Ми продовжуємо розмову про причини апатії загалом – і політичної апатії зокрема. Три роки тому, завдяки Віктору Януковичу, країна змогла пройти перші кроки до розтотожнення з диктатором. Однак до подолання апатії і політичної самостійності ще крокувати і крокувати. От тільки в який бік?

Минулого разу ми дійшли до висновку, що перший крок до політичного дорослішання – розтотожнитися і дистанціюватися від захланних злодіїв, а другий крок – це вміння діяти автономно і розраховувати тільки на свої сили.
Частково ми це вміння засвоїли – особливо яскраво це продемонстрували загони добровольців на початку війни та потужний волонтерський рух, котрий загалом і зараз багато в чому перекриває ті потреби армії, котрі досі не навчилася забезпечувати держава – хоча мала би.

Однак масштаби державного саботажу і розкрадань просто вражають, не кажучи вже про масштаби колаборації з ворогом (іншими словами – зради Батьківщини з причини меркантильних інтересів). Явно помітно, що мав би виникнути і потужний політичний рух – але його нема. І добре було б зрозуміти – чому так сталося і як з цим боротися.
Для цього варто було б розглянути ще один важливий нюанс – випадки, коли навіть цілком самостійні люди зливають себе з кимсь іншим і передають контроль над собою цьому іншому. Таке буває – і доволі часто. Тобто, буває процес дорослішання – і буває й зворотний процес, кажучи по-мудрому – регресії, а на хлопський розум – таке собі впадання в дитинство і в залежність одночасно.
Коли і як це відбувається?
От уявіть собі, що у вас з кимсь виник конфлікт інтересів. Серйозний такий конфлікт – в тому сенсі, що цілком помітний для вашої свідомості (хоча, загалом, серйозність і помітність для свідомості – речі, котрі не завжди поєднуються). З давніх-давен так історично склалося, що для людини в таких випадках існує два варіанти поведінки: боротися або втікати. Зрозуміла це свідомість чи не зрозуміла – але ваша психіка у будь-якому випадку обидва ці варіанти прораховує. І доволі чітко розподіляє баланс сил і ймовірність успіху і кожному з випадків.

Можливість перемогти є далеко не завжди.
Про можливість дистанціюватися ми вже писали цілих дві попередні статті – Частину XХХІІ та Частину XХХІ наших роздумів про війну та надприродні здібності.
Варіант втечі (ну або дистанціювання – так ліпше звучить), звісно, в багатьох випадках найліпший – однак така можливість є не завше, і не у всіх варіантах конфлікту в принципі. Якщо ви інвалід і живете з батьками за їх рахунок, чи живете з малими дітьми на утриманні шлюбного партнера, або якщо йдеться про країну, на яку напав сусід – то втекти тяжко.
В таких випадках – коли і втеча, і боротьба є неприйнятними, мозок майже автоматично, «за замовчуванням», за «налаштуваннями із заводу» обирає третій варіант – повне злиття психіки із психікою нападника. Залягти під плінтус, прикинутися ганчіркою. Лишити нападнику не тільки хвіст ящірки, а й чималий шматок своєї особистості – заради фізичного виживання.
При цьому своя особистість стає другорядною – щоб не було «дві господині на кухні». Як тільки цей процес набирає обертів, людина починає вже сприймати інтереси нападника як свої – і захищати ці чужі інтереси на шкоду справді своїм інтересам.

Цю дивну, на погляд сторонньої людини, поведінку людина активно обґрунтує і для себе, і для всіх, хто тільки набереться терпіння її вислуховувати. Аргументація ця доволі часто буває схожою на монологи в дурдомі: логіка бездоганна, але вся вона ґрунтується на абсолютно хибному трактуванні фактів. Хибному – з точки зору сторонньої людини. Можливо, і сама ця людина, коли вийде із стану злиття, теж вважатиме свою логіку хибною.
Але насправді ця логіка цілком правильна з точки зору банального виживання і економії зусиль: аби якомога краще пристосуватися до агресора і не витрачати зайвої

Навіть ящірка не може дозволити собі надто часто розкидатися своїми хвостами. Хребці в місці відриву губляться назавжди і не підлягають відновленню – на відміну від самого хвоста, на їх місці утворюються хрящі. Тому з кожним разом відрив відбувається все вище і вище, тобто ближче до голови. Якщо така ящірка буде занадто часто потрапляти в халепи, то справа може закінчитися трагічно. Крім того, у хвості організм ящірки назбирує жири і вітаміни, тому без нього неуважний господар хвоста може лишитися без поживних елементів і померти від знесилення. Щоправда, більшості ящірок пощастило – рішення про втрату хвоста вони приймають цілком свідомо, після оцінки ситуації. Рішення про злиття особистості з агресором і втрату частини своєї особистості у багатьох людей приймається несвідомо…

енергії на беззмістовне шарпання із залежності. Всі неприємні моменти відразу ж забуваються – а навіщо їх тримати в пам’яті? Психіка – дуже гнучка річ, і якщо господареві треба вижити, вона може і не таким потрійним вузлом сама себе зав’язати.
Хвороби, несприятливі обставини, раптові банкрутства, війна і тому подібні речі можуть цілком самостійну людину підвести під монастир і довести до залежності якщо не від ближнього, то від держави, а інколи – і від ворога. З мізками при цьому відбуваються вражаючі метаморфози – особливо якщо мозок не бачить виходу. Саме в такий спосіб у тоталітарних деспотіях формуються масові психози, так пишуться мільйони доносів, так у цілком мирних громадян раптом проривається жага крові і бажання «дійти до Берліна ще раз».

