Артем Іванов – міжнародний гросмейстер, який у травні отримав титул чемпіона світу у турецькому місті Ізмір. Цю перемогу фахівці визнали знаковою в історії українських шашок. До Івано-Франківська 29-річний спортсмен приїхав з рідного Дніпра.

Зізнався, що дорогою трохи застудився. Утім, для нього це – дрібниці. Адже у гросмейстера чудова фізична підготовка. Шашки для нього – улюблена справа з дитинства, а захоплення – теніс і гімнастика.

– Вітаю, Артеме. Ви вже встигли прогулятися Івано-Франківськом?

– Так. Місто дуже подобається. Вперше я тут був у 2011-му, на фіналі чемпіонату України. Відтоді я скрізь розповідаю, що Івано-Франківськ мені подобається всім. Недолік лише один – до нього далеко їхати з Дніпра. Тут справді файно (посміхається).

– А як ви налаштовувались на гру в Ізмірі, де здобули титул чемпіона світу? Теж прогулянка допомогла, чи може, є інші секрети?

– До всіх змагань я готуюсь майже однаково. Якщо це перед турніром, стараюсь поснідати чи пообідати за годину до гри. Намагаюсь знайти час для прогулянки на свіжому повітрі. Після цього завжди легше думати.

– А як щодо амулетів?

– У мене такого нема. Втім, є спортсмени, які, справді, на змагання носять лише одну ручку чи не переодягаються. Але в мене цього ніколи не було.
Цього року в Ізмірі була головна програма з шашок, швидка і бліц. Втім, у швидкій грі зібрався чи не найсильніший склад. Якщо не помиляюсь, на гру приїхали навіть шість чемпіонів світу. Там діяла швейцарська система розподілу. Це – гра у 9 турів, коли приїжджають 50 і більше спортсменів. Тобто, з головним суперником хтось грає, а хтось – ні. Тут уже – як пощастить. У таких змаганнях бажано виграти перші тури, бо потім складніше здобути перемогу. Якщо вже після двох-трьох перемог вдалося зіграти внічию, тоді спортсмен розуміє, що закріпив своє положення та збільшує власний коефіцієнт. В останніх турах є більший шанс на перемогу. Якщо вдається виграти, це – чудово.

– Які тури були вирішальними для вас в Ізмірі?

– Вони були всі важливими. А запам’ятовуються, здебільшого, ті, які виграв. Згадую фініш. Тоді всі відчувають надзвичайну емоційну напругу. Хвилювання неабияке. Особливо, коли ти серед перших, дивишся на турнірну таблицю і розумієш: один неправильний хід – і все. Для мене були важливими останні тури. Однозначно.

– З ким ви тоді грали?

– Головними конкурентами були росіяни. Чого варті лише Георгієв, Чижов та Шварцман. Тоді ж грав і міжнародний гросмейстер та чемпіон світу з Латвії Валнеріс Гунтіс. Так сталося, що я вийшов першим не лише за коефіцієнтом, але й обійшов суперників на 2 очки. Тут усе склалося, і не без частки удачі, як це буває в будь-якій грі.

– За наполяганням російської сторони дискваліфікацію до 2019 року отримав український шашкіст Юрій Анікєєв. Як ви вважаєте, це серйозна втрата для нашої збірної?

– Звичайно. Образливо, коли спортсмен пройшов відбіркові змагання, став чемпіоном України, потрапив на першість Європи і світу, а його дискваліфікують, навіть не пояснивши конкретно за що. Якщо й написав щось десь у мережі, то існує ж свобода слова. А так виходить, що вони її забороняють.
Його дискваліфікували у шашках-64. Це – гра на малій дошці, за яку я сідав до 2009 року. Відтоді я поставив перед собою єдиний напрямок – стокліткові шашки. Вважаю, що на професійному рівні краще готуватись до гри за єдиними правилами. А ці шашки мають різні ідеї.

– А чому шашки-64 вважають російськими?

– Так склалось історично. У шашки-64 більше грають спортсмени з пострадянських країн. Але це неможливо порівняти з міжнародними, в які грають в усьому світі. Вони мають походження з Голландії.

– З чого для вас почались шашки? Це був випадок, азарт, доля?

– На шашки мене привів двоюрідний брат. Він займався у дитячо-юнацькій спортивній школі, а я – гуляв на вулиці. Запитав його, що ти там робиш, коли надворі – літо, сонце, друзі. Тоді він і запропонував мені піти разом з ним на тренування. Так я одразу взяв участь у турнірі. У перший же день здобув четвертий розряд. Наступного дня виконав третій. За місяць я дійшов до 1-го розряду і зрозумів, що це – моє. А брат, до речі, через місяць шашки залишив.

– Чи достатньо в Україні сьогодні клубів, гуртків, шкіл для розвитку шашок?

