Від редакції:
Українські
студенти, котрі їдуть вчитися до США, трапляються доволі часто. Набагато цікавіше
явище - американські студенти, котрі їдуть вчитися до України. Отже, українська
освіта - очима американки...
Батьки Анастасії Сендунь у 1993 році емігрували з
України в Чикаго, США, і вже там за два роки народилася Анастасія. Сьогодні
вона вивчає політику у Джорджтаунському університеті, у самому серці
Вашингтону. А нещодавно завершила навчання і в Українському католицькому
університеті, де досліджувала проблему освіти та соціальної справедливості.
Дівчина розповіла нам про власні дослідження, особливість американської вищої
освіти, а також поділилася враженнями від перебування в УКУ.
- На якій програмі навчаєтесь у Джорджтаунському
університеті та чому обрали цей виш?
- У вересні я переходжу вже на четвертий курс
навчання, вивчаю подвійну спеціальність - політику та іспанську мову. Ще у
школі мене цікавили історія, географія та економіка, але тоді я не розуміла, що
все це і є складовими політики. Тож коли вже заповнювала вступну анкету, обрала
саме цей напрям.
Навчатися у Вашингтоні, поруч із Білим домом, це мрія
для людини, що вивчає політику. Тому в університеті я почала багато вчитися,
занурюватися у міжнародний та зокрема - латиноамериканський контекст. Особливо
зацікавилася порівнянням американської політичної системи із системами інших
країн. Вивчала історичні, географічні та політичні передумови, щоб зрозуміти,
як країни створили ту систему, яку мають зараз.
- В університеті ви почали досліджувати проблему
рівного доступу до освіти. Чому саме це?
- Мене завжди цікавила тема освіта та рівності
доступу до можливостей навчання. Більший інтерес з'явився після роботи над
проектом «D.C. Schools» , який організовує Центр соціальної юстиції. Вони
співпрацюють із громадою іммігрантів D.C. (округу Колумбія - прим. ред.), щоб
забезпечити їм доступ до навчання англійською мовою.
Тема імміграції близька моїй родині, адже для Америки
мої батьки спершу були звичайними переселенцями. Я зростала з цією думкою та
цікавилась, як можна допомогти, зменшити соціальну травму людям, які опинилися
у чужому середовищі. Вже на першому році навчання я дізналася про програму
роботи з іммігрантами різного віку та статусу: з дітьми в школі, з майбутніми
вступниками, з дорослими. Під час проекту я відвідувала клас двічі на тиждень,
спілкувалася з учнями у школі. Більшість була з Латинської Америки та Африки,
батьки їхні переїхали в Америку за останні три роки.
Було дуже цікаво спостерігати за цим процесом і
усвідомлювати, наскільки повинен докладати зусиль вчитель, щоб не тільки
передати інформацію, але й мову. Багато дітей не розмовляли англійською на
високому рівні. Навіть у свої країні вони не мали доступу до такого високого
рівня освіти, а тут вона ще й чужою мовою. Тому для мене було важливо
зрозуміти, як можна скористатися досвідом, який уже мають діти, щоб передати їм
потрібну інформацію.
- Чому вирішили приїхати на навчання до України, в
УКУ?
- Поштовхом стали мої наукові зацікавлення, хоч я і
не думала, що вони приведуть мене до України.
Все почалось зі стипендійної програми Education and
Social Justice Summer Eellowship, яку організовує мій університет. Щоліта
обирають 4-5 студентів та відправляють в різні країни, щоб вони у місцевих
вишах досліджували питання освіти або соціальної справедливості. Коли студенти
подаються на програму, то не знають, куди їх відправлять - це щось на кшталт
лотереї. Хоча, думаю, зважають на володіння мовою країни, бо тоді більше
шансів, що дослідження буде проведено ефективно.
Я сподівалася, що мене відправлять до Латинської
Америки, але все виявилось не так просто. На зустрічі мені повідомили, що,
по-перше, я пройшла відбір і, по-друге, маю шанс обрати з двох варіантів: або
Домініканська республіка, або Україна, де мають контакти з Українським католицьким
університетом.
Я розуміла, якщо не поїду в Україну, - туди
відправлять іншого студента. А щоб проводити дослідження бажано знати мову
країни та бодай базові знання про її історію та культуру. Тому вирішила, що
буде неправильно не обрати Україну, якщо я знаю багато про неї та володію
мовою.
- Чи знали щось про університет до поїздки?
- Сьогодні у Чикаго дуже багато говорять про УКУ, а в
українській церкві постійно оголошують про візити гостей з університету. Я ж
дізналася про існування вишу ще під час навчання у школі українознавства. До
нас тоді приїжджав президент УКУ, Борис Ґудзяк, і багато розповідав про цей
університет у Львові. Я знала певні загальні речі: що він є сучасним,
престижним, з новими будівлями. А коли побачила все на власні очі, мене вразило,
наскільки він подібний до університетів в Америці. Я розумію, що в Україні цей
університет інший, але сам дух дуже подібний. І це мене позитивно здивувало.
