Від редакції:

Як би не було добре в долині, людей все одно тягне в гори. Для того, щоб спуск був не менш захоплюючим, ніж сходження, рекомендуємо скористатися досвідом попередників. ; )

Львів'яни Василь Паровінчак і Максим Пендищук раніше добре не знали один одного - бачились кілька разів. Ну і списувались трошки. Та це не завадило їм втілити в життя свою грандіозну авантюру - зірватись за 13 тисяч кілометрів від Львова, щоб здолати найвищу вершину Південної Америки - Аконкагуа (6960 метрів).

Про таксистів-ватників з Аргентини, дивного гірського японця, подих смерті перед вершиною; підступного шведа, який неправильно випорожнився та багато іншого хлопці розповіли на зустрічі у Lviv Travel Club.

Як правильно знайти напарника?

Макс: Якщо побачите оголошення в газеті, де пропонують піти на Аконкагуа - чуваки, ніколи не ведіться. Разом до цього ми взагалі нікуди не лазили - не знали, що чекати один від одного. Але вийшло все чудово.

Максим Пендищук	Василь Паровінчак

 

Чесно, до цієї подорожі альпіністом себе я б не назвав. Ну, ходив собі в Карпати. Але дві тисячі, у порівнянні з сімома, - дуже смішно. Мав ще досвід із горою Аннапурна (Гімалаї). Але вище 4600 метрів тоді не зайшли - почався аномальний снігопад, відомий як Непальська катастрофа 2014 року (загинули 43 людини, 50 - пропали безвісти, - Ред.).

Василь: Напевно, ця історія розпочалася ще два роки тому - тоді просто захворів горами. Перша вершина - Кіліманджаро. Потім - Монблан, Ельбрус. Все зумів добити за рік часу.

Перед Аконкагуа шукав собі напарника - ніхто взагалі не погоджувався. І тут Макса підігнав наш спільний друг. Так, в цьому був ризик. Щось мене лякало. Але вибору не було, і я погодився. Як показав час - не прогадав. Самому було б набагато важче.

Шлях хлопців

 

Як добратись?

Макс: Мендоза - місто в Аргентині, куди мусиш попасти. Перш за все - бо там отримують відповідні дозволи. Без них Аконкагуа одразу скаже «До побачення».

Ми перебрали багато варіантів - але оптимальних було два: залетіти в Буенос-Айрес, потім якимось чином в Мендозу (їхати чи летіти через весь континент). Або ж можна потрапити одразу в Сантьяго (Чилі), а далі - автобусом до Мендози (16 годин).

Ми вирішили комбінувати. І знайшли ще один шлях - Львів-Рим-Мендоза. Щоправда, з Риму летіли до Мадриду. Потім до Буенос-Айресу. Вже далі - в Мендозу.

Василь: До останнього так і не знали, скільки нас буде. Мали їхати троє. За дві години до відльоту з'ясувалось - будемо удвох. Загалом, у квитки у два боки на кожного обійшлися в 930-950 доларів.

Як готуватись?

Макс: Ну, ми багато бігали - а що тут ще можна придумати. Стартував у грудні з 5 км кілька разів на тиждень. І особливої радості від цього не мав.

На Новий рік, майже за два місяці до старту, щось так подумалось - я ж тут «слабое звено». А їхати вже скоро. Тому почав нарощувати сили: кілька тижнів по 20 км кожні три дні. Кажуть, це трошки перебір - достатньо й десятки.

Скрін з презентації хлопців

 

Василь: Якщо хтось-колись бачив вар'ята в масці, який відлякує всіх на Високому Замку, - то був я. Так-то все починалося стандартно. За два місяці до відльоту - банальні 5 км три рази в тиждень. Зрештою, дійшов до 10-15 км три-чотири рази в тиждень. Круто допомогло плавання в басейні та пірнання в ополонці.

Одна з фішечок, яку використовував - спеціальна маска, що обмежує доступ кисню в легені. Знаєте, допомогло удвічі швидше вийти на потрібні результати. Хоч кажуть, що вона шкідлива - обмежує доступ кисню в мозок, де відмирають клітини. В будь-якому разі - знайте, чим користуєтесь.

Спорядження

Макс: Перед пакуванням все дуже гарно виклав та сфотографував. І чим більше клав - тим більше плакав. Хоч все дуже гарно вмістилося в червоний наплічник 75+10 літрів.

Взагалі, в Інтернеті можна спокійно знайти списочки із необхідним спорядженням, які складають турфірми до кожної з гір. Будете це мати - 100% виживете. Ну, окей - 99%.

Але пам'ятайте - перше, що ви загубите, якщо погано вдягнетеся в горах - це нігті, а потім - пальці. Раз я спробував зав'язати шнурівки без рукавиць - і ледь не попрощався з ними.

Василь: Їжу ми скупили в Аргентині - привезли з собою хіба що «Світоч» і «Мівіну». В принципі, навіть взяли забагато. Моя вам порада - ніколи не ходіть в супермаркет голодними, бо наберете трохи непотребу. Коштувало усе, до речі, 200 аргентинських песо.

Що там - в Аргентині?

