Від редакції:

На жаль, смерть туристів в горах взимку від виснаження і переохолодження - не таке вже й рідкісне явище. Що треба знати, щоб вижити? Публікуємо основні поради досвідчених підкорювачів гірських вершин.

Не розумію. Я цього дійсно не розумію.

Як можна вийти на лижну прогулянку і при погіршенні погоди не повернутися назад, а лягти на сніг і померти? Як?!

Ці емоції накрили мене ще в листопаді, коли у ЗМІ з'явилася інформація про загибель від переохолодження двох людей, що вийшли на лижний маршрут на скітурівських лижах в одному з курортних місць Високих Татр. Тоді й виник імпульс написати про свій досвід виживання. Але щира нелюбов до публічного епістолярію цей імпульс поховала.

Коли ж наприкінці грудня я прочитав повідомлення ДСНС Івано-Франківської області про смерть туриста при сходженні на карпатську гору Хом'як (не Еверест чи Ельбрус, а якийсь Хом'як (!) - також від переохолодження (а не від травм, лавин і карнизів), я зрозумів, що писати все ж потрібно.

Частина 1. Інфоприводи

Відхиляючи дилетантські інтерпретації наших ЗМІ, відкриваємо першоджерело - офіційний сайт словацької гірничорятувальної служби (Horskа zаchrannа sluzba) за посиланням https://www.hzs.sk/typy-aktualit/dvojica-skialpinistov-neprezila-noc-v-nizkych-tatrach/.

Суть того, що сталося: двоє туристів з Чехії - 60-річний чоловік і його 47-річна супутниця - вийшли на скітурівських лижах на одну з вершин Низьких Татр. Наступного дня інші туристи - з Польщі - знайшли тіла чехів без ознак життя. Люди померли за одну незаплановану і проведену в горах ніч. Про травми - жодного слова. Першоджерело вказує: «Ймовірною причиною їхньої смерті було виснаження і переохолодження у погану погоду». Рятувальники транспортували тіла у Bystra - курортне містечко у районі гори Хопок, на схилах якої катаються гірськолижники і долають кілометри туристи за маршрутами скітурів. Відстань від гори Хопок до містечка Bystra за гугл-картами - кілька кілометрів.

І ось тут я перестаю все розуміти. Як можна за відсутності травм, перебуваючи близько від цивілізації (півгодини спуску на лижах, годину з половиною - пішки, три - повзком) лягти на вершині і померти? Якщо ти не висиш на складному альпіністському маршруті, а прийшов у цю точку на лижах - йди/повзи вниз хоч у тумані, хоч вночі. Втому не вмикає тумблер. Вона накопичується поступово. У якому б напрямку ти не повз униз схилом з будь-якої точки Татр - через кілька годин доповзеш до людей. Якщо, звичайно, тобі хочеться вижити. А якщо сідаєш у сніг вмирати - помреш обов'язково. Хоч на вершині, хоч у себе під під'їздом. І ні гори, ні лижі тут ні при чому. Йдеться про мізки. Про психіку. Про настрій. Ось про неї, про психіку, для початку і поговоримо.

Частина 2. Вижити - мета і завдання

Я не буду описувати випадки виживання людей в екстремальних ситуаціях, якими рясніє Інтернет. Розповім три історії, наведу три приклади людей з мого кола спілкування.

Приклад перший

Січень 2013 року. Двоє сноубордистів - Дмитро Бєляєв та Максим Пономаренко - потрапляють у лавину на горі Гемба, у Карпатах. Макс гине, а Дмитра викидає на поверхню лавини з множинними переломами ніг. Мобільне покриття - практично на нулі. Зателефонувати неможливо. І Дмитро, написавши друзям «смс», протягом години підкидає телефон вгору, допоки «смс» не дійде. Зі зламаними ногами він провів на снігу при мінусовій температурі понад добу - приблизно 28 годин, поки рятувальники його не знайшли. Дмитро пережив ніч, не даючи собі заснути. Розуміючи, що сон - смерть.

Він вижив. Одну ногу довелося ампутувати.

