Як державам, так і окремим людям хочеться самостійності. Не в сенсі самотності - а в сенсі права розпоряджатися своїм життям, і поваги інших до цього права. Та й до життя теж. І тут для багатьох починаються відкриття...

Перше - що для того, щоб стати самостійним, потрібно самому себе забезпечувати. І грошима - теж. Друге -  хто б міг подумати, що поважають не просто так, а за щось.

І найчастіше - за роботу. Але от халепа: поваги хочеться, а от до роботи то мотивації нема, то натхнення, то робота якась не така, як треба... Змусити інших вас поважати ми навряд чи зможемо, зате точно зможемо розказати, звідки береться повага, як її можна заробити легким і дешевим, чи цікавим і дорогим способом...

Почнемо віддалік.

Про важливість поваги в коханні мало хто здогадується. Багатьом здається, що головне - аби партнер нас кохав, а повага - це другорядне...

Так от: кохання, за яким не стоїть повага, таки справді живе максимум три роки. Хочете, щоб жило довше - шукайте шлях зробити так, щоб вас поважали. Тоді, принаймні, якщо навіть ваша кохана людина вас кохати припинить, ви зможете швидко відновитися - і знайти нове кохання. І, що не менш важливо, зазвичай саме тоді колишнє кохання починає гризти лікті. Дрібничка, але приємно...

Як пов'язане кохання із самостійністю і з роботою?

Безпосередньо.

Зазвичай кохання - це найбільший стимул до роботи. Особливо - в юнацькому віці.

Але є один нюанс: для цього закохана людина повинна отриману від кохання ейфорію відразу інвестувати в роботу. Тобто: закохалися - і на хвилі цього щастя беріться працювати, уявляючи, як кинете до ніг коханої людини свої досягнення - і як вона милуватиметься тим, що ваші досягнення шанує громада. Це - один із найпотужніших способів мотивації. Щоправда, залежить від кохання, і в цьому його недолік, але якщо вам трапилося кохання - то гріх ним не скористатися для мотивації.

Для чоловіків такий підхід до інвестування ейфорії почуттів доволі поширений.

Для того, щоб завоювати красуню, принцові необхідно було мати щонайменше білого коня, а ще краще - авто найновішої моделі, щоб вся околиця зглядалася. Хочеш чи не хочеш - а мусиш попрацювати.

А от жінкам достатньо було бути просто красивими. Їм традиційно культура рекомендувала отриману ейфорію витрачати на мрії про те, як назвати третю дитину, і якого кольору скатертина буде через 10 років за обіднім столом. Щоправда, у країнах, де цінують, знову ж таки, для прикладу, мистецтво вишивання, дівчина могла інвестувати свою ейфорію у вишиті рушники та сорочки з таким успіхом, що на її мистецтво ходили милуватися всією околицею, а то й цілою країною. Відтак дружба з голкою і ниткою теж гарантувала повагу громади.

Але загалом для того, щоб зрозуміти, що для жінки і робота, і повага в суспільстві теж важливі, людству довелося витратити чимало століть. Людина, незалежно від статі, - істота соціальна, прагнення до поваги серед собі подібних буде для неї важливим завжди - навіть якщо вона це намагається не помічати.

І зараз перед людством постав новий виклик: сучасне всезнаюче суспільство хоче поважати людину за чесну працю. Не для всіх це відкриття стало приємним. Люди, котрі намагалися здобути коня, чи то авто, чи то посади-гроші за будь-яку ціну, опинилися перед тяжким вибором: відмовитися від вже награбованого (і тим самим, до слова, здобути собі ще трохи хоч якоїсь поваги), а чи триматися за здобуте всіма чотирма, сподіваючись, що минеться. Не минеться, звісно, але менше з тим, цього разу ми облишимо загребущих громадян з їхніми проблемами сам-на-сам.

Нас наразі цікавлять два аспекти: самостійність, і право на повагу до цієї самостійності.

І в сенсі самостійності держави, і в сенсі самостійності окремо взятої людини.

Ще 5 років тому ніхто й подумати не зміг би,  що в Україні будуть вбивати за самостійність - і що право на повагу до цієї самостійності доведеться захищати із зброєю в руках.

Нова реальність приносить нові виклики, нові трагедії - але й нові можливості. І тут головне - втриматися, щоб не тільки витримати шквал нових подій та емоцій, а й перетворити їх на щось корисне. Іноді для цього потрібна нелюдська сила. І, як завжди, багатьох це зламує - але багатьох і зміцнює, викристалізовує надміцний характер.

І тут потрібно бути надзвичайно уважним до того, що робиш і про що думаєш - аби вижити, витримати і зміцніти, а не зламатися.

Відразу після початку війни багато молодих і навіть юних українців кинулися або на фронт, або у  волонтерство. Зараз багато хто повертається з фронту. Спочатку руки опускаються - але як громадські організації, так і товариства ветеранів докладають всіх зусиль, аби людина таки взяла себе в руки і бралася за роботу.

