Ми продовжуємо розмову про війну та надприродні здібності. Цього разу погляньмо, як несподівано стародавні книги просочуються у книги цілком сучасні...

Минулого разу ми закінчили розмову на згадці про книги скіфів. Книги культури, котру сусіди поважали, але котра, все ж, була, за сучасними мірками, доволі жорстокою, цінувала потойбічне життя більше, ніж життя земне, і частенько приносила людські жертви.

Відтак книги їхні мали певне не зовсім цьогобічне спрямування.

У відголосках народних обрядів багатьох областей можна помітити теж певні натяки на, скажімо так, доволі жорстокі процедури - однак першоджерела їх виникнення розшукати доволі тяжко. Але деякі з цих обрядів - і знання, отримані на основі цих обрядів, таки документувалися.

Є підозра, що саме цими знаннями користувалися характерники, котрі допомагали утримувати основні рубежі козацької оборони. Цілком можливо, що якби не потреба у зміцненні оборони такими нетрадиційними методами, то життя характерників в християнські часи було б набагато тяжчим...

Тим не менш, як ми вже писали , ще років 100 тому в Україні можна було відшукати не тільки староскіфські, а й старополовецькі книги про доволі тонкі матерії. Однак радянська і гітлерівська імперії за цими книгами полювали дуже ретельно, і здавалося би, це знання вже давно втрачене. 

Але ж ні! Паростки цих знань таки проростають крізь колективне підсвідоме, як їх не знищуй...

Цьогорічні романи фіналу Міжнародного конкурсу «Коронація слова» теж приєднуються до цієї цікавої тенденції.

Як то не дивно, в країні, в якій четвертий рік йде війна, найталановитіші молоді (і не дуже молоді :)) письменники раптом звернули погляд вглиб - в історію, з якої випливають образи, котрі або допомагали, або ж заважали предкам українців перемагати у битвах із ворогами - і то найрізноманітнішими ворогами.

Візьмімо хоча б роман, котрий отримав другу премію - «Гессі» Наталії Матолінець. Здавалося би, роман «про альтернативу Європу», в центрі сюжету - грецька богиня Гестія з фотоапаратом (і бажанням зафіксувати цим приладом своє зображення), і її головний ворог - дві сестри з потойбіччя, одна місцями добра, інша - зовсім ні. А якщо придивитися - вгадуються риси скіфської Табіті (Гестії) з люстерком, і її ворога - двох зміюк, двох іпостасей Апі... Ну і потойбічний воїн-змієборець, скіфське ім'я якого до нас не дійшло...

Окрема мова - про роман-переможець «Останній бій Урус-шайтана». Його автор - Віктор Михайлов, під час церемонії нагородження авторів «Коронації слова» він тричі піднімався на сцену - і таки недарма.

Сюжет роману доволі відомий - турок з оточення султана йде битися із отаманом Сірком. Історики кажуть, що такий бій, швидше за все, таки й справді був. У романі вся Україна показана очима турка-мусульманина - із дуже яскравими і гарно описаними подробицями, та щ й сюжет закручено доволі несподівано. Відтак Михайлов отримав не тільки головну премію, а й «Золотий Пістоль» від Андрія Кокотюхи за найкращий гостросюжетний роман, також - відзнаку від Всеукраїнської Асоціації «Альраід». Надприродні здібності в романі присутні лише побічно - але присутні. Звісно, якщо не брати до уваги ще й здібності самого турка, котрий, як на свій вік, є неймовірно хвацьким і жвавим.

Схожим за детальністю описів є ще один роман - «З думою про Мамая», автор - Володимир Бігун. Роман отримав відзнаку від Київського Національного університету ім. Шевченка за кращий патріотичний твір, вручав відзнаку професор Анатолій Ткаченко.

Твір ще багатший на історичні подробиці, сюжет на перший погляд не вирізняється гостротою. Але якщо придивитися ближче - в романі описане порівняно мирне життя між війнами. Співпраця з половцями. Дуже і дуже детально описане. Автор пише, що роман було закінчено у 2012 році. Якщо це й справді так, то деталі вийшли навіть в чомусь пророчі - особливо опис подорожі по землях Мосхелі. Особливо сцена,в  якій подорожні допомогли місцевим бідакам, і «почули замість «дякую» щире: - «Ха. А ми б відняли!»...