Невдовзі Дмитро одружився, став батьком і нині з протезом катається на вело- і сноуборді.

Приклад другий

Липень 1987 року. При сходженні на пік Клари Цеткін (Памір) під час сходження лавини гинуть четверо з п'яти членів групи. Живим залишається один - Сашко Коваль. Після втрати друзів Сашко пережив фізично і психологічно страшну ніч на висоті близько 6000 метрів - без їжі, води та теплих речей. Просидівши ніч під вершиною, без спорядження, необхідного на скелях і льоду, Сашко наступного дня спустився у наш базовий табір. Він був дуже втомленим. Але дійшов. Вижив.

Приклад третій

У лютому 1989 року двоє хлопців здійснили зимове сходження північною стіною на вершину Донгуз-Орун у Приельбруссі. На початку спуску їх накрили заметіль і буран. Через це вони спустилися не до місця базування - у долину Баксан, а на протилежний бік Головного Кавказького хребта - у Сванетії. Зима, мінус 20, високогір'я Кавказу. Їх шукали кілька рятувальних загонів, зокрема, - з гелікоптера. Не знайшли. І припинили пошуки, подумки поховавши. А в цей час ці двоє без продуктів харчування, зариваючись у сніг щоночі, кілька днів вибиралися з високогір'я вздовж русла замерзлої річки, яка давала їм шанс на життя - воду, яку вони пили. Так, «на воді», без їжі, протоптавши кілька десятків кілометрів ущелини по пояс у снігу, вони вийшли до людей.

З першим із них - Олексієм Гончаровим - я знайомий понад тридцять років. А другого знаю значно довше, якраз він і написав ці рядки. Тому все, що вами буде прочитано - не вигадки, а результат осмислення особистого досвіду. І якщо я кажу «вони повинні були вижити» - це не зарозуміла самовпевненість. Це - холодний розрахунок.

Частина 3. Психологічна готовність

Із 1989-го року я періодично читав лекції у секції альпінізму, годинами розповідаючи хлопцям про наш з Олексієм випадок. Від початку і до кінця. Зі сотнею трагічних і комічних деталей. Як проходили маршрут. Як ночували під «шапкою» Донгуз, напіввисячи на льодовій стіні в ясну і морозну зимову кавказьку ніч. Як зі стіни ненароком упустили продукти, відреагувавши з гумором: «Завтра спустимося - повечеряємо». І як після цього тиждень не їли, балансуючи між життям і смертю. Якщо б хоч один із нас отримав травму і не зміг би далі йти, це був би кінець.

Розповідав, як зійшли на вершину. Як налетіла заметіль. Як стрибали на хребтах, намагаючись навпомацки відшукати спуск. Яким шоком через два дні повзання хребтами, коли туман, нарешті, розсіявся, було опинитися не там, де ти цього очікував. Ти взагалі не розумієш, де перебуваєш і куди ти зайшов! Зв'язок по рації відсутній. Розповідав, як приймали рішення - не сподіваючись ні на богів, ні на гелікоптер з рятувальниками - йти вниз за річкою, хоч вона і веде у протилежному від місця базування напрямку - замість півночі річка протікала на південь, що ми визначили за сонцем.

Розповідав, як серце калатає, коли за вершиною летить гелікоптер. Як стискаєш у руці анорак червоного кольору і готовий махати ним щосили. Як кричиш у рацію, а рятувальники свою не вмикають, оскільки шукають лише трупи - шансів на життя нам уже ніхто не давав. У нашу ущелину гелікоптери навіть не заглянули - нікому і в голову не прийшло, що ми пройдемо такий довгий шлях і зайдемо настільки далеко.

А потім ти чуєш за вершиною звук гелікоптера, який відлітає. І розумієш, що все... Зовсім все... Можна лягати і вмирати. Але ти знову збираєш волю у кулак і йдеш, не знаючи куди. Вниз за течією ріки - ну колись же вона повинна вивести до людей? Скидаєш зі себе все непотрібне вже альпіністське спорядження, залишаючи його на великому камені зі запискою. Пишеш текст із дивним відчуттям - як «з того світу».