Якщо мозок побачить можливість вилізти із залежності, і отримає правильні критерії для розпізнавання цих можливостей – то відразу зміниться і логіка мислення, і аргументація, і цілі в житті.
Тут важливо наголосити: саме мозок, а не свідомість. До свідомості такі факти можуть дійти аж в кінці процесу – або й взагалі лишитися повністю непоміченими. Був поганий період, а тут раптом пощастило, обставини змінилися, чи ще щось – свідоме обґрунтування може бути найрізноманітнішим.
Найпростіший приклад такого злиття і деформації поведінки на особистому рівні можна спостерігати у жертв побутового насильства. «Б’є – значить любить» – то найпростіший варіант. Якщо агресор протилежної статі – то таке злиття обізвуть коханням, а іноді – ще й «справжнім». В особливо запущених варіантах заради такого злиття взагалі на злочини йдуть.
В менш запущених жертва частково може усвідомлювати причини злиття: «Ви приїдете й поїдете, а мені з ним жити». Але таке усвідомлення буває не завше.
Особливо тяжко тим, хто схоче цю жертву витягнути зі стосунків залежності – якщо й вилізе, то знову влізе в аналогічні стосунки.

На рівні державному у час війни аналогічне злиття з ворогом спостерігається у колаборантів. Для них цілком природно торгувати з ворогом – вони вже з тим ворогом злилися, і не усвідомлюють, де їхні інтереси, а де – ворожі.
Дивовижний і страшний за своєю трагічністю момент доволі точно описав у своєму ФБ освітянин Володимир Співаковський:
«Нещодавно я запитав одного олігарха: у вас вже все є, чому ви нічого не робите для процвітання або порятунку країни?
Я очікував якої завгодно відповіді, тільки не тієї, яку отримав. Він почухав потилицю і каже: «Так, щось я про це ніколи не думав». І після паузи додав: «Розумієш, з дитинства не закладено»… У них немає логіки. Не працюють причинно-наслідкові зв’язки. Якщо була б логіка і розум, вони б тут же вкладали гроші в розвиток нових галузей і завоювання ринків. А вони вкладаються в купівлю самої держави і її частин…  там працюють ситуативні пристрасті та інстинкти клану».

Логіка є – але це логіка злиття з агресором, в розбудові якої здоровий глузд відсутній. Значна частина колаборантів в принципі не думали про те, щоб розвивати свою країну. Жили придатком до Росії – і так би й далі жили, якби не війна. А прийшла війна – доводиться метушитися, бігати між крапельками, аби й далі жити придатком до Росії… Бо Росія чомусь брикається, хоче повної підлеглості…
Бо й справді – агресор, до якого приліпилися, з часом починає ставити дедалі більші й жорсткіші вимоги. Що в особистому житті, що в політичному державному і міждержавному – йому постійно стає мало, треба ще більшого, глибшого злиття, ще більшої відмови від своїх інтересів, ще більшого поклоніння. Диктаторові й тиранові на цьому ґрунті зійти з розуму – раз плюнути, що ми й спостерігаємо на прикладі східного сусіда України…

Що ж робити жертві?
Перше – усвідомити сам факт злиття і починати дистанціюватися, хоча б морально.
Вчитися розрізняти: тут мої інтереси, а тут – не мої. Друге – готуватися розривати злиття, можливо – до боротьби, збирати сили і сухарі, образно кажучи. Розвивати ресурси – про які ми вже говорили. Інколи це все доводиться робити партизанськими методами. Шукати нові підходи до ситуації. Цілком можливо, що ті чи інші знання чи навички можуть стати цінним ресурсом для виходу зі злиття.

От невеличкий геть неполітичний приклад. Бідний студент потрапляє на роботу в фірму – по знайомству. Дисципліни в нього нема, вигляд недбалий, працювати від дзвінка до дзвінка ліньки – а грошей треба. Вигнати його не можуть, тримати тяжко – і керівництву, і йому тяжко. Сварки, скандали, неприємності. Випадково студент помічає, що фірма має купу робочих процесів, котрі можна було б оптимізувати за допомогою кількох програм. Випрошує в керівництва дозвіл на проведення пробного тестування, оптимізує роботу фірми, отримує підвищення, премію, його дисципліна і недбалий зовнішній вигляд вже нікого не шокують – вигода від оптимізації для фірми переважила ці дрібні моменти. Знання, отримане на парах, котре до цього часу виглядало не дуже потрібним вантажем, раптом виявилося цінним для фірми ресурсом.

Прискіпливий аудит вмінь і навичок може підказати, звідки брати ресурси для самостійного існування. Ще уважніше потрібно займатися сортуванням інтересів: ось тут – мої, а тут – зовсім не мої навіть і близько. Така ревізія діяльності може суттєво покращити становище: мозок переварить аргументи і виділить енергію на подальше зміцнення своїх позицій. Звісно, якщо ви його переконаєте, що хочете відділитися від агресора і далі жити на своєму господарстві своїм розумом.
У випадку окремої людини йдеться про цілком банальні хімічні процеси: є стимул, кора головного мозку реєструє нову домінанту, з’являються нові нейронні зв’язки, запускається механізм виділення енергії на бурхливу діяльність. Поволі зникає апатія… Що, власне, нам і було потрібно. Лишається зрозуміти, як запустити цей процес в межах держави.