Макс: Прилетіли після кількох пересадок до Мендози о 9 ранку. Виходите ви з аеропорту - перед вами море таксі. Щоправда, мають вони тільки 10 хвилин, щоб «здобути клієнта». Тому перший, хто блисне чарівними песо, - поїде.

Підходжу до одного чувака - махаю 20-ма баксами. Тільки хтось інший показав песо - і той вже поїхав. Погодився інший таксист. Правда, англійською він ледве розмовляв. І виявився ватником.

Домовились з ним, що, окрім цієї поїздки, в другій годині дня підкине нас за 500 песо до Пенітентеса (початкова точка Аконкагуа, 2800 м - Ред.). Але він нас кинув - перед від'їздом сказав, що не так підрахував, і захотів 150 доларів.

Василь: Ще про дозволи. Ціни залежать від сезону та співпраці із місцевим туристичним бізнесом. Якщо людина вирішила сама залізти (без послуг гідів чи місцевих компаній) - 720 доларів. Якщо візьме якусь послугу - 580 доларів.

Ми домовилися із місцевою фірмою «INKA», що орендуємо у них мулів від початку шляху (2800 м) до базового табору (4500 м). В підсумку - економія 90 доларів. У компанії самі викликали таксі та поінформували водія, як добратися до автобуса, який везе до входу в парк (початкова точка, - Ред.).

Старт. Великі штрафи і безкоштовні рятувальники

Шлях хлопців. Джерело: Gorgany.PRO

Макс: Ми обрали нетехнічний маршрут - там не потрібно спеціального спорядження. Грубо кажучи - це Говерла, але на п'ять кілометрів вища. Щоправда, тут більша ймовірність каменепаду, обвалів снігу тощо. Ми ще й пішли в так званий «низький сезон» - коли ще трохи -  і погода вже зіпсується. Словом - весело.

Приїхали в курортне містечко Пенітентес (2700 м) - там переночували. Сам шлях розпочинається вже із входу в парк на висоті 2800 метрів. Сюди нас доправив представник «INKA», де ми оформили усі дозволи і рушили до наступної точки - Конфлуенція (3400 м).

До речі, у кожному документі є свій номер, на який видають спеціальний сміттєвий пакет. Коли йдете назад - його повертаєте. Якщо загубите - штраф дорівнює вартості дозволу (580 доларів).

Василь: Дізналися ще про дуже круту річ - за місцевими правилами, якщо ми переночуємо дві доби у Конфлуенції, і за цей час сходимо до безвхідної точки «Франція» (4200 м) - нас додатково страхують: гарантують право на безкоштовні рятувальні роботи, гелікоптер та меддопомогу в разі потреби. Якщо ігноруємо - то на випадок біди самі й платимо. Крім того, мали ще українську страховку.

Чому важливо сходити на «Францію»? Це - додаткова акліматизація та неймовірно красиві краєвиди, яких ніде не побачиш у цій місцевості.

Шорти в горах

Макс: Від Конфлуенції до базового табору (4400 м) - 20 кілометрів. І знаєте, основна проблема в тому, що кілометр висоти набираєте лише в самому кінці.

Коли починали виходити, погода була просто шикарна - сонячно і спека. Під кінець почалось щось страшне - дикий град, дощ, сніг. А вдягнуті ми були в шорти.

Як тільки прийшли - зразу склали намет, зготували їжу і пішли грітися.

Василь: Ми мали два намети. Наступного дня вирішили сходити на вищу точку - «Канада» (5000 м). Там залишили намет, попили чаю і зразу пішли вниз - попрацювали суто для акліматизації. Вже наступного ранку рушили знову до «Канади». В базовому таборі залишили перший намет, трохи провізії і речей. Як потім виявилось - навіть на п'яти тисячах в нас було забагато їжі. Тому відклали її в «Канаді» у гермомішку.

На новій точці нас вже чекали місцеві рейнджери і самотній японець. Довго ми там не були, і рушили до наступної точки - Нідо де Кондорес (5500 м).

Перші холоди. Поганий сон. Голий Макс

Макс: На висоті 5500 вже трохи починаєш відчувати втому. Під вечір починається сніг, сильний вітер і розслабитись нормально не вдається - перекусиш і спиш. На тому все.

На той час ми несли по 20 кілограмів - але самопочуття ще було нормальне. Жодної гірської хвороби не відчували - і загалом досить добре допомагали вітаміни.

Василь: Була одна мінімальна проблемка - наш намет взагалі не був розрахований на такі висоти. Не радимо так робити - але нам це вдалося.

Спав я вже повністю одягнутим - три пари штанів, куртка, «фліска». Але пуховки ще не використовував. Макс, цікаво, спав голий. Але спальник в нього був трохи теплішим.

Зі сном на такій висоті стає вже важче - не вдається повністю відновитися. Тому й своє тіло треба більше шанувати. Хоч ми й хотіли вставати десь о 6:00, щоб вирушати. Але на практиці виходили о 10:00.