Намагаєшся сухо констатувати факти: «Двоє альпіністів - Микола Дроботенко та Олексій Гончаров - здійснили зимове сходження Північною стіною на вершину Донгуз-Орун (5-б к/сл). В умовах негоди і поганої видимості спустилися на південний бік Головного Кавказького хребта. Йдемо вниз за течією річки. Просимо тих, хто знайшов наше спорядження, зателефонувати за номерами телефонів у Києві...» (вказуєш домашні телефони). Ставиш дату.

Ти не знаєш - скільки йти. І чи дійдеш. Ця записка може бути останньою звісткою від нас, якщо потім з якоїсь причини не знайдуть наші тіла.

Ти п'єш воду з проточин у річці, зариваючись ночами у сніг. Розуміючи, що «там» тебе подумки поховали. Скільки йти? Не маєш поняття. Але йдеш. Прокладаєш траншею у снігу. Сніг - до стегон. П'ятнадцять хвилин першим ідеш ти, п'ятнадцять - Олексій. Зміна. Сутеніє. Падаємо у сніг. Риємо печеру. Залазимо. Лежимо. Напевно, спимо... На ранок - встав, попив воду і пішов протоптувати стежку в снігу. І так щодня - до заходу сонця. А в голові повзає думка, яку ти спокійно там прокручуєш: «Ось цікаво, якщо нас уже в думках поховали, якою будуть вважати дату смерті? Дату зникнення з ефіру? Але ж фактично ти зараз - живий. Хоча про це знає лише ось цей почорнілий, зарослий щетиною Олексій і більше ніхто. І якщо ми помремо через кілька днів, чи для всіх дата смерті вже визначена? І ми її вже кілька днів як пройшли? І зараз йдемо на «тому світі»? Так живий ти, все ж таки, чи ні, якщо ДЛЯ ВСІХ ти вже давно помер? Кумедно...»

Так, похитуючись і філософствуючи, через кілька днів ми таки вийшли до людей.

***

Я не розповідав нічого особливого. Просто, розповідаючи, вселяв нехитру думку - людський організм має колосальний резерв. Головне у критичній ситуації - не впустити у себе страх, що викликає параліч волі. Ось тоді і приходить кінець. На лекціях я, швидше, був «доктором Кашпіровським», ніж інструктором з альпінізму.

І раптом несподівано один зі знайомих мені повідомив: «А знаєш, у цьому сезоні група наших молодих альпіністів заблукала на Кавказі після сходження! То вони одразу згадали твою лекцію! Жодної паніки! «Взяли» кілька «холодних» ночівель, у тумані пошукали шлях спуску - знайшли й успішно повернулися!» Після цих слів у голові мимоволі промайнула думка: «Життя прожив недарма...». Власне, зараз мною рухає та сама нехитра мотивація - ця стаття може врятувати чиєсь життя.

...Але на практиці були й інші моменти.

У травні 1990 року, працюючи на КРП (контрольно-рятувальному пункті) Центрального Кавказу, я супроводжував тіла загиблих на схилах Ельбрусу туристів з ущелини Баксан у Нальчик. Туристів на спуску накрили туман із негодою, і нижче скель Пастухова (для тих, хто знає ці місця) вони вирили печеру в снігу. Негода вирувала дві ночі. Протягом третього дня пошуків туристів знайшли. Двоє були у печері. Троє - зовні. На обличчях - льодові маски, що означає - вони лежали обличчями у сніг і дихали, допоки не настала смерть.

Після пошукових робіт я летів у вертольоті здавати тіла у морг. Два пілоти, п'ять тіл у салоні - і я. Вдивляючись у льодові маски, я мовчав впродовж усього польоту. Але у голові прокручував мимовільний діалог з ними: «Хлопці, як так? Лише дві ночі у печері... Чому ми не зустрілися раніше, я б розповів, як виживав у печерах взимку без їжі кілька діб... Ви повинні були вижити...»

