Від редакції:

Це - історія не тільки про красу і моду, а й про маленьке диво. Зробити диво для людини інколи так просто..

Йому - лише 26. Але життя, яке він прожив, легко може стати заготовкою до книги чи сценарієм до фільму, а може, навіть, і цілого серіалу. З 11 років він - у банді. У 17 - він безпритульний. А в 26 - успішний дизайнер стильних наплічників, сумок та аксесуарів, зроблених власними руками. Його звати Сашко Горонді, і він, без сумніву, Людина дії.

Вулиця і банда

На вулицю я потрапив з декількох причин. Одна з них - це те, що коли було мені 17 років, я був у такому... кримінальному середовищі. Там були молодші, середні і старші. Молодші носили гроші середнім, а середні - старшим. З 11 років я вліз у це. Спочатку мені подобалось, бо не було ще усвідомлення. Але до певного віку вже зрозумів, що це - не моє, і я не хочу цього робити. Але вже було пізно вийти з цього, бо вони сильно залякували таких людей. Були такі випадки, що вивозили в ліс чи в підвалі закривали, били...

Мамині здогадки

Моя сім'я - це мама і брат. Тато помер, мені тоді було десь 4 роки. Але він із нами ніколи не жив. Мама тоді працювала на заводі. Вона здогадувалась, що щось не так, але просто не вірила, казала: «Та перестань ходити в ту компанію».

Втеча до великого міста

У мене постійно було внутрішнє відчуття, що треба кудись їхати. Я їхав до Львова, і навіть не знав, чи це велике місто, чи маленьке. Зі школи мене вигнали, я практично в ній не вчився. Була така електричка «Мукачеве - Львів». Львів був кінцевою станцією, туди я й поїхав. Ну і плюс - був вибір: або їхати, або залишитись там, і з часом я би «сів» 100%, тому що надалі крав би і займався рекетом. Я на той момент уже був між молодшими і старшими. Був момент, що ми мали змушувати малих красти з дому гроші, били їх, щоб вони носили гроші нам, а ми - старшим. Усвідомив, що я цього не хотів робити і просто сів на електричку до Львова.

Три місяці я жив у районі Привокзальної, не знаючи, наскільки це велике місто. Я боявся далеко відходити, щоб не заблукати. Зовсім трішки ходив, поволі відкривав для себе Львів, але до центру навіть не доходив.

У пошуках себе

Упродовж цих 3 місяців у мене були варіанти йти красти, що я не дуже хотів робити, або ж ходити смітниками і знаходити щось їсти. На Привокзальній сидять люди, продають якраз речі, які знайдені на смітниках. Так і вижив: знаходив книжки та речі, які відносив цим людям, а вони їх продавали. Думав піти на роботу, але мені було 17 років, я був заляканий, та й судимість... І мова в мене була «закарпатська». Я дуже боявся, бо знав, що мене або не візьмуть, або, думав, де ж я буду ночувати, коли буду ходити на роботу, бо бути брудним не можна було. А ще я ніколи до того не працював на роботі і мав страх перед тим, щоб зробити це вперше.

Життя на Привокзальній

Я жив на Привокзальній на горищі. Там є 5-поверхові будинки. Впираєшся у них, тільки-но виходиш з вокзалу. Я жив на останньому поверсі. Там був майданчик з виходом на горище, де я ночував. Люди мене не виганяли. Навіть час від часу дядько приносив мені гарячий суп чи щось інше. Спочатку, може, й хотів вигнати, але піднявся, подивився, хто я, почав розпитувати. Побачив, що молодий хлопець і не вигнав.

Перші кроки до «Оселі»

Я спершу дізнався про нічліжку, куди прийшов ночувати. Там були люди, які йшли в «Оселю», і вони просто взяли мене зі собою. Хоча я спочатку не хотів йти, бо не вірив, що є така організація, яка може допомогти безпритульному. Я думав, що це або якась секта, або ще щось. Але ні. Я пам'ятаю, коли прийшов туди вперше: мене нагодували, дали одяг, щоб переодягнутися, дали роботу, що було дуже добре! Ще пам'я­таю, тоді падав сніг. Мені це подобалося, тому що раніше я постійно був на вулиці. А тут - прийшов, поїв і міг якось їм віддячити роботою. Там дуже гарні люди були. Вони одразу мене прийняли. Та й плюс - в «Оселі» були всі умови. Тут тобі все дають: роботу, їжу, харчування, одяг, кишенькові гроші. У тебе немає навіть думки, щоб піти щось вкрасти, тому що всього вистачає.

Натхненники й натхненниці

Коли я був в «Оселі», туди постійно приходили якісь люди, наприклад, письменники, або різні круті люди, які чимось займаються. Мені здається, що це середовище мене «зробило». Я дуже зарядився цими людьми. Коли жив у соціальному гуртожитку, там була адміністратором Віка Міщук. Вона постійно запрошувала когось на майстер-класи, я з ними спілкувався і почав думати - як би себе «зробити». Ну і хтось мені сказав - було б класно, якби ти почав робити щось своє. А потім я почав слухати відомих людей і людей, у яких була схожа ситуація. Найбільший мій натхненник - це, напевно, Стів Джобс, бо в нього була схожа ситуація, коли він майже жив на вулиці, пішов з університету, ходив вулицями, збирав пляшки від Кока-Коли і здавав їх. Це мене дуже надихнуло. Шити я почав, бо мені подобались гарні речі. Спочатку я хотів шити одяг, але якось так пішло...

Дизайнер відчуттів

У мене навіть немає ескізів, бо я не вмію малювати. Це все - уява. І є якесь таке відчуття, коли внутрішній голос каже: той колір з тим поєднати, той - з іншим... Плюс - зараз, узагалі, важко щось нове вигадати в сфері дизайну, бо стільки всього роблять. Я страшенно не хотів бути схожим на інших. Я шию «бананки», гаманці, сумки, торби, великі сумки, валізи, наплічники, а восени вже планую почати шити одяг. Але я б хотів створити продукт, який би був максимально міцний і максимально доступний.

Мрійник із добрим серцем

А ще я хочу подорожувати. Зараз планую поїхати автостопом Європою на 28 днів. А взагалі... У мене була мета створити торгову марку Horondi. Але з часом я хочу, щоб це був соціальний проект, спрямований або на молодь - наприклад, видавати міні-гранти, коли почну заробляти гроші, які це дозволятимуть, - або частково для безпритульних всякі штуки робити. От зараз у мене є ідея - на осінь пошити шапки та рукавиці - і роздавати їх у тих місцях, де роздають їжу безпритульним. Я думаю, що зможу.

 

 

Автор: Святослав Драбчук

Джерело: «Львівська газета»