Ми продовжуємо розмову про причини апатії загалом – і політичної апатії зокрема. Цього разу поговоримо про феномен, котрий наразі в Україні майже не аналізують – його можна назвати «злиттям з владою». Говорять про нього часто – мовляв, та в Україні всі – такі, як влада. Такі, але не зовсім, а точніше – то й зовсім ні…

Минулого разу ми згадували про те, що найперші людські стосунки починаються зі злиття кордонів. «Мама – це весь світ», потім «мама – це я». До слова, і в мами спостерігається щось подібне: дитину сприймають як продовження себе, прив’язане невидимою пуповиною.
І чим більше було злиття – тим більшим є здивування, коли дитина дорослішає, і виявляється, що вона має свою думку. У випадках дуже тяжкого злиття спроби дитини думати своєю головою розглядаються десь так само, якби ваша рука чи нога раптом заявила, що буде жити самостійно. Неба падає на землю, світ руйнується. Якщо людина взагалі не має досвіду сепарації, то спроби дитини відділитися викликатимуть лють.
Те ж саме відбувається у подружньому житті, якщо «половинка», котра майже приросла до «господаря», раптом наважується на власну думку, власних друзів чи власні інтереси. Значна частина випадків сімейного насилля ґрунтуються саме на цьому явищі.

Щось подібне буває і в державному житті теж.
Коли Україна отримала Незалежність у 1991 році, можна було спостерігати два процеси.
Перший з них – це несприйняття Росією сепарації. Наскільки глибоким було це несприйняття – можна побачити лише тепер. Багатьом борцям за Незалежність це було помітно відразу – однак більшість населення України вважала, що ті борці перебільшують, і що все не так трагічно. Останні три роки продемонстрували, що злиття з Україною для більшості громадян РФ було чи не більш реальним, ніж злиття із власними дітьми чи партнерами у шлюбі. До речі, той же таки «Домострой» з його чіткою ієрархією стосунків є просто зразковим прикладом функціонування механізмів злиття у окремо взятій родині. Про те, що російське суспільство ту чітку ієрархію підтримує, можна не говорити. І дуже рідко буває так, що людина повністю зливає кордони на рівні сім’ї, і тримає їх у нормальному стані на рівні дружби чи на рівні держави.

Про те, наскільки більшості росіян українці здавалися «вшитими» в їхню ідентичність, пришитими до їхнього уявлення про світ, більшість українців з подивом дізналася три роки тому – але зараз про це говорять, і говорять активно.
Однак набагато менше говорять про іншу проблему громадської свідомості, «хворобу росту» української держави – злиття громадян зі владою.
Перші українські політики, рухівці-романтики, цю проблему помітили, однак не зрозуміли, наскільки вона була важлива. «Як ми можемо критикувати Кравчука, а потім Кучму, це ж наш президент? І от до чого ми домовчалися»… Такі розмови можна було почути ще в середині 2004 року. Зараз те, «до чого ми домовчалися», помітно ще більше.
Але злиття кордонів з владою – це не тільки відсутність критики (з цим українське суспільство фактично з кінця 2004 року доволі незле дає раду, час від часу підкріплюючи критику активними діями).
Набагато більша проблема – це активно розповсюджувана думка «вони такі ж самі, як і ми». З якої логічно випливає «а що нам їх засуджувати, якщо ми такі самі?», та її продовження «той, хто піде у владу, стане таким самим».
Для того, щоб зрозуміти всю хибність цієї думки, варто спитати себе: а стали б ви торгувати з вбивцею, в якого руки в крові українських бійців? Чи хтіли би ви кривавих грошей? Чи пішли би на співпрацю зі вбивцями заради покращення свого матеріального і кар’єрного становища? (Для християн – чи ризикнули би майбутнім семи поколінь своїх нащадків?)

Якщо відповідь – так, то вам потрібно працювати над собою, і чим раніше – тим краще, бо рано чи пізно опинитеся в тому ж глухому куті, що й українська влада.
Якщо відповідь – ні, то вас можна привітати: ви вже не маєте підстав говорити «вони такі самі», перший крок до сепарації зроблено.
Загалом легко казати «я б теж такий був», коли влада робити дрібні гріхи, за які не отримує покарання. Або більші гріхи, за які теж не отримує покарання. І тут вже звичайна людина себе могла би уявити на місці Януковича з золотим батоном…. Могла. Але – не уявила. Золотий батон «застряг», не зміг пройти крізь вушко голки, образно кажучи. Саме Янукович «допрацювався» до тієї межі, де громадянам стало ясно: вони – не ми, ми – не вони, пора розлипатися і розтотожнюватися. Дистанціюватися від того, до кого прилипли – якщо не в просторі то хоча б подумки.