А через кілька днів з моргу до КРП надійшла інформація - на тілі одного із загиблих були ножові поранення. «Істерика», - промайнуло у мене в голові. Різанина в обмеженому просторі печери, спричинена істерикою від уявної безвиході. А як наслідок - параліч волі в усіх. І смерть.

Відтоді я під іншим кутом зору подивився на нашу з Олексієм історію. І безмежно вдячний йому за те, що у критичній ситуації обидва не впали в істерику: «Ми тут здохнемо!!! А-а-а-а...!!!» Ми активно взялися до роботи з виживання. І пішли по пояс у снігу в невідомість, усвідомлюючи, що друзі за нас уже п'ють, не чокаючись. Дякую тобі, Олексію, за цей спокій. Завдяки йому ми і вийшли.

Частина 4: Що потрібно вміти і мати, відриваючись від цивілізації «на один день»

Не можна осягнути неосяжне. Тому не буду писати нудний список на всі випадки життя. Розгляну елементарні речі, що підвищують шанс вижити у критичній ситуації, коли ви опинилися далеко від цивілізації «на один день». Що охоплює походи вихідного дня (ПВД), фрірайд, скітур та інші види активності (гірськолижникам, грибникам - задуматися).

Вихід «на один день» при ПП може затягнутися на невизначений час і мати непрогнозований результат. Дмитро Бєляєв (якого я вважаю великим молодцем і завжди буду ставити у приклад) теж думав, що вийшов покататися на борді на один день. У результаті - перелом ніг і 28 годин на снігу.

Для початку - що потрібно вміти.

Потрібно вміти надсилати свої GPS-координати через SMS. Це - імператив, який не обговорюють. В епоху тотального користування смартфонами з вбудованими модулями GPS цей навик повинен опанувати кожен. Зокрема, дружини, подруги і діти. Я опитав кілька знайомих фрірайдерів: «Координати через «смс» надіслати при ПП зможеш?». Результат - гнітючий. Адже перше питання, яке буде поставлено друзями, рятувальниками, до яких ви додзвонитеся: «Де ви перебуваєте?». І що ви відповісте: «У темно-синьому лісі, де тремтять осики»? Поезія рятувальникам не потрібна. Потрібні голі цифри. Широта, довгота. Цифри географічних координат.

Оскільки я націлений на максимум практичної користі від цієї статті, розповім, чим користуюся особисто. У моєму андроїд-смартфоні надсиланням координат «опікуються» кілька додатків. З найпростіших - «GPS-координати», який тільки під потрібну опцію і написаний, і «GPS Test». Із більш складних, наприклад, OsmAnd. Але у Google Play ви зможете знайти низку аналогічних програм і вибрати на «колір і смак».

«А якщо у мене старий кнопковий телефон?» - запитає допитливий читач. Значить, потрібно мати окремий GPS-навігатор і забивати зчитані з нього координати вручну.

«А якщо не буде мобільного зв'язку?» Відповідь - значить ви НЕ повідомите свої координати! Будете виживати самі. Як виживав Сашко Коваль, спускаючись із 6000 метрів. Як йшли у невідомість Гончаров з автором цих рядків у ту епоху, коли ще мобільного зв'язку навіть близько не було. Але у двадцять першому сторіччі відсутність зв'язку не скасовує вимоги про ВМІННЯ здійснити зазначену операцію, якщо вам вдасться доповзти до місць з мобільним покриттям. Сноубордист Дмитро (на якого я посилався і ще буду посилатися) зміг відправити єдине «смс»-повідомлення про надзвичайну ситуацію без координат. І його шукали більше, ніж добу.

Потрібно вміти ще багато що, але я обмежуся одним зазначеним основним пунктом.

***

Тепер - ЩО ПОТРІБНО МАТИ, виходячи на фрірайд, скітур, прогулянку в гори і ліс «на один день».

 

Пункт 1. Мати мобільний телефон (смартфон) із зарядженою батареєю. Слово «зарядженою» є основним.