- Розкажіть про дослідження, яке проводили в УКУ. Які
результати?
- Під час дослідження на тему «Вища освіта та
соціальна справедливість» , я проводила інтерв'ю зі студентами та викладачами
університету. Мені було важливо зрозуміти, як мислять українці - мої ровесники
та люди віку моїх батьків, і чи знають про виклики соціальної справедливості, які
існують у вищій освіті. У годинній розмові розпитувала, як вони розуміють саме
поняття соціальної справедливості, чи помічають проблеми соціальної освіти, чи
достатньо якісна, на їхній погляд, освіта в Україні, які її слабкі та сильні
сторони.
Коли я готувала ці запитання, то не була впевнена, що
зможу достатньо зрозуміло пояснити що мене цікавить, але практично всі розмови
виявилися вдалими. Від кожної людини я почула щось таке, що викликало внутрішню
реакцію - «Вау, це справді варто було почути» . Цікаво, що у відповідях людей
приблизно п'ятдесятирічного віку, на питання «Що для них соціальна
справедливість?» дуже відчутне відлуння радянського минулого. Вони відповідали,
мовляв, знаєте, в Союзі було ось так: нам багато обіцяли, і те, що декларували
як справедливе, насправді таким не було. Тобто ці люди і хочуть користуватися
цією фразою, але їм видається, що вона робить систему ще менш справедливою.
Люди, які виросли у старій системі, розуміють
соціальну справедливість тільки у поєднанні із проблемами минулого. Це певна
історична травма і мені здається, що люди, які виросли вже у незалежній
Україні, не мусять аж так кваліфікувати свою відповідь, пояснювати, знову
зазирати у радянське минуле. Тоді з'являється інстинктивне розуміння цього
явища і думаю, що українська молодь вже має це відчуття. Майже всі студенти
відповідали, що соціальна справедливість - це коли всі мають доступ до певних
благ, коли систематично люди мають рівні права і можливості.
- Як американці розуміють соціальну справедливість і
що означає це явище для вас?
- В Америці соціальна справедливість - це дещо
контроверсійна фраза, яка насправді дуже розділяє людей. Тобто є певні теми у
розмовах про неї, на які люди мають різні погляди. І як тільки ви торкаєтесь
цих тем, то важко знайти спільну мову.
Для мене соціальна справедливість - це розуміти, як
впливають певні процеси на різних людей - у чому вони можуть бути обділеними, а
в чому привілейованими. І цікаво створювати такі обставини, щоб забезпечити їм
рівні права та можливості. Соціальна справедливість - це не просто говорити, що
люди повинні мати рівний доступ до певних можливостей, але докладати зусиль,
щоб це відповідало дійсності.
- Чи відмінне розуміння соціальної справедливості в
українських та американських студентів?
- Мені здається, що бачення подібне. Якщо розпитати
українського і американського студента, то відповіді будуть практично
однаковими. Відрізнятимуться лише приклади. Американський студент говоритиме
про расизм, сексизм, оскільки в Америці зараз дуже багато обговорюють цю
проблему. Тобто погляди відрізнятимуться лише в тому, як соціальна
справедливість зачіпає життя, але відчуття цієї проблеми буде спільне.
- Як освіта може впливати на соціальну
справедливість?
- Добра освіта є джерелом правильного розуміння
соціальної справедливості. Якщо людина виростає у науковому середовищі, де її
спонукають думати критично, то поступово у неї формується розуміння, що вона
може мати доступ до того, до чого інші не мають. Звідси починається пошук
справедливості в суспільстві.
Освіта, зокрема університетська, має пояснювати
студентам світ так, щоб ті не просто могли розпізнати певну ситуацію, а й
розуміти історичні та психологічні фактори її виникнення. Тоді вони
розумітимуть як її виправити, якщо вона несправедливою.
- Які враження на вас справила систему освіти в
Україні?
- Мені здається, що освіта в Україні перетворилася на
формальний процес і держава не думає, як готувати учнів до майбутнього. Тобто
дитина, яка зараз йде у перший клас, почне працювати приблизно за 20 років. Але
чи можемо ми уявити, як зміниться світ за цей час, які навички будуть
потрібними? Я думаю, що в Україні це питання не так гостро стоїть і, виглядає,
що тут вже вирішили, що дитині треба знати за двадцять років. Тобто бракує
інновацій.
- Повертаючись до вищої освіти. Як сприймають
навчання в університеті українські та американські студенти? Чи подібні ці
студенти?
