Від редакції:

Кінний спорт - це цікаво, весело, але часом - сумно чи й взагалі небезпечно. Але вірний кінь під сідлом того вартий...

 

Читати книги - це круто. А от вичитувати їх - не для всіх. І не для Катерини. Редагувати вона не любила. Коли тобі лише 19 років, ще трошки - і весь світ от-от покірно вклониться перед твоїм рудим волоссям, міняти все на безбарвний офіс і кілограми друкарських зошитів не хочеться. Тому Катруся йде ва-банк - кидає все і вертається до коней. Хоч за кілька років до того дала слово - більше ніколи її не буде у цій справі. Кінець. Та це був тільки початок.

Перший кінь пішов на м'ясо. Більше так не буде

 

Відтоді життя у Катерини змінилося. Замість ідеально лакованих і дещо бюрократичних дверей аудиторії щодня вона відчиняє старенькі зелені ворота продовгастого приміщення. А там - зовсім інший прихований світ.

На перший погляд тут дуже темно. Та після перших кроків уперед уже все розумієш - усе сонячне світло отримують коники. Тут вони спілкуються, куштують вишукані смаколики і відпочивають. Словом - живуть.

Світловолосу Катрусю впізнають усі: хтось гучно заіржав, хтось просунув свою голову з надією на смачний кубик цукру. Та особливо тішаться у кінці коридору - до біленької красуні Коби знову прийшла її господарка.

Катерина ніжно обіймає свою найближчу конячку - вона у неї перша. Вже кілька років дівчина щодня доглядає за нею, спілкується, і майже весь вільний час вони проводять разом. Така вже хімія.

	Фото ZIKу

Свого (не державного, не позиченого, а суто свого) коня дівчина раніше не мала. Звісно, ще в дитинстві на тренуваннях були різні коні, з якими добре працювалося. Але  звикати до них не можна було. Бо траплялося різне.

«Пам'ятаю свого першого коня. Мені десь було років вісім. Тоді на тренуваннях у нас у групі було десь під 100 людей, і на кожного коника припадало 4-5 дітей. Розумієш, що до коней просто не можна було звикати. Бо то - державні коні, а вони, зазвичай, - старенькі. Мого просто здали на м'ясо. Усім все одно, що ти - дитина і любиш його. У таких випадках краще просто до них ставитись як до інструмента. Бо довго він з тобою міг не пробути».

Кінний спорт - заняття для зрілих. Діти цього не розуміють

 

Кататися на конях - насправді дуже весело. І це добре для дітей. Але займатися цим професійно вони не завжди можуть. Для них - це забавка. Для зрілих людей - уже певна філософія.

Фото ZIKу

«Для дитини кінь - це більше така романтична тваринка, яка от прибіжить до тебе, візьме до себе на спину, і ви двоє щасливі собі кататиметесь, стрибатимете. І всі щасливі, і все - чудово».

Але воно - не так. Ну майже. Таке дитяче ставлення до коня - це добре. Але дітки не завжди розуміють, що це - масивна потужна тварина, яка може зробити боляче. А деколи - і дуже боляче. Діти на це мало зважають. Чи то страху нема, чи що. Але шрами і синці лишаються.

Падіння, протерті ноги, біль у м'язах не відлякали Катрусю від цього спорту. Та це вдалося зробити людям.

«Після кількох років тренувань мій тренер зміг «вибити» кошти, щоб ми поїхали у Жашків на всеукраїнські змагання. За мною закріпили коня, я довго ним займалася, лікувала - він трохи кульгав на ногу. Ми вже досить довго були разом. Але тут одній дівчинці з впливовими зв'язками захотілося якраз того коника. І бах - у мене його забрали. За два місяці до змагань я лишаюсь без свого коня. У мене - істерика. Що я встигну з новим конем за два місяці?»

«За якийсь час мені таки знайшли нового коника. Але чесно - він нічого не вмів. Був просто не навчений, тому нічого не вдавалось. Уже за три тижні до змагань і тренер зрозумів, що справи - погані. Він віддав мені свого коня. Але три тижні - це, взагалі, нічого. Я реально просто б осоромилася на змаганнях. До того всього, тренер почав дуже на мене наїжджати. Ще й матюкати».

Терпіння - це важлива річ. Але не тоді, коли тебе кілька разів кидають і руйнують мрію. Катерина скипіла і прийняла важливе рішення - піти з цього спорту. Але редагування виявилось не таким цікавим. Тому з часом коники знову повернулися до дівчини. І закрутилося все по-новому - вже зі своєю рідною Кобою.

Хто годує коня - той господар. Але я вірю у щось вище

 

Коба познайомилася з Катрусею оригінально. Тваринка жила в одного чоловіка серед цілого табуна коней. Ну і він їх час від часу продавав.

«Я пам'ятаю, як ми вибирали Кобу. Взагалі, я планувала рудого жеребця - тоді дуже хотілось на такому кататися. Але не вийшло. Я ходила по полю і, як придурок, підходила до кожного і казала: «Хочеш бути моїм?» От Коба і захотіла».