Пункт 2. Мати «вбитими» у пам'ять телефону номери рятувальної служби (рятувальників). Візьміть за правило - після прибуття у будь-який регіон необхідно знайти рятувальний пункт (службу) і взяти там актуальні телефони на випадок НС. Перебуваючи в Україні, можна телефонувати за номером МНС 101.

Пункт 3. Закачати у смартфон карту країни або району, щоб користуватися нею оф-лайн. Або мати паперову, що надійніше.

Пункт 4. Мати окремий туристичний GPS-навігатор. Смартфон при НС потрібен насамперед для виконання основної функції - забезпечувати мобільний зв'язок. Користування смартфоном як навігатором «посадить» батарею за кілька годин. Спеціалізований же навігатор на одному комплекті свіжозаряджених акумуляторів безперервно працює понад добу (хоча комплект запасних батарей мати потрібно). Якщо ж ви увімкнете навігатор перед виходом на маршрут, то за записаним своїм треком повернетеся назад, не дивлячись на негоду.

Пункт 5. Мати компас, незважаючи на наявність навігатора. Знову наведу приклад Дмитра: замість півночі хребта - до курортного селища Пилипець,  вони з другом спустилися на південь. Де і потрапили у лавину. Досить було компаса, щоб з гори Гемба, на якій їх накрив щільний туман, почати спуск у правильному напрямку. Але компаса у них не було.

Пункт 6. Покласти у наплічник невеликий каремат, що іменується у народі «піддупник». «Круті хлопці на піддупниках не сидять!» - я в курсі. Повірте на слово - при виживанні вам буде не до «крутизни». Аргумент «Ніч на наплічнику посиджу!» - відмітаємо. Сашко Коваль, який просидів ніч на висоті 6000 на наплічнику, опирався спиною на свій каремат, від якого ще й відірвав шматки для зігрівання колін. У майже «тепличних» умовах Карпат досить буде «піддупника» і наплічника під спиною. Але, взагалі, я не бачу приводу для дискусій, коли йдеться про невеликий шматок пінки, що має мізерну вагу.

Пункт 7. Мати рятувальну ковдру. Цей туристичний аксесуар може врятувати життя. Але про нього, на жаль, досі мало хто знає. «Забийте» у пошуковик слова «Рятувальна ковдра» (ізотермічна), і дізнаєтеся про неї все. Коротко - це досить міцна тонка металізована плівка, що має розмір ковдри і важить близько п'ятдесяти грамів. Взимку вона допоможе зберегти тепло тіла, а влітку - захистить від дощу. Накриватися треба сріблястим боком до себе. Золотистим - назовні. Особисто я рятувальну ковдру тримаю не тільки у наплічнику, але і в машині.

Пункт 8. Мати кілька запальничок або мисливські сірники («забийте» у пошуковий рядок «Гугла» «мисливські сірники купити», і купіть).

Пункт 9. Мати шматок (3-5 сантиметрів) звичайної свічки. По-перше - свічкою простіше розпалити багаття, капаючи стеарином навіть на вологі гілки. Друге - особисто я на скітурі іноді натирав свічкою камус, що рятувало мене від підлипання. На фрірайді при вологій погоді натирав ковзаючі поверхні лиж.

Пункт 10. Мати легкий ліхтар на чоло. Ніщо так не пригнічує психіку при непередбаченій ночівлі у лісі, як повна темрява. Крім того, з ліхтарем можна йти у темний час доби, що дає шанс вийти у цивілізацію без ночівлі в рятувальній ковдрі.

Пункт 11. Мати невеликий запас туалетного паперу. Вас не дуже збентежив деякий інтим даного пункту? Відкрию таємницю - саме туалетним папером ви будете розпалювати багаття при холодній ночівлі. І при зустрічі з ведмедем цей елемент спорядження також може бути не зайвим. Жартую.

Пункт 12. Мати бинт і знеболювальне на випадок отримання травм. Я ношу таблетки «Кетанов».

Пункт 13. Мати маленький рулон тканинного лейкопластиру. Не паперового, а саме тканинного. Крім використання з медичною метою, ним можна нашвидкуруч заклеїти розірваний одяг, полагодити взуття, лижні палиці і взагалі прикріпити щось до чогось. Це - універсальна річ.

