Ми продовжуємо розмову про війну та надприродні здібності. Одне із найболючіших питань цієї теми - чому ті здібності трапляються так рідко - адже в час війни вони настільки потрібні... Одну з площин цієї проблеми можна описати як проблему двостороннього зв'язку.

Почнімо здалеку - і з цілком буденних, немагічних речей.

Як то не дивно, але дивовижі світу в більшості випадків для людини відкриваються тоді, коли вона починає бачити світ таким, яким він є - без прикрас, у всій його буденності. І не тільки бачити, а й намагатися змінити і світ, і себе на краще власними силами. От тоді, здебільшого, починають траплятися дивовижі - особливо якщо неприємні моменти світу (і себе) починають опиратися.

В процесі цих змін від людини до світу безперервно курсує інформація. От ви побачили явище, роздивилися його позитивні і негативні сторони, подивилися, що можете змінити, змінюєте (дія - це вже інформація світові від вас), дивитеся на результат, роздивляєтеся позитивні і негативні сторони...

Намагаєтеся роздивитися себе, оцінити всі свої ресурси, коригуєте, що де не так.

Ви отримуєте інформацію від світу, реагуєте, знову отримуєте інформацію, знову реагуєте...

І так все життя. : )

Здавалося би, все просто.

А тепер розгляньмо на конкретних прикладах.

От, для прикладу, потрапив солдат до війська, кудись на передову.

Видали йому берці, для прикладу, «Талани». І просять волонтери про ці берці написати відгук - саме відгук від тих, хто носить ці берці на передовій, в бою.

Що мала би зробити людина, котра налаштована активно змінювати світ на краще?

Правильно - писати відгуки, а крім того - ці відгуки поширювати.

Комусь попадуться трохи ліпші берці, комусь - трохи гірші, комусь браковані - але із суми цих відгуків і буде видно, що з цими берцями робити далі. Точніше, було б видно.

Але - про берці писали відгуки переважно ті вояки, котрі так чи інакше мають симпатії до чинної влади і мають свої причини ту владу хвалити. І котрим здається, що будь-яка тінь на цю владу зле впливатиме і на владу, і на них самих. І писали вони, зрозуміло, переважно схвальні відгуки. Тобто, відгуки були ніби про берці, але насправді - зовсім про інше.

А більшість тих вояк, котрі не мали причин хвалити владу, але мали причини лаяти берці, просто змовчали.

І потім почали писати слізні прохання волонтерам, мовляв, дайте-не-минайте...

А тоді, коли волонтери доводили, що берці кепсько зроблені, і треба все переробляти, їх майже ніхто не підтримував. Нема дурних - з владою через кепські берці сваритися. А от як у волонтерів нові берці просити - то дуже навіть є...

«А хто носив Талани в окопах, по багнюці, хто лаяв їх, на чому світ стоїть, ті мовчали в Фейсбуці. Звиняйте, хлопці. Мовчали? Маєте те, що маєте. Я вас просила, інші волонтери просили - є претензії до взуття, форми, екіпірування? Вислови. Ні, нам не можна. Нам не дозволяють. Ну, тоді носимо Талани і так радіймо», - писала волонтерка Діана Макарова.

Волонтерка, до якої, власне, найчастіше звертаються вояки з проханнями про берці.

Але насправді справа не в берцях, і не тільки в них.

Коли ви відмовляєтеся реагувати на дрібниці, в яких вас принижують, притискають, ігнорують ваші інтереси, ви тим самим сигналізуєте своєму мозкові: я відмовляюся себе захищати, я відмовляюся бути собі господарем. Я не хочу наражатися на проблеми, захищаючи себе. Я відмовляюся обробляти інформацію від світу і реагувати на неї. Хай це робить хтось інший.

Мозок людини, як то не дивно - створіння колективне.

Раз ви відмовляєтеся - він знайде собі іншого господаря.

Але пріоритети він вже виставлятиме не на вашу користь. Так ваш мозок починає працювати не на вас, і, цілком можливо, проти вас. І все це робиться автоматично, за замовчуванням - нічого особистого.

Тобто ваш мозок неусвідомлено скануватиме простір у пошуках нахабнішого і сміливішого господаря. Господаря, котрий не боятиметься йти на конфлікт, захищаючи свої інтереси.

А які вже інтереси будуть у того нового господаря - то вже як пощастить. І якщо ви проти цього нового господаря спробуєте піти - швидше за все, у вас ноги підгинатимуться і руки тремтітимуть. Ваше тіло вас навряд чи підтримуватиме.

