Якби у мене була дупа, як у Макса Борна, я би зробив набагато більше...

Альберт Ейнштейн

Стосунки громадян з авторським правом в Україні завжди були складні. З одного боку - спільна для більшості територій колишнього СРСР звичка те право частенько ігнорувати. З іншого боку - чимала кількість українських геніїв, котрі так і не змогли захистити своє право на відкриття з тих чи інших причин. Зрештою, в цієї теми є ще багато аспектів, і один з них важливий для кожного: а кому належать ідеї? І що робити з цим правом власності?

Зазвичай найлегше мали би орієнтуватися в цій сфері люди релігійні. Принаймні, на перший погляд. Звідки взялася ідея - від Бога. Або хоча б зі співпраці людини і Бога. Принаймні, теоретично відповідь могла би бути такою. Але насправді такі відповіді бувають дуже рідко. Прискіпливі філософи навіть обговорюють іноді, у вільний від роздумів про будову Всесвіту час, способи перевірки щирості віри людини, котра стверджує, що вірить у Бога. Спитай таку людину про її досягнення, і уточни, хто саме здійснив досягнення: людина, чи Бог з її допомогою?

Рівень глибини віри зазвичай з відповіді видно дуже чітко.

Особливо цікаво розмовляти на цю тему з математиками, як тими, що вірять в Бога, так і тими, що не вірять. Особливо якщо вони добре знають теорію ймовірностей...

Зрештою, і люди, не дуже знайомі з цією теорією, зазвичай помічають, що для успіху тієї чи іншої справи самих людських зусиль недостатньо - потрібно ще й втрапити в потрібний час в потрібне місце... Не кажучи вже про те, що польотові думки в будь-який момент може перешкодити навіть банальне падіння занадто тяжкого яблука на голову.

Тобто, в кожне рівняння в житті може втрутитися незрозуміла і невідома змінна, котра може перевернути все з ніг на голову.

Ще більшою є роль такої абсолютно незрозумілої і невідомої змінної в творчих процесах. Більше того - частенько одна і та сама змінна дивовижним чином починає плутатися на шляху двох різних людей, котрі через примхи цієї змінної приходять до однакових або майже однакових ідей, а разом з ними - і до однакових чи майже однакових висновків.

Людство, зазвичай, схильне вручати приз «за авторство ідеї» комусь одному з цих двох. Хоча найсправедливіше було б як мінімум розділити славу порівну, а авторство ідеї взагалі віддати тій самій незрозумілій змінній, котра навряд чи стане хоч колись відомою. Хоча в багатьох культурах її просто називають Богом...

Найменше проблем з пустощами цієї змінної мають поети.

Але й у них трапляється: де-не-де та й проскочать у двох поетів однакові чи майже однакові рядки, однакові чи майже однакові теми. Зазвичай їх звинувачують у плагіаті. Але таке буває й у поетів, котрі одне про одного не знали й знати не могли - а плагіат є! Щоправда,  не завжди зрозуміло, кого з цих двох у тому плагіаті звинувачувати...

Більше шансів на випадковий плагіат - у авторів прозових творів.

Що, загалом, не скасовує плагіату не випадкового або майже не випадкового.

Як-от, для прикладу, казки «Мудрець країни ОЗ» Френка Баума та «Чарівник смарагдового міста» Олександра Волкова. Волков перекладав твір Баума, потім вирішив, що розуміється на матеріалі ліпше - і написав власну версію пригод дівчинки Еллі. І настільки захопився, що у перших виданнях навіть не згадав джерело свого натхнення. До значної частки його читачів переклад так і не дійшов - на відміну від «переспіву». Дивовижно, але російською мовою твір Баума в СРСР так і не вийшов - перші версії вийшли вже у 1991 роках. А от українською твір Баума виходив і у 1959 році, і в 1977. Власне, до рук автора цих рядків першою потрапила книга Баума, тому Волков викликав певний подив...

З таким самим подивом мешканці країн пострадянського простору з часом дізнавалися, що і «Кавказька полонянка», і навіть цілі сцени з «Собачого серця» є дивовижно подібними на сцени і цілі фільми, котрі глядачі «країн загниваючого капіталізму» побачили набагато раніше, ніж глядачі країн, котрі вже майже наздогнали комунізм.