Пункт 14. Мати ніж і шматок розхідної стропи (репшнура, допоміжної мотузки) на всі випадки життя.

Пункт 15. Мати запас грошей. Якщо ви заблукали і вийшли не туди, куди треба було, повернутися у потрібну точку вам допоможуть кілька прихованих купюр. До речі, ними ж можна розпалити багаття. Просто це вийде дорожче, ніж розпалювання свічкою і туалетним папером.

Пункт 16. Мати власну здорову голову. Яка у потрібний момент зможе сказати: «Стоп! Назад!», не давши пройти точку неповернення. І буде приймати зважені, вивірені рішення.

Я свідомо не додав до переліку лавинне спорядження - біпер, щуп і лопату, оскільки йдеться дещо про інше (але згадую для нотаток фрірайдерам).

Також не вношу в список індивідуальну аптечку (залежно від наявності індивідуальних хвороб), перекус, питво (термос), шматок оргскла (ефективний засіб для розпалювання багаття), ємність для нагріву води та інші можливі корисні речі, щоб не загрузнути у тисячах дрібниць аж до армованого скотчу, запасних рукавиць і шкарпеток. Тут - думаємо самостійно, виходячи з нахилів і потреб. Основне слово - ДУМАЄМО. Думаємо ДО, а не ПІСЛЯ.

Завершальна теза поза пунктами - НЕ ХОДИТИ у гори НАОДИНЦІ. Навіть не буду пояснювати - чому.

Однак, стаття не буде повною, якщо я не зізнаюся, як півтора тижня тому сам потрапив у халепу з усім перерахованим вище мною комплектом, освіживши навички виживання, набуті майже 30 років тому на Кавказі.

Частина 5: Кінь на чотирьох ногах, та й то перечіплюється

Я міг би промовчати про цю історію, оскільки про помилки не хочеться розповідати ніколи. Але розповім, оскільки пишу не з метою постати всезнаючим і безгрішним, а для того, щоб ми всі отримали ще один урок.

Освоювати закарпатський Боржавський хребет я почав 24 роки тому. Із Сергієм Ляхімцем потрапляв тут у лавину. З Віктором Грищенком, Євгеном Чізмаром, Юрієм Черевком та іншими друзями відфрірайдив й відскітурив усі вершини і ущелини в районі. І коли здається, що знаєш кожен вигин і можеш ходити хоч у тумані - гори (навіть такі домашні, як Карпати), проведуть тобі жорсткий урок. П'ять років тому в тумані на карниз наступив майстер спорту міжнародного класу з альпінізму Віктор Грищенко - і загинув. Боржава не пробачила помилку найдосвідченішому з нас. Цього року Боржавський туман дав урок мені. У лайт-варіанті.

Для розуміння зроблю географічний відступ. На Боржаві усі катаються, фрірайдять, скітурять з північного боку, базуючись у селах Пилипець та Подобовець. Я ж, захопившись тестом нових фрірайдових лиж, на одній з вершин з'їхав на південь. Туди, куди у попередніх статтях сам категорично не рекомендував потрапляти. Там немає зв'язку. Там - буреломи в ущелині. І до найближчого села з назвою Березняки - близько сімнадцяти кілометрів.

Опущу аналіз сукупності факторів, що призвели мене до цієї помилки вперше за 24 роки відвідувань Боржави. Перейду одразу до фабули - «просвистівши» вершину, підлісок і значну частину лісу, виринувши нижче від туману і не впізнаючи околиць, я, нарешті, дістав навігатор. Все, я - на півдні! Зв'язку немає. Шляху назад теж немає - при цій глибині снігу і крутизні схилів пробиватися наверх - безглуздо. Місяць тому з північного боку мій друг і рятівник Євген Чізмар з командою вже рятував молодого фрірайдера, який зняв лижі, щоб на крутому схилі спробувати вийти наверх. Хлопець загрузнув по плечі (лавинний зонд показав глибину снігу 1,6 метра), не зміг вибратися і, боячись зісковзнути у річку, викликав рятувальників. Знаючи від Євгена цю історію, я прийняв рішення йти вниз. Уздовж русла річки. Наодинці. Без зв'язку. Розраховуючи лише на себе.