Більше того - за 4 роки війни підросла нова молодь, і ця молодь береться створювати свій бізнес, часто - соціально-відповідальний. Схоже, саме ця молодь є більше пристосована до сучасних вимог світу, ніж всі українські чиновники, разом взяті. А ще ж ростуть ті діти, котрі в школі всі разом малюють картини для фронту, плетуть маскувальні сітки, пишуть листи солдатам. І всіляко демонструють світові, що боротьба не тільки руйнує, а й сталить дух і характер.

Будь-які почуття можна інвестувати в роботу - не тільки закоханість, а й відчай, ненависть чи лють. У більш-менш безпечному житті  мотивацію відшукати тяжко. А в ситуації, коли ворог докладає всіх зусиль, щоб ти опустив руки, знайти мотивацію - набагато легше.

Звісно, не бракує в цій новій ситуації і нових (а для людства - старих і відомих) проблем.

Хтось їздив на фронт тому, що це було модно. Потім відшукав в житті інші модні речі, і тепер вихваляється феєрверками, забуваючи, що зараз майже біля кожного феєрверку знайдеться людина, котрій звук феєрверків нагадає звук вибухів.

А все чому?

Намагання потрапити в «модну течію» - це те ж саме прагнення до поваги, але, скажімо так, більш лінива версія цього прагнення. Різниця у тому, що якщо ви намагаєтеся завоювати повагу своєю працею, то будете змушені орієнтуватися, як то не банально звучить, на більш тривалі цінності - однак і зусиль вам доведеться докласти набагато більших. Вкладати не тільки час і сили, а й душу. Зазвичай щирі титанічні зусилля призводять до результатів, котрі дуже і дуже довго не виходять із моди, а інколи й створюють нову моду, котра живе ще століттями.

Така праця потребує певних зусиль на початках, однак потім, коли знаходиться певна колія, ця робота буде приносити вам набагато більше радості, ніж втоми. Це десь так само, як витягнути санки на гірку - а з гірки вони вже їхатимуть самі.

Інколи для цього потрібно було піти проти існуючої моди, інколи - створити моду самому. Це тільки на перший погляд виглядає страшно - насправді впевнена в своїх діях людина, котра любить свою роботу і не боїться це демонструвати, виглядає привабливою, з неї хочеться брати приклад. Коли таких людей набирається критична маса - вони цілком можуть перевернути суспільство з ніг на голову. Щоправда, у цієї палиці два кінці, але наразі ми можемо спостерігати, як погане змінюється в ліпший бік.

Для прикладу, ще нещодавно в Україні такими привабливими з погляду соціального мавпування були чиновники-хабарники з маєтками і дорогими автомобілями, купленими за хабарі чи вкрадені у держави гроші.

Кожен такий чиновник знав, що високий кам'яний паркан і великий чорний автомобіль гарантують йому не тільки життєвий комфорт, а й повагу громадян. Мешканка США, колишня українка, котра пише у Фейсбук під іменем Faina Kaplan, свого часу навіть розробила спеціальну стратегію перевиховання тих родичів корупціонерів, котрі ще не повністю втратили честь і совість: обережно, навіть ніяково продемонструйте їм, що вихвалятися явно незаробленими статками - соромно...

Те чи інше розуміння основ сорому і поваги здатні багато чого змінити в людині, особливо якщо це розуміння починає підтримувати ціла спільнота.

До слова, найочевиднішим прикладом того, наскільки сильно може керувати суспільством з допомогою зміщення орієнтирів сорому і поваги, є історія української мови протягом сторіччя чи навіть двох.

Російські пропагандисти докладали величезних зусиль, щоб переконати українське суспільство, що українська мова - то немодно, що україномовні громадяни - бідні, не купуватимуть української преси, не дивитимуться фільмів українською мовою, не слухатимуть українських пісень. Що говорити українською - то соромно, то «селюцтво». Що розумніший кіногерой має говорити російською, дурніший - українською. Попри війну, ще є чимало діячів культури, котрі і далі намагаються цю нав'язану моду захищати.

Але рано чи пізно справжні цінності беруть своє.

25 років тому першим співкам, котрі не хотіли співати російською та їздити до Росії, було тяжко, щоб не сказати - дуже тяжко. На ТБ і радіо - не формат, зали зібрати тяжко - бо «не модно». Навіть вже «Океану Ельзи» в Росії натякали, що назву пісні «Кішка» треба поміняти, щоб уникнути омофонічних асоціацій у вибагливого російського слухача. Ті, щоправда, не погодилися.

Однак нав'язана мода сходить, як навесні - старий сніг. Говорити українською стає престижно. Їздити з концертами до РФ - соромно.

І сто років тому, і зараз російська імперія намагається знищити Україну. Однак сто років тому їхня нав'язана мода спрацювала, а зараз - ні. Хоча і тоді були люди, котрі не корилися нав'язаній моді.

Іти за будь-якою модою - набагато легше. Однак мода мінлива, і може кидати вас у протилежні боки. Набагато цікавіше - таки пошукати ті більш сталі цінності, на які ваша душа відгукнеться. Не боятися тягнути санки на гору - чим більша і крутіша гора, тим цікавішим буде спуск...