Звісно, найліпший спосіб дистанціюватися від надміру загребущої або підкупленої сусідами влади – це посадити найбільш загребущих представників влади за грати на сухарі і хліб. Але до цього кроку ще треба добряче попрацювати. Он Польща скільки десятиліть чекала на оприлюднення документів про особу агента «Болека» – аж поки експертиза довела, хто саме підписував ті документи. А в Румунії он влада хтіла пом’якшити покарання для корупціонерів під приводом того, що, мовляв, корупціонерів занадто багато, і в країні бракує тюрем. Але громадяни з владою не погодилися…

Чинна українська влада є просто зразковою ілюстрацією, чудовим прикладом того, чим погана зажерлива поведінка, особливо у стосунках з представниками держави-агресора.
Загалом зрозуміти мотиви їхньої діяльності просто. З радянських часів КГБ добре знало слабкі місця більшості чинних представників української влади, і нікуди те знання

	Процес розтотожнення із захланними громадянами. Штаб блокади торгівлі з окупантами натякає, що Ганнуся вже розлила олію на рейки. Фото Тараса Пастуха

не поділося. Кого налякати компроматом, кого підкупити, кому – і те, й інше.
А ще ж і «пожити для себе» їм хтілося, та й марнославство – теж така річ, від якої тяжко позбутися. (Теж, до речі, ознака надмірного злиття кордонів і невміння сепаруватися).
Донедавна і вміло поширювана в широких масах думка «вони такі ж, як і ми» українським чиновникам допомагала. Серед волонтерів масово знаходилися громадяни, котрі погоджувалися піти у владу – і кардинально змінити курс, крокувати разом зі владою. Чого вартий сам тільки Георгій Тука, активний волонтер, потім – активний глава Луганщини, а наразі –  не менш активний заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, котрий чи не найактивніше з усіх чиновників бігає по телеефірах та ЗМІ і доводить, що ніякої окупації в Україні немає. Міністерство з питань тимчасово окупованих територій є, а самих окупованих територій – немає…

Здавалося би, все для владних чиновників йде до кращого. А виявилося, все йде до логічного завершення.
І тепер панове мають ситуацію: куди не кинься – кругом біда.
На окупантів, з якими так радісно (особливо для гаманця) було зливатися в політичному сенсі, розраховувати нема як: вони й Януковича ледве терплять, а українських зрадників меншого масштабу просто труять і відстрілюють, як собак. Зрадників ніде не люблять.
Носити корону місцевого царя тяжко – окупанти наступають, і своїх апетитів не приховують.
Оборонятися ще тяжче – три роки фактично ставили палиці в колеса всім, хто міг оборонятися, як тільки могли. Одна тільки привселюдна показна «деолігархізація» Коломойського чого варта, про «показове биття» в судах добровольців і говорити нема чого. Один з найпоказовіших випадків – спроба посадити за грати на три роки (!!!) кіборга-інваліда Миколу Лаврика за те, що він ніби-то вкрав… порваний і брудний державний прапор з погнутого флагштоку під сільрадою. Не треба бути на фронті, щоб зрозуміти, чому боєць не може спокійно пройти повз порвані державні прапори…  
Торгувати з окупантами залишки добровольців таки не дають – що ще більше злить Росію, від якої і так доброго ставлення чекати годі. Захід чудово бачить рівень злиття української влади з окупантом, і витягувати каштани з вогню власними руками (а ще точніше – годувати українських паразитів, котрі ще тільки думають, чи відліпитися їм від РФ) не поспішає.

Так, як було, тривати не може, а от як буде далі – тут дуже і дуже невтішні прогнози…
А все чому?
Тому що мав бути і перший, і другий крок до дорослішання. І якщо перший крок – розтотожнитися і дистанціюватися, то другий крок – це вміння діяти автономно і розраховувати тільки на свої сили. Незалежно від того, наскільки переважаючими є сили того, хто не хоче з вами розтотожнюватися і розлипатися – і хтів би бачити вас в ролі своєї руки, ноги чи гаманця.
Більше того – не завше обов’язково покидати ситуацію фізично (якщо справа не дійшла до бійки, там вже питання втікати чи битися треба вирішувати з огляду на ситуацію). Можна її перевернути з ніг на голову з тими ж самими учасниками з допомогою більш продуманої стратегії адаптації і креативного підходу.