Дещо схожі історичні мотиви і в романі «Поміж двох орлів» Петра Лущика, от тільки часи там вже трохи пізніші. Головний герой заблукав «між двома орлами» - польським і російським, і сам себе він мало усвідомлює - не кажучи вже про усвідомлення потреби власного відокремлення від обох цих орлів. Що цікаво - і в цьому романі наприкінці є натяки на того ж таки Сірка . «Сліди Тараса Сопохи-Чорношапки загубилися біля французького міста Дюнкерк, куди він вирушив у складі польсько-козацького експедиційного корпусу під командуванням Богдана Хмельницького у 1646 році». Таке враження, ніби автори змовилися! :)

Але одним із найцікавіших романів цього року, як на нашу думку, є твір із банальною і звичною для мешканців Українського Чикаго назвою «Green Card», написаний вчителем географії із міста Корсунь-Шевченківський Володимиром Кошелюком.

Герой роману, мешканець Черкащини, після розлучення виграє Green Card, потрапляє до США і йде служити до найсильнішої армії світу.

І тут якраз читач може побачити і переваги, і недоліки цієї армії.

Переваги цієї армії вже четвертий рік поспіль розуміє більшість громадян України - була б в України така армія, то ці майже 4 роки ми жили б зовсім інакше.

Але у всього є своя ціна: країна, котра претендує на те, щоб бути найсильнішою в світі, мусить посилати свою армію у, скажімо так, спірні місця, воювати у спірних конфліктах.

І іноді звичайних вмінь в тих конфліктах недостатньо для того, щоб вижити.

І тут також цілком помітно і те, наскільки мало можуть допомогти людині надприродні здібності: вони дають силу, допомагають вижити, але не дають розуму, розум людина має нажити вже сама.

Герой фактично весь час намагається передоручити своє життя зовнішньому керуванню: хоча з початку суть його конфлікту з дружиною не дуже зрозуміла, однак десь там є натяки, що саме через це «зовнішнє керування» він іде від дружини. Армія, в яку він потрапляє згодом, по суті, є тим середовищем, де «зовнішнє керування» є ключовим елементом життя: солдат виконує наказ. І що б він там собі не думав, наказ він має виконати.

Здавалося би, після армії магія його витягне з того життя - він отримує неочікуваний спадок, і вже має куди пристати, взяти кермо в свої руки. Але ж ні - герой іде під ще жорсткіше зовнішнє керування - в найманці, у приватну військову фірму. Єдиний її плюс у порівнянні з армією (крім грошей) - те, що керівництво відвертіше (хоч і цинічніше).

Тема найманців взагалі в українському суспільстві фактично не осмислена, хоча для суспільства надзвичайно важлива.

Бо що робили козаки біля вже згаданого французького міста Дюнкерк? Наймалися на роботу... Загалом історично в Україні ставлення до війська і до власної держави гойдалося між двома крайніми полюсами. Або ми дуже добре воюємо, і навіть наймаємося воювати (і не дуже дбаємо про свою державу), або ми починаємо думати про свою державу, але, разом з тим, заявляємо на хвилі рішучого романтизму, що армія нам не потрібна. Або ж навіть якщо не заявляємо цього, то просто мовчки дозволяємо цю армію розкрадати і розбирати на запчастини. І одне, й інше ставлення мало свої історичні причини - і свої історичні наслідки, не зовсім втішні. Але настав час це розгойдування усвідомити і проаналізувати - щоб більше не гойдатися, бо так можна догойдатися до втрати держави. Навіть зараз в українському суспільстві дуже помітне це розгойдування: частина суспільства йде воювати і/або віддає все для війська заради захисту країни, не розуміючи, що ж робити з державою, аби ця держава почала працювати; а інша частина суспільства взагалі війну і армію як таку ігнорує, вважаючи, що держава і без того нікуди не подінеться і сама почне працювати так, як треба.

Що ж стосується сучасних найманців, то західна сучасна культура доволі цікаво цю тему висвітлює: з одного боку, ще доволі незле пам'ятають фільм - майже казку «Mr. & Mrs. Smith», де професію головних героїв глядач майже не помічає за сімейними сварками. З іншого боку, ще ліпше пам'ятається (особливо у середовищі українських моряків) таке дивне явище як сомалійські пірати. А забулися ці пірати тільки тому, що набридли арабським шейхам, і ті найняли приватну військову фірму, котра і вирішила цю проблему, схоже - надовго.

Загалом, всі ці явища - і війна, і армія, і найманці - багатогранні (не кажучи вже про надприродні здібності як явище), і навіть може здатися, що цієї багатогранності цілком достатньо для того, щоб просто про все це не думати. Але Україні з її східним сусідом хоч як, але доведеться ці явища осмислювати, і визначатися, і то бажано визначитися так, щоб залишитися і на карті, і з суверенітетом. Більше того, вирішувати і осмислювати ці тонкощі доведеться фактично майже кожному громадянину. І майже кожному таки доведеться мати справу з несподіваними нюансами свого вибору - а їх буде багато.

Роман Green Card всі ці проблеми не вирішує, і навіть не радить, що робити - але він ці проблеми окреслює. А це - вже чимало...

(Далі буде)