Це те ж саме, що передати контроль над силовими службами своєї держави державі сусідній. Добре, якщо в сусідньої держави не буде часу чи бажання загарбати вашу територію. А як буде?

До слова, так працює мозок у дитини - поки дитина не виросте, він вважає батьків своїм господарем. Саме тому батьківське слово є для дитини настільки вагомим, навіть якщо вона цього і не усвідомлює. І саме тому настільки важко від батьків відірватися. А деякі батьківські слова, особливо негативні, можуть бути настільки вагомими, що можуть запустити процес самознищення. Схему таких процесів описав, зокрема, Іоахім Бауер в книзі «Чому я відчуваю те, що відчуваєш ти».

Для дитини батьки виконують функцію зворотного зв'язку зі світом. Обробляють інформацію, захищають її інтереси.

Коли дитина виростає, і бере на себе функцію керування своїм життям, кермо «центру керування польотами» переходить в її руки. Звісно, якщо людина захоче цим кермом користуватися...

І від цього бажання керувати своїм життям безпосередньо залежить успіх у військовій справі.

Бойовий загін, де всі бійці передали командиру функцію господаря, звісно, триматиме певну дисципліну - та й і все. А якщо щось станеться із командиром - ну то вже як пощастить...

Натомість загін, де дисципліна ґрунтується не на сліпій покірності інфантильних (тобто ледачкуватих в сенсі захисту особистості) громадян господареві, а на співпраці сильних індивідуумів, має набагато креативніший підхід до виконання бойових завдань, і набагато більше шансів на успіх.

Це постійно намагаються пояснити українським військовим генералам та командувачам закордонні тренери - особливо ті, котрі від щирого серця намагаються хоч трохи покращити стан українського війська і допомогти Україні перемогти окупантів.

І це один із найбільших, хоч і з найвідоміших секретів непереможності українського козацького війська.

Посада гетьмана, як відомо, була виборною. Щось не так - і все, клади булаву.

Не домовився з  військом і полковниками - і все, до побачення. Але якщо домовишся...

Якщо домовишся, то виходить напрочуд боєздатне військо, здатне вправно користуватися методом мозкового штурму.

Ну і людина, котра вміє домовлятися (а відтак, вміє і керувати собою) отримує неабиякі здібності. Чи навпаки - в керівництво потрапляють люди, котрі мають неабиякі здібності.

І це саме військові здібності, а не вміння підлащитися до господаря.

Для прикладу, легендарний отаман Сірко за все життя понад півсотні разів (щонайменше) водив козаків у похід - і  жодного бою не програв. Таким відчайдухам і надприродні сили допомагають - недарма Сірка вважали характерником...

Щоправда, і з колегами співпраця була не безхмарною - дивний козак не хтів підкорятися ні Польщі, ні Москві. Про турків і взагалі мови не було. Через це й сварився - і з Іваном Виговським, і з Юрієм Хмельницьким, і з Павлом Тетерею, і з Павлом Дорошенком, і з Іваном Самойловичем.

До чого був дійшов нахаба - відмовився поставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.

І таки мав рацію.

Одна з основних вимог тих статей - заборона козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя. Окрім того, гетьману заборонили призначати й усувати полковників без згоди царя, і намагалися врегулювати категорії осіб, котрі могли претендувати на звання полковника.

Щоправда, через кілька років Юрій Хмельницький той договір розірвав, і спробував пристати до Речі Посполитої - але в результаті Україна фактично поділилася на Правобережну і Лівобережну...

І Лівобережжя почало рухатися під патронат Москви...

Дісталося від того «патронату» і Сірку, котрий відсидів рік у засланні в Тюменській області - за те, що претендував на гетьманську булаву. І після повернення із заслання вже переймався ідеєю незалежності, і, зокрема, незалежності від Москви, заради чого готовий був укладати договір не тільки із поляками, а й з татарами чи навіть турками.

Хоча це не заважало активно воювати з тими ж самими турками - і подекуди з підтримкою царської армії.

Тим не менш, більша частина запорожців вже видивлялася собі «господаря», на якого можна було б перекинути клопіт із захистом своїх інтересів...

З тим «господарем» маємо клопіт і досі - ніяк не хоче вступитися...

І для перемоги потрібно, аби тепер більша частина нащадків запоріжців всерйоз захтіла жити своїм розумом і самостійно захищати свої інтереси...

(Далі буде)