Що робити, щоб в житті було взаємне кохання (ну і секс з коханою людиною) - і щоб при цьому не боятися, що вас розкохають? (І не вийти у вікно, якщо раптом така халепа трапиться?)

Знайти собі пару у часи Фейсбука і Тіндера доволі легко. Якщо добре підібрати критерії пошуку, і уважно придивлятися до кращих боків «результату пошуку», то легенька закоханість теж не стане великою проблемою. А от щоб втримати кохання, для початку достатньо двох елементів: диверсифікації ресурсів - і почуття власної гідності. Загалом, все - як і в міждержавних відносинах...

Для того, щоб від самого кохання як явища не розтанули мізки, і щоб кохання вам допомагало жити, а не перешкоджало, достатньо цілком простої диверсифікації ресурсів. Або, іншими словами, диверсифікації джерел відчуття щастя.

Але диверсифікація не в сенсі збільшення кількості об'єктів кохання. Так, якщо ви будете почувати легеньку закоханість відразу до двох людей, то вам буде легше встояти на ногах у випадку, якщо одне з цих джерел почне капризувати і перевіряти ваші нерви на міцність.

Але оскільки серце у нас тільки одне, то й розраховане воно тільки на одну людину. Вставити собі ще одне серце доволі проблематично. Якщо ж казати не метафорами, то кохання до двох осіб буде слабшим, і кожен зі двох стимулів викликатиме у вашого мозку меншу реакцію.

Більше того - і вашої уваги вашим об'єктам кохання перепадатиме менше. Точніше, ваш мозок спробує взагалі абстрагуватися від почуттів, припинити звертати увагу на особистість об'єкта кохання: якщо вони вже і так мелькають одне за одним, то най вже мелькають швидше. Заглиблюватися в особистість просто не хотітиметься. Процес дещо нагадує читання Фейсбуку, коли не хочеться читати довгих постів і заглиблюватися в одну тему - легше їх гортати одне за одним, нехай мелькають.

Але як би ви не володіли своїм тілом, повністю абстрагуватися від почуттів до партнера у вас не вийде. «Казанови» і їхні жіночі відповідники намагаються абстрагуватися з допомогою частої зміни партнерів, але й у них не все добре виходить.

	«- How often do you have sex? - I don’t understand the question…» Mr. & Mrs. Smith

Тому потрібно збільшувати кількість не об'єктів кохання, а кількість джерел постачання задоволення від життя. Іншими словами, потрібно вчитися отримувати задоволення не тільки від сексу й кохання, а й з інших сфер життєдіяльності - від роботи, навчання, сім'ї, спілкування з друзями. Тоді є шанси, що якщо вам трапиться феєрверк природних гормонів, вас не зіб'є з ніг, і ви відстежуватимете реакцію партнера на вашу присутність більш-менш незамиленими очима.

Однак і не сподівайтеся, що  цей рятівний фокус допоможе вам обдурити самих себе - кохатися і не закохуватися (даруйте за тавтологію, але так вже воно є). Так, ви не закохаєтеся. Але вас понесе в інший бік.

Людина, котра не закохана, але отримує знаки уваги від закоханого партнера, рано чи пізно (а зазвичай занадто рано) починає дивитися на того партнера критичним оком. І чим далі - тим це око стає критичнішим. Мозок дуже чітко відслідковує, що обмін увагою є нерівноцінним, уваги від закоханого партнера забагато, і починає вишукувати причини, щоб цю увагу знецінити (і пояснити собі дедалі наростаюче роздратування). Інфляція цінностей внаслідок надлишку пропозиції - все майже так само, як і в державі.

Не так стоїш, не так говориш, замало заробляєш, не така фігура, не той розмір, не такий погляд, не такий вигляд...

Але чим би вам не докоряли - це будуть тільки спроби раціоналізувати своє роздратування. Саме це роздратування виникає тому, що обмін має бути рівноцінним. І якщо вам щось дають, ви маєте або відповісти взаємністю, або відмовитися. Тоді внутрішнє «чуття справедливості» буде втішене. А якщо відповідати взаємністю не хочеться, а відмовитися - жаба дусить, виникає відчуття дискомфорту, котре переростає у роздратування. І цапом-відбувайлом призначається не власна «жаба», а закохана людина, котра дає занадто багато. І чим більше роздратування - тим недбалішими і нахабнішими будуть спроби цю людину розкритикувати.

