Від редакції:

Ще 5 років тому ми й подумати не могли, що в Україні є так багато Героїв... Родина одного з них - студента-психолога Романа Гурика, ділиться спогадами, горем - і сподіваннями...

Днями минуло 4 роки з дня загибелі від кулі снайпера на вул. Інститутській 19-річного Романа Гурика.

«У мене було місце на барикаді біля ялинки, неподалік консерваторії. 19 лютого ввечері ти прийшов і став біля мене - так і познайомились. Стояли цілу ніч, майже до 7 ранку, жартували, відбивались від «беркутівців». Я бачив, як ти писав смс своїй коханій. Коли все було спокійно, ми пішли в намет, але згодом туди забігли наші і почали кричати «штурм». Останні твої слова, що я чув: «Біжимо - почалося». Ти виcкочив перший, я одягнув шолом і побіг услід. Я знав тебе лише якихось 16 годин, а не забуду ніколи!» - так розповідає про своє знайомство з Романом один з активістів Майдану Андрій Кінзерський.

	Це все Христина і Йордана зробили для брата вже після його смерті

Роман Гурик загинув 20 лютого 2014 року від кулі снайпера в голову.

В Івано-Франківську, де хлопець народився і виріс, у нього залишилися батьки, Ірина та Ігор, і дві молодші сестрички. На фасаді будинку, в якому живе родина Гуриків, - кольорове фото Романа. На стінах однієї з кімнат в квартирі теж розміщено декілька його портретів, біля них лежать малюнки сестер і грамота «Найкращому братові у Всесвіті».

«Дівчата інколи підходять до фото і сваряться з ним, нащо він це зробив - загинув, - розповідає мама загиблого Ірина. - На них, як і на нас з чоловіком, лежить велика відповідальність за героя. Тепер ми постійно ніби під мікроскопом. З одного боку, я пишаюся своїм сином, а з іншого - мені не потрібно нічого з того, що є зараз: ні тієї уваги до нас, ні геройства, мені потрібно, щоб він був живий.

А бувають, взагалі, дикі випадки, коли мене питають, «скільки нам грошей виплатили», я кажу, що якби це було можливо, я б за одну секунду помінялася з вами місцями. Я не розумію, як про таке можна говорити? Якби такі люди хоч на одну хвилину відчули те, що відчуваю я, - все б стало на свої місця».

«Але, звичайно, серед людей більшість тих, хто шанує пам'ять про нашого сина, - додає тато Романа Ігор Романович. - Це видно по могилі. Там постійно є квіти і свічки».

Ірина: «Роман був зірвиголова. А ще був дуже комунікабельним хлопцем. У нас середуща донька схожа характером на нього. Вона вчиться в тій самій школі, де вчився він. І зараз в мене часто якесь дежавю, бо коли я йду з нею вулицею - кожен каже їй «привіт», колись так само ми ходили вулицями зі сином, і майже всі з ним вітались».

Ігор: «Якщо казати про його захоплення, то легше сказати, чим Роман не захоплювався. Спробував різний спорт, східні єдиноборства, катався на скейті, байках, лижах.

Ставив над собою різні експерименти: наприклад, півроку бігав з гирьками на ногах, йому було цікаво, які будуть відчуття, коли він зніме той вантаж. Коли зняв, казав, що наче літає, а не ходить. Йому хотілося все випробувати - він ще шукав себе.

Син досконало знав англійську мову, дуже багато читав, казав, що хоче зрозуміти, хто є людина, яке її призначення на Землі. Після його загибелі ми знайшли його текст, де він намагався розповісти побудову Всесвіту з його точки зору».

Ірина: «Він у тому тексті зачепив і Бога. Мій батько працює дяком у церкві. Тому, коли син був малим, він дуже часто брав його зі собою на службу. І малий виріс у цьому всьому, спостерігав. Ми часто дискутували на цю тему: Роман не був релігійним, але він не був невіруючим. Він казав: «Мамо, а чому на Ісусі не було ряс, золотих хрестів і так далі, а на священиках все це є?» І я його в цьому повністю підтримую. Він завжди казав те, що думає».

Ігор: «Все, що стосувалося України, було для Романа дуже важливим. Він постійно проводив якісь дослідження, вивчав походження слів і понять. А ще син завжди тримав слово і вимагав цього від інших. Вважав, що в людей багато проблем через те, що вони не дотримуються обіцяного».

	Йордана з курткою Романа. Більшість речей хлопця віддали в музей Небесної Сотні в Івано-Франківську

Ірина: «Роман був лідером. За ним дуже тягнулися. Син був дуже дипломатичним - будь-який конфлікт він переводив на жарт. Ми були дуже близькі з ним, але я ніколи не вникала в його світ так сильно, як після смерті. Я не могла подумати, що дитина, якій щойно виповнилось 19 років, задумується над дуже глибокими речами. Роман не розумів дискотек або випивок. Йому було це нецікаво. Я давала йому гроші, щоб купив собі щось поїсти, а він одного разу показав мені книгу Ніцше, яку придбав на відкладені кошти.