Всі тумблери організму увімкнулися у положення «On». Мені більше не можна було робити помилок. Головне - не травмуватися. Скидаючи висоту, я почав косий траверс у лісі, упершись незабаром у непролазний чагарник. Плутаючись у його коренях лижами, я зрозумів, що даремно витрачаю сили. І, зісковзнувши до долини, вперше перейшов річку вбрід (стрибати на обмерзлих каменях - ризик отримати травму, тому - вбрід). Все, ноги мокрі. Так привітала мене ріка Боржава, ім'ям якої і названо однойменний хребет. Це була б дрібниця, якби не січень місяць...

Я йшов вниз, перелазячи через повалені стовбури дерев, змінюючи береги залежно від перешкод. Бурелом - перекидаю лижі, перелажу через стовбури, одягаю лижі - йду... Через п'ятдесят метрів знімаю лижі - завал. Переходжу знову річку вбрід - там тепер краще. Перейти річку довелося кілька разів. І частково йти по коліна у снігу з лижами на плечах. За першу годину я пройшов два кілометри, що показав навігатор. Це збентежило. Попереду замаячила перспектива ночівлі у рятувальній ковдрі. Мерщій, вперед!!! Колоди, кущі, брід, колоди... Пульс зашкалює, але вперед! Періодично падаю у сніг - скинути пульс. Час! Насилу влажу у забиті снігом кріплення Diamir. На лижах - моторошне підлипання мокрого снігу - вони важчають з кожним зробленим кроком. Дістаю свічку з «набору», натираю ковзаючі поверхні лиж - пішли веселіше. Невдовзі береги ущелини розсунулися, буреломи залишилися на схилах, на дні ущелини стало можливим йти на «скітурах», як на бігових лижах. Швидкість збільшилася принципово. Уперед! І кілометрів через дванадцять я зустрів місцевого фермера на УАЗ-ику, який піднявся трохи вище від села Березняки перевірити своє форелеве господарство. Назвавшись Василем, він підкинув мене до села. Є мобільний зв'язок! Перший дзвінок - рятівнику Євгену Чізмару. У слухавці - сміх з нотами полегшення. «Мені вже повідомили, що з тобою не можуть зв'язатися, і сліди лиж йдуть через вершину на південь! Я дав собі час до п'ятої вечора, після чого мав би повідомити про надзвичайну подію «нагору», викликати транспорт, об'їхати хребет і вийти з ущелини назустріч! Все, чекаю тебе у Пилипці!»

Мій дзвінок пролунав о 16:44. Як добре мати друга, який знає тебе тридцять років. Він знав, що я вийду. Я знав, що він не буде здіймати галас.

Василь запросив мене додому, забезпечив новими вовняними шкарпетками домашньої в'язки (тепер я знаю - вони називаються «штрімфлі»!) і відвіз на залізничну станцію у Сваляву. Там - у пластикових черевиках і з лижами я ввалився у потяг до Воловця і до вечері вже сидів у точці старту - в селі Пилипець, у хатині Євгена Чізмара, попиваючи домашній глінтвейн. Реготали ми нестримно. Євген урочисто оголосив, що я зробив абсолютний рекорд проходження ущелини Боржави - раніше за північ звідти у Пилипець не повертався ніхто. Згадав себе, як його (місцевого мешканця!) туман розгорнув на 180 градусів. Згадали моє виживання на Кавказі. Спохмурнівши, згадали туман, карниз, фатальний зрив Грищенка... І, сьорбнули за здоров'я, констатували: «Кінь на чотирьох ногах, та й то може перечепитися».

Тепер - сухо, до аналізу.

Головне - не повторювати мій досвід. Я припустився помилки (раз за 24 роки це, сподіваюся, можна пробачити), і сам же її і виправив. Скітурити і фрірайдити у тумані не варто.

