовляти, бо не жіноча то справа - трембітати!
Як і
де навчитися грати на трембіті, що для цього потрібно і скільки можна заробити
- розповіли старі трембітарі кореспондентові «Укрінформу».
«Трембітарі - то фіглярні
чоловіки!»
Перший,
з ким розмовляю, Василь Янюк з Богдана, Рахівського району. Йому зараз 68
років, трембітає уже 35-й рік, навчився цього сам, грав в оркестрі народних
гуцульських інструментів, нині найчастіше грає на фестах і якихось культурних
оказіях у районі чи області.
- Як так, що на Синевир, який на Міжгірщині, скликати
їдуть рахівські трембітарі?
- Бо
мало трембітарів у Карпатах лишилося, бачите, що з Міжгір'я тут - троє хлопців,
та й нас із Рахова - двоє. Традиція відходить: старі постаріли, вже не годні
грати, ну, а молодь потроху вчиться - але дуже мало. Коли якийсь празник - то
йдуть грати.
Трембіта
у мене бачите, розкладна (всередині має залізний штир, розкладається на три
частини, - ред.). Це - з клубу, вдома маю таку саму.
- Дорогий інструмент?
- 2500
гривень коштує, в Карпатах багато майстрів, що трембіти роблять - їх досить
добре розбирають на сувеніри. Та й молодь учиться - їм також треба. Вчаться гри
у нас, старших музик.
- Що для цього треба, якими вміннями, здібностями
мусиш володіти?
- На
трембіті будеш грати, якщо зацікавлений. То треба полюбити. А принцип такий, як
у гри на трубі: дути. Але треба створювати мелодію.
- Скільки пісень знаєте?
- Дві:
«Зачую Коломию» та «Верховино, світку ти наш».
- Скажіть, а серед
тутешніх вівчарів уже зовсім відмерла традиція ходити з трембітами на полонину?
- Ні,
не зовсім, є ще старші люди, які ходять з вівцями з трембітами.
- Але ж тепер є мобільні?
- Так,
але трембіта є трембіта. На полонині зранку найкраще саме вона будить!
- Жона ци любит вас за то, що на трембіті граєте?
- Жона
не любит, бо вона до церкви ходить. Там такого не розуміють. Вона би не хотіла,
аби я з оркестром ходив, музикуючи. Краще би біля неї вдома був. Ну, але то
дуже люблю, тому не піддаюся.
- Скажіть, а трембітарі - то добрі чоловіки?
-
Добрі, паніко, дуже добрі, бо фіглярні.
Трембіту завжди чують і йдуть,
коли вона кличе
Іван
Кокіш, 67-річний трембітар із Рахова, грає на трембіті з 10 років, навчився у
четвертому класі. На фестивалі він - із незвичною металевою трембітою, схожою
більше на видовжену трубу.
- Це -
для зручності придумали, аби вона зручна була, бо давно колись телефонів не
було, а із ґруня (вершина гори, діалектне, - ред.) на ґрунь затрембітав - та й
знаєш, що ся робить. Але то треба було за собою носити! Тому й видумали меншу
металеву трембіту. Оцьому моєму інструменту вже понад сто років, це - ще мого
прадіда. Він із нею за вівцями ходив, відтак, діду перейшла, батькові, а тепер
- мені. Я, як і вони, вівчарив, досі вівці тримаю. Гралисьмо ввечері, коли
вівці подоять, - вівчарям до вечері. Зрана, коли треба до отари вставати,
гралисьмо всім до роботи. Так колись було, - згадує старий музика.
- Серед вівчарів на полонині того, хто з трембітою,
більше поважають, чи не так?
- Но,
а як! Але то ще й грати треба уміти. Найбільше біля овець, звісно, використовували,
але трембіта - це інструмент, який скликає: до роботи, до вечері на полонині,
але й до весілля, до похорону, до гурту... Трембіту завжди чують і завжди
слухають: йдуть, коли вона кличе.
- Ви як грати навчилися?
- Я
навчився від дядька, батька й діда. У нас в роду - три брати, всі троє вміємо
на трембітах грати.
- Тільки на металевій граєте?
- Маю
й дерев'яні, але більшість повіддавав до музеїв - в Ужгородський скансен, у
Київ. Вони старі, розсихаються. Ця на старість мені найліпша, бо легше носити,
- іронізує Іван Миколайович.
- А яка краще звучить: дерев'яна чи металева?
-
Металева, звісно, бо метал ліпший звук дає. Це - давня цинковка, з таких ринви
на хати робили.
- Чи багато нині молоді грає?
-
Дуже мало. З мої дітей жоден не захотів навчитися, а от онук ходить за мною:
діду, діду, навчіть. Тішуся з того: коли я помру, то най буде вихованець.
Смішно ми, бо й онучки просять: дідику, навчіть нас грати. Але хто то видів,
аби жони на трембіті грали? Їм треба діти родити, а не трембітати! То вони от
мають дримбу, най грають, - сміється Іван Миколайович.
- Що відчуваєте, коли граєте?