У сторонніх спостерігачів взагалі може виникнути шоковий стан: закохану людину принижують, а то ще й обдирають, як липку, а вона ще й тішиться. Десь там глибокі пласти мозку нахаби мають гречну мету: копняками розбудити у закоханій людині її власну гідність, щоб вона нарешті припинила себе роздавати в таких величезних кількостях. Але то дуже глибокі пласти.

Перегодована надмірною увагою людина досить легко втрачає береги, починає сама собі здаватися царем і богом. Десь так само, як і чиновник, який дорвався до розпилювання незароблених ним державних грошей.

І якщо вам цей процес нагадує процес державотворення - то це не випадково. Мізки у людей однакові. Відтак - не лізьте робити те, що вам не подобається, і не втрачайте власну гідність.

У цій справі є ще одна цікава пастка, котру не кожен може розгледіти - хоча вона дуже давня.

Її можна охарактеризувати як «Я для коханої людини буду музою, буду її надихати». Точніше «Кохана людина буде для мене постачальником всіх життєвих благ, зокрема, і фінансових, кам'яною стіною. А  за це я для коханої людини буду музою і буду її надихати».

Така позиція раніше вважалася жіночою - допоки жінки не помітили, що загальнолюдських прав у музи чомусь підозріло мало.

Однак чоловіки, котрі, для прикладу, йдуть у декрет, порівняно нещодавно виявили, що на них теж ця несправедливість поширюється.

А все тому, що надихати має не конкретна людина - наш мозок так влаштований, що його надихає вже сама наявність кохання. Спроби перебрати на себе ці обов'язки закінчуються зазвичай гучним фіаско, особливо якщо нахабна «Муза» чи «Муз» вирішує, що нічим іншим, окрім «надихання» йому займатися не треба.

Така дружина буде ходити за чоловіком і розказувати йому, який він найкращий, і як йому все вдасться, час від часу намагаючись йому вказати, що саме він повинен робити, щоб йому все вдалося. Одним словом, робити все, чому вчать на жіночих курсах. А потім читати Беґбедера  і всім пояснювати, що чоловік збайдужів не тому, що його перегодували увагою, а тому, що «кохання живе тільки три роки».

Фокус в тому, що поки чоловік закоханий, його надихатиме будь-яке ваше слово, навіть не дуже чемне. Відповідно і вас його слова надихатимуть, якщо ви закохані в нього (а не в його гроші, для прикладу).

Питання в тому, хто куди подіне отриману енергію. Описана модель передбачає, що чоловік отриману енергію витрачає у зовнішній світ, і таким чином розвиває свою особистість, бізнес і т. д. Його цінують і поважають у соціумі. Таким чином він змінюється на краще, і за рахунок цього є привабливим для дружини.

А от дружина в описаній моделі має або ж витрачати отримане натхнення на перманентні медитації щастя, або ж - на затишок в хаті і дітей. Особистість хатнім затишком покращити тяжко, та й вихованням дітей її не дуже зміниш. Нічого нового в цієї особистості немає, на краще вона не змінюється - а відтак втрачає привабливість, разом із новизною. І скільки б ви не вдягали нову білизну, ваша особистість від неї не стане новішою, мозок партнера ви цим не зможете обманути. Він би і хтів вас любити - але не зможе себе примусити.

Наголосимо, що порівняно нещодавно дедалі більше пар виявили, що ця халепа не залежить від гендеру - а тільки від того, куди взаємно закоханий витрачає енергію, отриману від кохання.

Ще більша халепа в такій ситуації стається із ліжком. Оскільки «Музі» партнер подобається дедалі більше, їй дедалі більше хочеться сексу. Для закоханої людини будь-який доторк до коханого є прекрасним, а секс - тим більше. Особливо якщо вона свідомо чи несвідомо вважатиме секс доказом кохання.

Але для людини, кохання котрої охололо, секс саме з цим партнером втрачає привабливість, і з вияву кохання перетворюється на обов'язок. А якщо його ще й випрошують... А якщо ще й з'явиться альтернативне джерело цих благ...

Найсовісніші спробують спочатку змусити себе кохати, а потім намагатимуться взагалі про секс не думати.

Врятувати ситуацію може хіба який раптовий життєвий поворот, якщо в партнерові випадково відкриються принципово нові риси. Однак ліпше не сподіватися на примхи Долі - і шукати в собі щось нове самотужки. Насамперед для себе - але і для коханої людини теж...