Хтозна, чи був то свідомий плагіат, а чи просто Муза кінематографу вирішила трохи пожартувати. Хоча загальновідомо, що плагіату в СРСР не цуралися, зокрема, і технічного. І це зіграло в результаті з російською культурою злий жарт.

Психіка, зазвичай, дуже тонко реєструє, де людина пишається цілком заслуженими речами, а де - сплагіаченими (назвемо це так). В останньому випадку пишатися трохи тяжко, і людина намагається компенсувати неприємні відчуття банальною пихою. Чим менш заслуженою є слава, тим більше пихи. І тим більше бажання переконати світ у своїй унікальності. У людини творчої більшість сил, часу і натхнення йдуть на те, щоб творити. У людини, котра трохи сплагіатила свою творчість, частка сил, часу і натхнення йде вже на пиху. І чим більший плагіат - тим більшою є ця частка... І тим більше зусиль хочеться докладати, щоб переконати світ у своїй геніальності... Іноді - навіть агресивних зусиль. Що ми, власне, і бачимо на прикладі східних сусідів України...

Втім, іноді за плагіатом ховаються і жарти музи.

В часи, коли вчені особливо активно досліджували функціональну асиметрію півкуль головного мозку,  було помічено, що частенько наукові ідеї приходять майже одночасно двом вченим, котрі взагалі можуть не знати одне про одного, і навіть жити на протилежних закутках планети. Однак у одного з них домінує права півкуля, в іншого - ліва...

Уродженець Харкова, математик Ісаак Яглом навіть окрему статтю з цього приводу написав свого часу. Так, вищу математику відкрили одночасно «правосторонній» Ньютон і «лівосторонній» Лейбніц, аналітичну геометрію - «правосторонній» Декарт і «лівосторонній» Ферма, теорію функцій комплексної змінної - Ріман та Вейєрштрасс.

Втім, тут легше проглянути природу творчості: адже закони природи існують самі по собі, незалежно від того, чи дивляться на них спостерігачі (хоча, дослідники квантової механіки можуть на цій фразі скептично посміхнутися). А от те, що ці закони «піддивилися» відразу двоє дослідників, із різними структурами мислення (логічне і образне) - вже наштовхує на роздуми...

Ще одне питання, тісно пов'язане з творчістю - це те, що не всі творці народжуються ще й борцями. А ідея, особливо якщо вона є концептуально новою, вимагає від її автора чималих бійцівських навичок. Джордано Бруно згорів, але не зрікся свого вчення, Галілей зрікся, і провів залишок життя під наглядом інквізиції, справу якої довершив його внук, котрий спалив «богопротивні» рукописи діда. Однак ідею не стримало ні вогнище катів інквізиції, ні вогонь внука Галілея. Затримати ідеї можна, стримати - ні...

А от на те, чиє авторство світ приписуватиме тій чи іншій ідеї, таки впливають і бійцівські навички кандидата в автори, його сміливість та терплячість (саме на це натякав Ейнштейн, коли говорив про Борна), і рівень «дозрілості» суспільства, і навіть громадянство потенційного автора. Чим сильніша і потужніша держава стоїть за претендентом в автори, тим більше в нього шансів на успіх...

Промені, котрими просвічують наш організм, цілком могли би називатися «пулюївськими», однак Іван Пулюй працював у тій же лабораторії, що й Конрад Рентген, і навіть подарував Рентгену свої лампи. Ті самі, з допомогою яких і було зроблено перші знімки. Зрештою, перше фото людського скелета теж належить саме Пулюєві - він займався дослідження природи загадкових променів цілих 20 років.

На Рентгена чекала доля всіх плагіаторів, котрі запозичили чуже відкриття раніше, ніж встигли його зрозуміти - і пояснення природи Х-променів, котре озвучив Рентген, було неправильним, на відміну від пояснення Пулюя. Але славу першовідкривача Пулюєві так і не повернули...

«Не можу Вас нічим втішити: що сталося - не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, - яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном - уся Європа», - писав Пулюєві Альберт Ейнштейн. Хоча було б цікаво, що би він сказав, якби теорію відносності собі приписав хтось більш беручкий і моторний...

 

(Далі буде)