- Я
відчуваю, що ніби молодий. Легені у трембітарів, знаєте, сильні мають бути,
дихаємо на повні груди! Хоча буває, що й курять трембітарі - і дуже часто.
- Як бачите майбутнє
трембіти: загине таки традиція чи таки й далі в цих горах трембітатимуть?
- Не
вмре, ні, не вмре трембіта, бо молодь слабо, але вчиться грати на цьому
інструменті. Тому трембітарі будуть. Ну, але так, як наші діди грали, уже тут
не гратимуть! Я доки живу, буду вчити гри на трембіті. Зараз маю п'ятеро
хлопців, що будуть грати, інше - таке... Для цього, насамперед, треба мати
добрі легені і губи: маєш ними відчувати інструмент і спрямовувати вміло
струмінь повітря, який вдихаєш у трембіту. Інакше нічого не вийде. Ну й ще
важливо: як не маєте зубів, не будете грати.
- Скільки знаєте мелодій на трембіті?
-
«Верховино, світку ти наш», - починає перелік музика.
- Це - програмна річ, я
так зрозуміла, її всі трембітарі знають!
- Ні,
тільки ті, хто колись в оркестрах грали - я грав при оркестрі Рахівського
лісокомбінату. Я з цією мелодію і партійні з'їзди відкривав у Києві, і навіть у
Чорнобилі грав.
- А місцеві мелодії, сигнали трембітні, є якийсь
їхній перелік, набір?
- Коли
вівці йдуть з полонини внизу - то одна мелодія, така май сумна, бо вже смереки
гудуть під вітром сумно восени, так: «у-у-у-у», а пташок у лісі вже нема, бо
повідлітали, та й трембіта тому сумно грає. А от коли навесні з вівцями йдеш на
полонину, в лісі косиці цвітуть, зозулі кують - то й трембіта веселіє,
сміється, а не плаче! Вона задає настрій.
- Ще знаю, що коли
помирали раніше люди, на трембіті грали... Теж певно сумну новту (на місцевому
діалекті новта - мелодія, - ред.)?
- І
зараз так: дають у церкві задзвонити родичі, а ще просять і трембітаря заграти.
Часто граю за померлими. І часто кличуть на весілля - грати, як молоді з хати
йдуть до шлюбу вінчатися, як із сільради після розпису виходять.
- То, виходить, що на трембіті можна і заробити?
-
Можна, - лукаво всміхається старий музикант, проте не зізнається, скільки
платять за таку роботу. Каже тільки, що скрипалю - не до порівняння більше.
Коли трембітаєш
у горах, відчуття - не передати!
Насамкінець
трембітарі знайомлять мене з Василем Сопком. Легеневі 28 років, це - молодий
музика - скрипаль, трембітар. Він, кажуть, не тільки цю традицію дідівську
перейняв, вивчив і дає їй далі життя. Він - місцева зірка: на білбордах зі
своєю трембітою в усьому Закарпатті разом з Віктором Бронюком (цьогорічний
хедлайнер фесту «На Синевир трембіти кличуть!») на фестиваль до Синевира
запрошують. Сьогодні Василь, щоправда, без трембіти, бо треба було скрипаля в
гурт до троїстих музик. Насамперед, при розмові молодий музика Василь Сопко
нагадує мені ще один бенефіс місцевих трембітарів: нещодавно, каже, грали для
самого президента на відкритті нового Бескидського тунелю.
-
Трембіта - мало того, що символ Карпат, це - ще настільки потужний звук, якщо
граєш у горах: не передати! - каже молодий трембітар. - Коли гарна погода і
вітер дме у потрібному напрямку, ти можеш справді на всі гори передати
трембітою чи то радість, чи то сум. Що в тебе за новина вже сталася - від цього
залежить. Я пробував у горах грати, це - непередаване відчуття. Щоправда, якщо
дощ чи туман, то звук зовсім не йде.
Фестиваль
«На Синевир трембіти кличуть» - один із найстаріших на Закарпатті. Вперше його
провели у 2002 році. На фестивалі всі охочі могли випробувати себе у грі на
трембіті. Міжгірські й рахівські трембітарі з радістю розповідали про ці
музичні інструменти й давали практичні поради, як їх опанувати.
Довідка
Трембіта
- український народний духовий мундштуковий музичний інструмент. Має вигляд
дерев'яної труби без вентилів і клапанів, довжиною від 2,5 до 8 метрів. Діаметр
- близько 30 мм,
збільшується у розтрубі; у вузький кінець трембіти вставляється дерев'яний,
роговий або металевий мундштук (дульце, пищик).
Згідно
з давньою гуцульською традицією, трембіту треба виготовляти з громовиці, тобто,
дерева, в яке влучила блискавка. Вважається, що така трембіта звучить найкраще.
Вік дерева повинен бути 120-150 років.
Вважається,
що трембіта - це суто гуцульський інструмент. Але відомо, що бойки також
користувалися трембітами. Щоправда, бойківська трембіта - «трумбета» - дещо
різниться конструкцією від гуцульської.
Фото Катерини Ірхи і автора
Автор: Тетяна Когутич, Ужгород
Джерело: «Укрінформ»