Що мені згодилося з «набору»:

1. Компас, навігатор і карти, хоч скористався я ними, коли вже було пізно.

2. Пластир. У буреломах я порізав руку кантом власної лижі.

3. «Піддупник». Він був «одягнутий», коли я почав падати у сніг на привалах.

4. Свічка. Якби не вона, з диким підлипанням на лижах я б втратив час, купу сил і дійшов би до Березняків вже затемна, вичавленим до межі. Натерті свічкою лижі дали мені швидкість руху в ущелині.

5. Смартфон. У Березняках я вийшов на зв'язок.

6. Гроші. Я розплатився ними за вовняні шкарпетки і проїзд.

7. Власна холодна голова, яка приймала рішення.

Все це сталося 26 січня цього року.

А тепер повернімося до початку статті. До смерті двох чехів, які не спустилися з однієї з вершин Низьких Татр.

Я не хочу критикувати мертвих. Але маю право на нерозуміння. Вік - 60 років для чоловіка - не аргумент «старості». Я зараз - у цій же віковій категорії.

Чому вони не повернули назад при перших ознаках негоди?

Чому, коли негода накрила, не зателефонували рятувальникам? Чехи не знали, як це зробити у Словаччині?

Якщо не знали, як викликати рятувальників, чому самі не йшли, не повзли вниз? Дві-три години - і ти у теплі...

Ночівля... Без рятувальних ковдр? Без снігової печери? Вони не були до цього готові?

Чому вони здалися?

Не розумію... Одне знаю - так не можна вмирати.

Частина 6: «Роби, що треба, і будь, що буде»

На закінчення я таки наведу два приклади зі «світової класики».

Джо Сімпсон. Це ім'я здобуло світову популярність завдяки документальному фільму «Торкаючись порожнечі» («Touching the Void»). Зі зламаною ногою Джо наодинці три дні без їжі і води йшов (повз) вниз на одному з льодовиків Анд. І вийшов до наметів свого табору. Це - унікальний випадок самостійного виживання серйозно травмованої людини у горах. Джо хотів вижити. І вижив. Після чого написав книгу, за мотивами якої було знято згаданий фільм.

Друге ім'я - Марк Інгліс. Вперше я почув його у 2006-му, коли у ЗМІ поширилась інформація про перше сходження на Еверест людини... без ніг. На протезах. Але не це вразило мене. А те, ЯКИМ ЧИНОМ Марк позбувся нижніх кінцівок.

У 1982 році Марк з товаришем - Філoм Дулoм - вирішили зробити одноденне сходження на найвищу точку Нової Зеландії - пік Кука (3754 м). Але негода змусила їх просидіти у льодовій печері протягом... двох тижнів. Спуститися вони не могли. Спальників не було - виходили «на один день»... Рятувальники змогли вилетіти і побачили їх із гвинтокрила лише через тиждень, скинувши їжу, газовий пальник, теплі речі. Але піднятися до них можливості не було. Так минув ще тиждень, допоки негода не вляглася. Тоді і піднялися рятувальники.

За тринадцять днів перебування у печері обидва хлопці «скинули» близько третини своєї ваги. І обом були ампутовані обморожені ноги нижче від колін. Після чого Марк Інгліс у 2000 році завойовує срібну медаль у велоспорті на параолімпійських іграх у Сіднеї. У 2002 сходить на гору, що забрала у нього ноги, - пік Кука. У 2004-му на протезах робить сходження на «восьмитисячник» Чо-Ойю. А в 2006-му піднімається на найвищу точку планети - Еверест...

І після цього я читаю про замерзлого туриста на карпатській горі Хом'як... Не розумію. Я цього дійсно не розумію...

Як багато, все ж таки, залежить від настрою, від голови... Взагалі, у житті. Це справедливо для всіх його сфер. І гори тут - ні до чого.

 

Фото Оксани Сиванич

Автор: Микола Дроботенко

Джерело: Сторінка Миколи Дроботенка
у «Фейсбук»