- Існує різниця у розумінні студентами самого
навчання. В Америці, якщо студент вступає в університет, то використовує
можливості максимально, старається проявити свої здібності, активно долучається
до різних проектів. Піти в університеті в Америці - це розпочати окремий етап
життя, за який потрібно себе знайти. В Україні ж зазвичай перехід від навчання
у школі до університету досить плавний. Навчання у виші перетворилося на щось,
що має бути «само собою». Тому дуже багато людей мають вищу освіту, і вже не
сприймають її, як щось особливе.
Також студенти в Америці шукають багато практики під
час навчання, щоб отримати навички і знайти роботу у майбутньому. Вони
розуміють, що є речі, яких неможливо навчитися, сидячи в аудиторії. Наприклад,
якщо студент хоче стати дипломатом, то як реально навчитися цієї професії?
Можливо моделювати якісь ситуації, але усіх ситуацій не придумаєш. Тому єдиний
вірний шлях - постійна практика.
У деяких випадках мотивують здобувати реальний досвід
ще й позики за навчання, які студент має сплатити упродовж певного часу.
Звісно, таким студентам страшно уявити, що навчання, на яке вони взяли гроші у
борг, не стане ключем до працевлаштування, а, отже, швидкого повернення боргу.
В Україні така модель не працює, тому і практичний досвід за час навчання не
сприймають як щось обов'язкове.
Але якщо говорити про студентів УКУ та
Джорджтаунcького університету, то мене здивувало, наскільки вони подібні.
Думаю, це пов'язано з тим, що мислення молоді стає глобальнішим, чого раніше не
існувало. Скажімо, сорок років тому молодь в Україні мала зовсім інше життя,
аніж молодь в Мексиці, Франції чи Канаді. Сьогодні глобальний доступ до
інформації формує універсальне мислення і тому студенти у всьому світі стають
справді подібними.
- Що найбільше сподобалось в УКУ і що, на вашу думку,
варто було б змінити чи покращити?
- Найперше мене вразило, як в університеті люди
ставляться один до одного - усі дуже відкриті, приємні, постійно спілкуються,
обмінюються думками. Те, що навчання тут якісно відрізняється, можна помітити
навіть прогулюючись навчальними корпусами, спостерігаючи за розмовою викладачів
з студентами. Я приємно здивувалася, наскільки багато можливостей для навчання
мають студенти УКУ у порівнянні з більшістю вишів України.
Не впевнена, що щось варто змінювати в університеті.
Це невеликий виш і, думаю, зараз потрібно зрозуміти, наскільки великим він має
стати, і як справлятися з темпами швидкого росту, щоб не втратити моральної
основи. Особисто мені буде цікаво побачити, як за декілька років університет
відповідатиме на ці виклики і чи триматиметься задекларованих цінностей.
А ще - було б добре, якби й інші університети в
Україні переймали таку модель роботи. Не намагалися перетворитися на УКУ, а
використали позитивний досвід університету, щоб знайти свою особливість, свій
дух та ментальність, які були б природними саме для них.
- Чи плануєте пов'язати своє майбутнє з дослідження
українських проблем?
- Як я вже казала, спершу мене дуже цікавила
Латинська Америка. Я вивчала іспанську й португальську мови та хотіла пов'язати
свою наукову діяльність з дослідженням цього регіону. Але коли вперше минулого
року відвідала Україну, то відчула, як поступово моє рішення змінюється. Я
побачила, наскільки важливими є проблеми, що існують тут. Зловила себе на
думці, що мене цікавлять безліч питань: від того, що буде з політичною системою
в Україні, до того, як люди розмовляють між собою і чому вони мислять саме так.
Звісно, зіграло роль і моє українське коріння - я
відчуваю певну відповідальність перед країною. І це спонукає мене робити певний
внесок в її розвиток. Тому у майбутньому я обов'язково шукатиму можливості
приїхати, допомогти, долучатися до різних проектів.
- Що б ви хотіли порадити українським студентам?
- Молодь в Україні відрізняється від своїх батьків і
це дає мені надію на майбутнє країни. Тому, якщо я мала б можливість звернутися
до українських студентів, молоді, то сказала б наступне: якщо вам хтось каже,
що ви молоді та нічого не знаєте, не дослухайтеся до цього. Ви народилися у
незалежній Україні і це ваша держава. Коли ви народилися, вона не була «під
кимось» і це має спонукати вас будувати її такою, якою ви хочете. Я цілком
усвідомлюю, що це нелегко, адже ще діють неповороткі політичні, культурні,
соціальні системи, які, здається, неможливо міняти. Але все можливо, якщо ви не
будете байдужими, і станете джерелом змін та передумовою гідної країни, в якій
захочете жити.
Автор: Оксана Левантович
Джерело: «Студвей»