Приходить втома

Макс: Рухатись далі потрібно, тому вже наступного дня увечері ми дійшли до точки «Колєра» на висоті 6 тисяч метрів. Це такий собі майданчик у діаметрі метрів 20, який страшно продуває. І ще, оскільки ми прийшли останніми, і всі місця вже виявилися зайнятими, спали на болоті поблизу урвища.

Було це вже 27 лютого. А наступного дня планувався фінальний штурм - знали, що це єдиний день, коли погода ще буде більш-менш нормальною. Далі точно зіпсується. Хоч вже тоді увечері там було мінус 20 градусів. А за відчуттями - усі мінус 40.

Василь: Того ж вечора ми накрутили будильники на 3:30 ночі - знали, що в четвертій стартуватимуть інші групи. Тому всі дивилися за їхніми гідами.

Прокинулись ми о пів на четверту, висунув я голову - погода прекрасна, легенький вітерець. Всі ще спали. Штурм ніби мав бути, та ніхто не йшов.

Близько п'ятої почався шум. І тут ми самі не зрозуміли, як це - все було тихо-тихо, а потім одразу усі пішли.

До речі, вже на такій висоті кожен рух дається зі значними зусиллями. Все робиться дуже повільно: черевики вдягаються за 15-30 хвилин. Навіть, якщо ти лежиш в спальнику і перевертаєшся на інший бік - треба секунд 15, щоб віддихатися.

28 лютого було останнім днем, коли ще була більш-менш хороша погода. Тому в нас був ва-банк: або сьогодні ж долаємо вершину, або спускаємося вниз. Усе почалося.

Штурм почався. Макс летить вниз. Макс засинає

Макс: Наступною точкою стала Індепеденція (6400 м). Ми дійшли досить швидко і вирішили ще випити чаю - за цей час всі інші групи рушили далі на хребет. І тут дивна ситуація: як тільки ми зібралися - люди почали спускатися вниз. Як виявилось - їхній гід сказав, що підніматися вже небезпечно.

Василь: Чесно кажучи, я вже думав, що треба «звалювати». А Макс: «Ні, йдемо - поки йдеться». Ну, ми й пішли - круто було уявити, що будемо єдині в той день, хто підкорить вершину. Це справді додавало сил.

Вилізли ми на той хребет: а там просто ідеальна погода, хмари далеко, видно все десь на 100 км, і горизонт такий красивий напівкруглий. Хвилин 30-40 ми стояли і просто тішилися від цієї картинки. Ще й вітер, який дув під 60 км/год почав вщухати. Словом - все було просто прекрасно.

 

Макс: Неприємності прийшли швиденько. Пішли ми з Василем далі. Гіда вже нема, тому нормальних стежок не знайдеш. І GPS точно не показував. Все було на свій страх і ризик.

Йдемо по цьому хребту - бачу, що дорога повертає. А Василь мене так і не почув. І тут як бух - я лечу вниз. Тріснула снігова дошка.

Всі кажуть - пролітає все життя над очима. Повірте - це дрібниці. Перше, що подумав, - матюччя. Я летів обличчям вниз - і реально розумів, що падати «дофіга». Знову матюччя. Потім якось крутанувся -  і відчув, що стою.

Василь: Насправді - Макс пролетів, ну, може, метрів п'ять. Але настрашився я дуже. Йти далі вже не можна було. І в цей ж момент знову «бабах» - і нова тріщина.

Макс: Але ми не здавалися. Вирішили йти просто вертикально по хребту, а не траверсом. Це було безпечно, але страшезно виснажливо. Лишалося тільки 300 метрів. От реально, здається, що там плюнути, і все. А насправді - десь на п'ять годин ходьби.

Кинув я тоді рюкзак і пішов без нього. Думав, що шурую як Шумахер. Та насправді ледь-ледь йшов - і почав засинати.

Зверху там присів, в мене вже закривалися очі. Пройшов кілька кроків - і я вже на морі. Хочу спати.

Василь: В той момент було найстрашніше. Бо стягнути Макса, якщо він буде не при тямі - не вийде. А переночувати на 6667 метрів - не найкращий варіант. Треба рушати вниз.

Спускатися неможливо. Нас би ніхто не шукав.

Василь: Спускатися було нереально важко. Я йшов позаду Макса - його хитало туди-сюди: впав, встав, впав, встав. Але, що нас реально тримало - бачив, що фізично Макс вже майже здався. Але морально він тримався. Було «капєц» як важко, але він йшов. Це давало сили.

О 17:00 ми почали спускатись - від старту до повернення у висотний табір (6000 м) пройшло 15 годин.

Макс: Якби сталася біда - нас так ніхто б і не шукав. Місцеві рейнджери ходили на нижніх таборах і продивлялися хребет, де ми були. Але так і нікого не побачили. Місцевий гід так їм і не сказав, що на вершині перебували ще двоє людей. Але ми вибралися звідти.

Що далі?

Василь: Не сприймайте нашу історію як якусь пораду чи заклик до дій. Це суто наше, суто наші помилки. Висновки робіть самі. І головне - завжди думайте.

Макс: Насправді, це була авантюра. Ми нікому не радимо таке повторювати. Обов'язково обдумайте все, перед тим, як кудись рушати.

 

Автор: Синєокий Петро

Джерело: ІА ZIK