Ми довго думали, куди він піде вчитись після школи. Спочатку хотів на актора, потім вирішив, що це не перспективно - і передумав. Подавали документи в різні вузи, тому що, в принципі, планували, що син буде вчитись на державній основі. Але він вирішив, що хоче на психологію. Пам'ятаю його розчарування, коли пройшов по балах в університет, але раптом його місце зайняла дівчинка по пільговій категорії. Роман просто сидів і плакав, казав, що мамо, це - несправедливо - в неї бали, нижчі ніж в мене. Його розривало від цього. Але, в результаті, син пішов учитись платно».

За словами батьків, уперше на Майдан Роман їздив з друзями, а вдруге - 15 грудня 2013 року разом з татом. Ігор розповідає - хотів показати синові, що те, що він собі уявляє про події в столиці, може не збігатися з тим, що він побачить. У 2004 році тато загиблого разом із дружиною підтримували «Помаранчеву революцію», а потім дуже розчарувалися в її результатах.

Роман з батьком

«15 грудня ми мали йти на віче, але не потрапили, - пригадує Ігор. - Зупинилися у друзів, і години чотири проговорили з сином, просто п'ючи каву на балконі. Саме тоді Роман сказав про своє відчуття, що він має зробити щось дуже велике в своєму житті. Я запитав, що саме, син відповів, що, мабуть, то буде книжка філософсько-психологічного змісту, після прочитання якої в людей змінюватиметься свідомість. Роман не розумів, чому люди вбивають одне одного, адже можна будь-яке питання вирішити в діалозі. Він вважав, що людям треба не ворогувати, а об'єднуватись і думати, як жити далі, бо ресурси на Землі не вічні. 

Після того, коли син побачив, що відбувається на Майдані, написав статтю, яку опублікував у соцмережах. Там він дуже різко висловлювався, що все перетворилося на шоу, що лідери опозиції водять людей назад-вперед. Але часу чекати на зміни немає і треба якось діяти».

Ірина: «Він казав мені: «Мамо, розумієш, ще декілька років - і ми всі будемо жити в зоні. Втратимо право голосу і будемо, як худоба, загнана в стійло. Але ж ростуть дві малі, - вказував на сестер, - то як ви думаєте виховувати їх в такій країні далі?

Через те, що Роман був бунтарем, мені пропонували перевести його на заочну форму навчання. Це було напередодні подій. В університеті він бігав по аудиторіях і закликав студентів не на парах сидіти, а йти на франківський Майдан. Казав: «Там зараз твориться історія, а університет почекає». І чергував біля адміністрації, не спав ночами.

Я впевнена, якби мій син залишився живим, він першим же автобусом сам поїхав би в АТО, коли туди військкомати почали відряджати хлопців».

У січні Роман знову їздив до столиці, але сильно захворів і через деякий час повернувся додому. Окрім того, він мав здати сесію в університеті. Мама хлопця вважає, що якби не хвороба, не факт, що він би приїхав додому - був би постійно на передовій. Хоча в родини була домовленість, що син має приїжджати на сесію, а на Майдан їздити на вихідні.

Ірина: «Я не знаю, що його спонукало поїхати в Київ тієї суботи, 15 лютого, але він вирішив це раптово. Зателефонував і попросив зібрати йому речі. Обіцяв повернутися в понеділок. Оскільки я знала, що він поїде зі своїм хрещеним, була певна, що моя дитина буде під контролем.

	На момент загибелі Роман був студентом Прикарпатського університету. Навчався на філософському факультеті. Закінчивши виш, мав бути психологом

Але в понеділок він не мав змоги виїхати зі столиці - скрізь перекрили рух: ні автобуси, ні поїзди не їздили. А в середу я йому подзвонила і сказала, що, сину, тобі треба будь-якими шляхами вириватись звідти додому, навіть якщо доведеться йти пішки. І почула відповідь: «Я можу повернутись тільки за однієї умови, якщо я помиюсь, перевдягнуся,і ти без крику і істерик відпустиш мене назад». Я розуміла, що він просто мене заспокоює. І навіть якби в нього була можливість вийти звідти, там відбувались такі події, які він не міг пропустити.