– Достатньо. Тепер цей спорт особливо стрімко розвивається. У мій час були лише три вікові категорії: мінікадети, кадети та юніори. А тепер їх є аж п’ять. Дуже багато проводиться змагань, чемпіонатів усіх рівнів: від місцевих, до міжнародних. Це все допомагає розвиватися дітям. А в нас багато талановитих шашкістів. Думаю, батьки мають теж їм допомагати, зокрема, й фінансово. Бо ж малеча має їздити на змагання, отримати можливість показати себе у грі, спробувати досягти результату. На цьому етапі підтримка вкрай потрібна.

– Знаю, що свій перший кубок Європи ви здобули в Італії, 17 років тому. Тоді навіть була історія, коли цей кубок розсипався.

– Так, була така історія. Тоді я був ще зовсім малим. Думав, кубок – це єдина конструкція, а він, виявилось, складався з менших. Пам’ятаю, розсипався він чи то від того, що впав, чи від того, що частини розкрутились. Я розплакався, бо думав, що кубок зламався. Але приїхав додому, сусід його зібрав. Тож кубок і досі як новенький.

– Чимало дітей плачуть після поразок. У чемпіонів є секрети, як вгамувати емоції?

– Із часом формується відчуття надійної гри. Це приходить лише з досвідом. Я з 2006 року ставав чемпіоном Європи. Цього року отримав титул чемпіона світу. Але я маю до чого прагнути. Головною програмою у шашках-100 вважають класичну гру. У ній два роки тому я піднявся на четверте місце. Близьке до трійки, але не призове. Не пощастило. Партія у класичній грі може тривати до 5 годин. А в швидкій програмі, в якій я отримав перемогу на світовому рівні, партія триває 15-20 хвилин. Чим більше часу на гру, тим вона серйозніша і складніша.
У гросмейстерів уже нема тренерів. Тому сьогодні я вдячний Федерації шашок України за допомогу провідним спортсменам.

– А ви не пробували себе у тренерській роботі?

– Для мене тепер краще займатися з тими людьми, які вже отримали розряд, не менший, ніж кандидат у майстри спорту. Тоді я з ними ніби на одній хвилі: пояснюю – вони слухають, розуміють, сприймають. Думаю, якщо займатися з початківцями, це може позначитися на власній підготовці. Бо коли в голові увесь час лише легкі комбінації, тоді можна у поєдинку зі серйозними спортсменами це відчути.

– Як дорослим зрозуміти, чи потрібні шашки дитині?

– Важливо привести дітей на тренування в ранньому віці, бо тоді це буде більш ефективно. Чим менша дитина, тим більший у неї потенціал до будь-якого виду спорту. Якщо це ще й подобається, безумовно, варто за це братися. Лише не треба нав’язувати щось, бо тоді не буде результатів. А вони повинні надихати на те, щоб досягати більшого. Я грав у шашки щодня, коли інші діти гуляли, відпочивали, ганяли м’яча. Тепер, виявилось, усе це було не марно.

– Чим ви займаєтесь поза шашками? Що читаєте?

– Люблю читати про чемпіонів світу з шахів, шашок. Їхні біографії, історії життя. Це все мені близьке. З раннього віку цікавлюсь усім, що сприяє різнобічному розвитку. Коли займався шашками ще у спортивній школі, щоразу після тренування грав у настільний теніс. Потім закінчив інститут фізкультури. Там не було спеціалізації «шашки і шахи». Тому я вчився у групі настільного тенісу та гімнастики. Мені це все дуже подобається. Тепер маю кілька розрядів: міжнародний гросмейстер зі шашок, перший розряд у шахах, перший – з настільного тенісу і другий – з гімнастики.

– То ви можете стояти на руках, сісти у шпагат?

– Так, усе було в студентські роки. Спершу я займався акробатикою, потім більше подобалось виконувати силові вправи на спортивному приладді. Однак, я займаюсь гімнастикою не з раннього дитинства, а тому розумію своє місце у цьому спорті. Мені це потрібно, бо коли відчуваєш себе фізично добре, тоді й емоційно краще налаштуватись на гру. До речі, у Лондоні, коли я грав ще в юніорській категорії, шашкова партія тривала безперервно майже 7 годин.

– А вам ніколи не пропонували залишити шашки? Мовляв, що це не серйозно, не модно, не олімпійський вид спорту, на відміну від, наприклад, гімнастики?

– Так, у дитинстві було. Іронізували, що граю «в Чапаєва», радили надати перевагу рухливим видам спорту. Але в шашках я бачу красу гри, і в неї закохався ще в дитинстві. Тому, хто б і що не казав, я на це не реагував. Мені завжди була до вподоби комбінаційна гра, коли віддаєш одну шашку, а забираєш у суперника – три-чотири. Оце задоволення від гри треба відчувати. Якщо його нема, шашки варто залишати.

– Ви зауважили, що стокліткові шашки походять з Голландії. Що звідти варто було б перейняти українцям?

– Масовість. Країна маленька, але там майже всі грають у шашки. З дитсадка – і до пенсійного віку. Буває, відомий спортсмен в іншій країні виграє в усіх поспіль, а приїжджає в Голландію, сідає з незнайомцем за шашки і відчуває складність. З голландцями треба грати дуже обережно.

Автор: Ірина Дружук
Джерело: «Укрінформ»