Продовжуємо розмову про війну, апатію та надприродні здібності. Минулого разу ми розглядали християнське свято Великодня. Цього ж разу згадаймо ще й про Великодній тиждень...

На Великодньому тижні прийнято поминати покійних. Однак роблять це не з сумом, а з радістю. Вважається, що душі померлих у ці дні тимчасово повертаються на землю, щоб разом з живими теж порадіти святу Великодня, і тим самим вони отримують надію на власне воскресіння... Вважається, що таким чином відбувається єднання церкви небесної і земної, адже у Бога немає мертвих, для нього всі живі.

Також кажуть, що в «поминальний» тиждень померлих не годиться називати небіжчиками, бо в ці дні «вони все чують, яка про них мова мовиться». Окрім того, знаючі люди на кладовища не рекомендують брати маленьких дітей - бо можуть побачити щось трохи більше, ніж то можна і ніж то треба бачити людині, принаймні, на нашому рівні розвитку.

Однак час від часу деякі необачні дорослі це не завжди афішоване правило порушують. А деякі занадто допитливі дорослі потім розпитують дітей (якщо діти вже вміють говорити, і в тих межах, в яких діти можуть говорити). Завдяки цьому час від часу іноді в цей світ просочуються якісь подробиці про той світ...

Інколи дітям вдається побачити когось із померлих родичів (не завжди кровних родичів), особливо якщо ці померлі родичі на близьких родичів дитини ображені. Припустімо, ніхто не ходить провідати на могилку. При цьому померлі можуть розказати дитині такі подробиці, які дитина ну ніяк не могла дізнатися (а тим більше - зрозуміти). Приміром, трирічній дитині родич, котрий помер не своєю смертю, може розповісти про обставини свого життя а то й смерті - навіть якщо дитина взагалі не усвідомлює і не розуміє, що їй розказують, і може тільки повторити сказане. На щастя, не всі діти настільки чутливі, і не всі померлі настільки безсердечні, щоб розповідати дітям геть недитячі історії. Однак отриманих подробиць зазвичай вистачає, аби всі причетні до таких історій переконалися у тому, що після смерті життя не закінчується.

Зазвичай померлих до таких розмов підштовхують сильні почуття, і не завершені за життя справи. Померлі бувають різними, справи - теж, тому історії трапляються не тільки сумні, а й оптимістичні, іноді - й взагалі надихаючі.

Інколи померлі розповідають, що після смерті їм потрібно було знайти той момент в житті, коли вони найбільше відповідали своєму призначенню. Комусь бувало легше, комусь тяжче - але знаходили. Хоча, можливо, ті, хто не знаходив - просто не розповідали...

Комусь хтілося покаятися за вчинений ним чи його предками злочин, і не просто покаятися - а покаятися вкрай якісно: запобігти вчиненню аналогічного злочину... Іноді їм це вдається. Навіть якщо, здавалося би, кару за цей злочин людина вже відбула.

	Копія чудотворної ікони Сухокалигірської Милуючої Матері Божої. Список з’явився у Вознесенському Мошногірському чоловічому монастирі під Черкасами у 1860 році

Колись трапилася така страшна історія: десь зі сто років тому чоловік вбив священика. Його правнук спився. Внучка, ще один правнук і праправнук втопилися на Трійцю - пливли річкою в човні, раптом здійснялася буря, човен перевернувся, всі троє загинули. На момент загибелі праправнук працював у правоохоронних структурах. Точніше, у цілком конкретній правоохоронній структурі. Пройшло скількись років - і батько цього правнука привидівся фактично малознайомі людині, з категоричним проханням ще більш категорично не пускати одного студента, сина іншої, геть незнайомої тому батькові за його життя людини туди, де будуть колеги правнука. З тієї ж структури. Того року навіть не думалося, що через якихось кілька місяців студенти вийдуть на спочатку мирні демонстрації... Рівня знайомства якраз вистачило для того, щоб зрозуміти, на що саме натякає цей дивний гість з того світу...

Іноді трапляється таке,що людина за життя мала би попереджувати смерті інших - але якось їй не вийшло, не змогла, не зуміла, не наважилася... Такі люди по смерті, напевне, чи не найбільш наполегливо намагаються достукатися до живих - до тих, хто зможе почути, передати, повідомити...  І таки там вгорі хтось їм дозволяє це зробити - адже без дозволу згори навіть там нічого не зробиш...

Такі випадки періодично траплялися у ще цілком мирний час, і навіть у ті мирні і спокійні часи ці інколи дивні, а інколи й страшнуваті історії доносили луну минулих воєн. Швидше за все, що і зараз, і після Перемоги кількість таких випадків буде збільшуватися. І про них треба говорити, бо людині, котра взагалі ніколи не чула про таке, і вперше має справу з такими явищами, тяжко не впасти у шоковий стан. Іноді царство мертвих стукає у двері живих у такий напівмістичний спосіб. Інколи буває таке, що ці прояви супроводжуються запахом, який, хіба, можна порівняти з тим запахом, котрий відчували присутні на процедурі воскресіння Лазаря. Запах той, м'яко кажучи, тяжко витерпіти. Інколи той запах відчуває тільки той, кому хочуть щось сказати. А що сказати - спробуй здогадайся...

Доволі часто такі випадки трапляються саме в дні християнських свят - напевне, таки й справді десь там відкривають ворота...

Окрім того, в багатьох випадках інформацію, якщо можна так сказати, передають християнськими символами - і добре, якщо в колі тих, до когось хочуть «достукатися» знайдеться хтось, хто на цих символах розуміється...

І набагато частіше такі випадки стаються біля храмів з чудотворними іконами - і, зрештою, в таких випадках сама розмова з померлими має набагато менші негативні відтінки, навіть якщо померлий сердиться...

Дерев’яна церква Св. Іоанна Богослова в селі Суха Калигірка, побудована в кінці XIX століття на місці старого храму, заснованого в 1734 році. Колись до цієї церкви сходилися хворі і немічні зі всього Правобережжя… Окрім дивовижних зцілень, траплялися тут й інші дива...

Втім, навіть у таких випадках ці розмови - не для людей зі слабкими нервами. Тому прагнути до них, як мінімум, не варто. Але якщо таке раптом станеться - то краще до такого явища бути готовим...

В селі Суха Калигірка, на Черкащині, де жили предки моєї мами, майже відразу після заснування села, десь на початках ХVIIIсторіччя, з'явилася чудодійна ікона. Звичайний образ, що перебував в будинку одного з перших місцевих мешканців, козаків, раптом заплакав. Як не втирали сльози - не могли їх спинити. Через якийсь час ікону перенесли в капличку, де біля неї раптом прозрів сліпий дяк Микита. Свідком цього зцілення був один з моїх далеких предків - Семен Галич. Пізніше його син Іван вже у 104-річному віці розповідав про ці події на слідчій церковні  комісії 1867 року. З тих часів - і до 1955 року - з допомогою цієї ікони зцілилося багато хворих, і було помічено чимало дивних речей... Зокрема, і дивних попереджень перед майбутніми негараздами.

Однак у 1955 році з храму зробили колгоспну комору, а в 1961 році звідти вивезли і чудодійну ікону. Залишилися лише списки з неї, зокрема, і змальована копія з Мошногорського монастиря. Навіть копія цієї ікони, за словами місцевих мешканців, не раз рятував їх і під час воєн, і під час Голодомору...

А кількість прикрас, котрі лишають біля ікони люди після зцілення, свідчить, що і в наш час ікона має чимало роботи... І хто зна - може й зараз біля неї щось бачать - та не все розповідають...

(Далі буде)