На молодіжному чемпіонаті Європи з легкої атлетики у польській Бидгощі на п’єдесталі пошани, першій і другій сходинках, стояли дві українки – Юлія Левченко та Ірина Геращенко.

Дві вихованки одного тренера, Ірини Пустовойт, яка є для них не так суворою наставницею, як доброю мамою… Ірина розповіла, як після змагань вони разом із тренером утекли до Парижа. Як тренер передбачила її кохання. І як привела учениць до спортивних перемог.
– На чемпіонаті України у нас з Юлею Левченко було одне завдання: потрапити до трійки призерів і так відібратися на чемпіонат світу. А перед Лондоном ще й посперечатися за медальки молодіжного чемпіонату Європи у Бидгощі, – усміхнулася Ірина Геращенко. – Зробили все, як годиться, і не засмутили тренера. А це – найголовніше. Тепер пакуємо валізи до Лондона. Не знаю, що чекати від чемпіонату світу… Стрибки у висоту такі непередбачувані! Сьогодні тобі вдається все: ноги легкі, організм заряджений на високі стрибки, і від бажання стрибати аж розриває. А завтра все може бути з точністю до навпаки… На планетарних першостях серед дорослих змагатимусь уже не вперше. Та саме лондонський чемпіонат – перший «свідомий», з певними цілями. Я дуже сильно хотіла відібратися у Лондон, змагатися на арені з олімпійськими кільцями. Хочу стрибати там у компанії найкращих атлетів світу.

– Ваша найкраща подруга Юлія Левченко водночас є однією з найбільш принципових суперниць. Як, зважаючи на це, зберігаєте теплі стосунки?

– У нас з Юлею суперники – це планка, стійки і розбіг. А також наша голова: боремося самі зі собою, з хвилюванням. Буває, мені важко налаштуватися на стрибки… На змаганнях я боюся дощу. Гіршої погоди для стрибків не придумаєш! Боюся травмуватися, тому по кілька разів перестраховуюся.
На кожному старті у мене є певне завдання-мінімум. Але тренер ніколи ще не ставила за мету, що кров з носа – потрібно стрибнути. Такий підхід призведе до того, що рухи стануть скутими. Стрибки – це політ. А політ вимагає піднесення й розкутості. Ірина Григорівна каже, що треба впіймати це відчуття.

– Це – перший тренер серед усіх, з ким мені доводилося спілкуватися, який вважає, що щастя підопічних є важливішим, ніж спортивний результат…

– Це – справді так. Як, зазвичай, працюють тренери? Витискають з учнів максимальний результат. А далі – живи, як хочеш… Наша ж наставниця хоче бачити нас щасливими й реалізованими не лише в спорті, а й у житті. Мабуть, саме тому до неї тягнуться діти. Ми з Юлею – не одні у неї. Ви би бачили, скільки у нашому залі дітей! Від першачків і до дорослих. Бігають за нею, наче курчата. Вона для всіх – мама. І кожен із нас з нетерпінням чекає на тренування.

– Усі учениці Ірини Пустовойт своїх хлопців насамперед ведуть знайомити з тренером…

– Мій хлопець також стрибає у висоту. Більше того, тренується з нами в одному манежі. Тобто, тренер знала його вже давно. Та що цікаво: ще до того, коли у нас з ним зав’язалися стосунки, Ірина Григорівна вже знала, що рано чи пізно у нас це станеться (сміється). Тож була задоволена, що її передбачення справдилося.

– Яким є найдивовижніше місце, де ви побували завдяки спорту?

– Мабуть, це моя перша поїздка на міжнародні змагання – до Франції, на юнацький чемпіонат світу до Лілля. Ми з тренером там схитрували. Відзмагалися (я на тому чемпіонаті стала другою), а потім тишком-нишком сіли на поїзд і поїхали відкривати для себе Париж. Не знаючи жодної європейської мови, успішно доїхали і цілий день гуляли столицею Франції. Я побачила Ейфелеву вежу і шедеври Лувра. А ще дріботіла вузенькими вуличками, розглядаючи парижанок, вітрини магазинів і смакуючи французьку кухню у кафе…

– З Юлею Левченко ви такі різні, і не лише за кольором волосся…

– Юля більш чіпка і цілеспрямована, ніж я. Для мене це – мінус, зате для подруги – величезний плюс. У мене ж є велике бажання досягти висот і вміння боротися, не опускаючи рук. Та насправді у нас багато спільного. Ми, не змовляючись, часто приходимо на тренування в однаковому одязі. А ще у нас однакові погляди на стрибок, через техніку ми ніколи не сперечаємося. Однаково сміємося. Висловлюючись, використовуємо схожі фрази. Обмінюємося книгами і музичними плей-листами. Юля мене «підсадила» на каву, якої я раніше взагалі не пила. І тепер я вже навіть почала розумітися на каві. Тренеру на свята ми також, зазвичай, даруємо каву. У нас – повна гармонія.

Автор: Олена Садовник
Джерело: Високий замок