	Фото ZIKу

Дівчина не може пояснити, чому взяла і вибрала Кобу. Вона просто побачила - це її тварина. Це - так само, як і дружба між людьми - ви зустрічаєтесь, спілкуєтеся і бачите, що підходите одне одному. Тут все - те саме. Тільки твій друг - кінь.

Фото ZIKу

Дівчина визнає - коней важко назвати вірними тваринами. Вони дуже уважні, мають прекрасну пам'ять - запам'ятають кожного, хто сідав на його спину - у чомусь хитрі. Але - не вірні. Хто годує і добре ставиться - той господар. Хоч Катруся вірить у щось більше - не все у цьому світі буває за розрахунком.

«Знаєш, коли коник нічийний - він стоїть собі такий сумний, забитий. А коли той бачить, що його люблять - потроху стає такою хорошою наглотою. Я б назвала коня другом людини. Чи вважає Коба мене своїм другом? Я сподіваюся, що так. Як на мене, без сенсу вірити у зворотне. Нащо тоді взагалі займатися кониками, якщо вірити у таке?»

Попри це, кінь - це не тільки задоволення. Але й постійна робота і відповідальність: погодувати, поспілкуватися, випустити, тренувати, прибрати. А деколи виникають і особливо прикрі проблеми.

Хворіють, як і люди

 

Фото з відкритих джерел

Коба почала кашляти. А це для коника - поганий знак. Бо захворіти вони можуть як на людські хвороби, так і на конячі. Тут їм гірше, ніж людям.

Уже четверо лікарів так і не змогли зрозуміти, що відбувається з Кобою. А ще й буквально на тижні вона пережила те, що дуже не люблять люди, - ковтала шланг до шлунка і сіла на дієту.

Деяким людям простіше у таких ситуаціях продати коника. Але Катерина цього не дозволить - знає, що буде далі.

«Коли Коба почала кашляти, нам пропонували її продати. Але ні. Я знаю, що буде далі. З неї просто витиснуть усі соки, а потім вона піде на м'ясо. Та й Коба - це член родини. А рідних не продаєш».

У коней є свої типові проблеми. І найпроблемніші місця - це ноги та спина. Перші не завжди витримують величезну масу тіла, а друга руйнується масивними сідницями. І, на жаль, в Україні, якщо у коня перелом чи щось подібне - йому, найімовірніше, кінець.

«Одного разу ми з подружкою пішли на скачки. У процесі кінь невдало перекинувся і, по суті, зламав себе. Ми бачимо - стоїть тваринка, сідло перекручене, а його нога просто переламана і висить на шкірці. Він цього не відчуває - адреналін ще у крові. Але це - вже смертний вирок. Того ж дня його зарізали».

Коні можуть вбити

 

Як і люди, коні бувають різними. Хтось флегматичний, а хтось дуже нарваний. Та є і справді унікальні випадки.

У житті Катерини був коник, який не дуже любив людей. Замість того, щоб скакати разом з ними, він хотів їх вбивати. І одного разу його «спецоперація» ледь не пройшла успішно.

	Фото ZIKу

Тварина була дуже буйною і щоразу під час скачок прицільно била своїм тілом у голову людині. Найбільше постраждала мама дівчини.

«Та «махіна» реально когось рано чи пізно вбила б. Моя мама у то не вірила і взялась з ним займатися. В якийсь момент під час скачок він став на дві ноги. У таких ситуаціях треба нахилитися вперед, щоб зміщений центр тяжіння посунув коня вперед. Тоді він знову випрямиться на чотирьох ногах. Але кінь мав інші плани. Він з підстрибом впав на спину разом із моєю мамою. 400 кілограмів самих м'язів впали на мою маму. Уяви, в неї розійшовся таз і пошкодилась грудна клітина. Але мама вижила. Однак, більше не хотіла з ним займатися».

У цьому плані Катруся теж має непоганий досвід. Її Коба, хоч і красуня, і чемна дівчинка, але кілька разів робила дівчині неприємно. Але випадково.

«Якось ми з Кобою проходили через бар'єр. Там - півметра, тому якихось проблем не мало бути. Коба розігналася, круто стрибнула із запасом, але забула розправити ноги. Ми класно «продріфтували» на землі (до речі, до того моменту не пробувала, який смак має ґрунт), і тут я розумію, що моя нога буде зараз під її тілом. У такі моменти час просто сповільнюється».

«За секунду мене осяюють усі можливі думки. І я розумію, що або вона плюхнеться назад і просто мене зламає, або я зможу її викрутити і просто собі зламаю ногу. Чесно, другий варіант був симпатичнішим. Так отримала тріщину в нозі. Але не страшно - бувало і гірше, коли у коледжі свій диплом редактора захищала. Але то - вже зовсім інша історія».

Автор: Петро Синєокий

Джерело: ІА ZIK