Востаннє ми розмовляли з ним 19 лютого о 6 годині вечора. На моє запитання, що він там робить, син казав, що неподалік від сцени довбає плитку. Я благала його не лізти на передову, запевняв, що він далеко від небезпеки. Вже потім хлопці розповіли, що Роман увесь час був на «передку». І про те, що рятував людей. Одна з волонтерок, Олександра Рязанцева, загорілася, коли рятувала майданівця, який випадково облився пальним з «коктейлю Молотова». Коли ми розмовляли з нею про Романа, вона сказала нам з Ігорем такі слова: «Якби не ваш малий, то в «Небесній Сотні було б на двох людей більше», - наш син витяг її з небезпечної зони і загасив вогонь і на ній, і на тому хлопцеві, якого вона рятувала».

З майданівцем Андрієм Кінзерським Роман познайомився за день до загибелі. Коли ми зустрілися з хлопцем, він розповів, що, незважаючи на те, що всі були страшенно втомлені в ті дні й очікували наступу «Беркута», наш син усіх підбадьорював: то анекдоти розказував, то просто якісь історії розповідав. До кого не підходив - усіх смішив».

Усі дні, поки відбувалися гострі протистояння, батьки Романа не дивилися телевізор. Ірина каже, що боялася побачити його там. А 20 лютого зранку, коли хлопець не виходив на зв'язок, Ігор збирався їхати в Київ. Родина підняла на ноги всіх, кого знала в столиці, - і після обіду отримала страшну звістку.

Ігор: «Наш син спочатку був живим, його пораненого відвезли в лікарню, оперували, але о 12:15 його не стало. В той день зі самого ранку наша менша донька Йордана плакала в садочку і казала виховательці, що мого Ромчика вбили, хоча про це ще ніхто не знав. У них був досить тісний зв'язок. А вже після обіду брат Іри, Андрій, упізнав сина в лікарні - і передзвонив нам. Ми одразу почали збиратися в Київ, доїхати було дуже важко, тому добиралися довго з усілякими пересадками. А коли дісталися, тяжко пригадувати, що відбувалося далі. Всім, що пов'язано з перевезенням тіла сина, займався брат дружини.

Роман біля готелю «Україна». 20 лютого 2014 року

Після смерті Романа, я не раз думав, що той вибір, який зробив він та інші загиблі хлопці, - це шанс кожному з нас жити в іншій країні. Будувати її. І що робити з цим тепер - кожен з нас має вирішити сам. Багато хто кричав тоді про цінності, гідність, порядність, але чи всі дотримуються цього тепер?»

Романа Гурика поховали 24 лютого 2014 року у Меморіальному сквері рідного міста поряд з могилами Січових Стрільців. У школі, де вчився хлопець, встановлено меморіальну дошку, а в університеті на його честь звели пам'ятник і назвали аудиторію. Колишня вулиця Проектна, що поряд з університетом, тепер теж названа його ім'ям.

Після смерті сина Ігор два роки очолював організацію «Родини Героїв Небесної Сотні», але згодом родина Гуриків разом із вдовою загиблого майданівця Андрія Цепуна, Юлею, створили благодійний фонд «Майдан Гідності». Основний напрямок діяльності фонду - вшанування пам'яті загиблих.

«Після революції 2014 року патріотизм просто зашкалює, - підкреслює наслідки подій зими 2014 року Ірина. - Зараз багато хто розмовляє українською, і в багатьох зовсім інше ставлення до прапора. Всі ці атрибути і раніше були в нашому житті, але ми не розуміли їхньої справжньої цінності.

Коли зараз кажуть, що в Україні жити погано, я категорично проти цього. Я пишаюсь тим, що живу тут. А коли я чую, що за ці чотири роки нічого не змінилося - це не так. Змінилося дуже багато. А от глобальні зміни не можуть прийти дуже швидко, бо державу багато років поспіль намагалися знищити. Але я знаю - з часом в нас все буде круто, і вірю, що в Україні більше добрих людей, ніж поганих.

Інколи я чую про себе: «Ви виховали героя» і відповідаю, що я не виховувала сина для того, щоб він вийшов на Майдан і якийсь му**ло вистрілив йому в голову. Вони ж чітко бачили, в кого стріляли, відстань була маленька - і в приціл було видно, що там є діти. Хочете налякати - стріляйте по ногах, руках, але ж дайте людям шанс жити. Проте хлопців тупо вбивали. І головне, що в тих убивць є батьки, які мали би бути свідомими і так само виховувати своїх дітей. Але я вірю, що кожен знайде свою кару. І навіть якщо не тут, ми всі будемо перед Богом.

Зараз я не терплю, коли мені співчувають. Сталося як сталося. Але головне наше завдання тепер - зробити все для того, щоб про загиблих не забували. Я стараюся робити все так у житті, щоб, зустрівшись зі своїм сином на тому світі, я в жодному випадку не опускала перед ним очі і не червоніла».

Фото автора

Автор: Віка Ясинська

Джерело: «Цензор.НЕТ»