Від редакції:
Віолончель – інструмент з характером. І то доволі вагомим. Однак запорізька школярка Ольга Кривцова не злякалася поважного інструмента. Пройшли роки, і разом зі скрипалем Остапом Шутком заколисували своїх синів у футлярі від віолончелі – щоб спали, поки мама з татом виступатимуть на сцені…

Ольгу Шутко називають однією з найталановитіших віолончелісток України. І це не єдиний її титул. Окрім того, що Ольга виступає не лише у концертних залах України, а й за кордоном, вона – мама трьох синів-музикантів. А це вже маленький оркестр. І якщо раніше у концерті було лише два солісти – віолончелістка Ольга Шутко та її чоловік, віртуоз-скрипаль Остап Шутко, то цього року на концерті у Львівській філармонії 12 січня виступить уся родина Шутків у супроводі симфонічного оркестру «Віртуози Львова». Про творчі здобутки і особисте життя  напередодні концерту Ольга розповіла в інтерв’ю журналісту «ВЗ».

— Уже стало традицією, що ви раз на рік зі своїм чоловіком представляєте перед львів’янами нову програму. Чим цього разу здивуєте на концерті?

—  На Новорічно-Різдвяні свята люди люблять послухати хорошу музику. Тематика нашого концерту буде саме такою – настроєво-святковою. Наша програма не складається лише з різдвяних колядок. Прозвучать нові твори, які досі у Львові ніхто не виконував. Не лише ми з Остапом беремо участь у концерті, а й наші сини – Роман, Назар і шестирічний Андрійчик. Усі твори прозвучать у супроводі оркестру «Віртуози Львова».

—    Перемога на Республіканському конкурсі у Херсоні у 1993 році принесла вам титул однієї з найталановитіших віолончелісток України. І це при тому, що ви ще були студенткою Запорізького музучилища. Тоді перед вами відкрилися двері на сцени найпрестижніших концертних залів?

—  Це була моя перша перемога. Річ у тім, що у Запоріжжі не було такої спеціалізованої музичної школи, яка є у Львові. Тому я закінчила семирічку, а потім вступила у музичне училище.  І на третьому курсі перемогла у цьому конкурсі. Тому жоден зал переді мною ще не міг відкритися (сміється. – Г. Я.). Але на цьому конкурсі мене побачили викладачі зі Львова, Харкова і Києва, а це відкривало переді мною двері у консерваторії цих міст. Я, звісно, вибрала Київ. І не помилилася, бо мала можливість вчитися у прекрасних викладачів – Олени Червової і Богодара Которовича.

— Ви  перемагали не лише в Україні, а й на міжнародних конкурсах – в Італії й Австрії отримали Гран-прі. Де було найважче і що найбільше запам’яталося?

— Ці конкурси були престижними і важливими. Але вагомішим для мене став конкурс імені Лисенка, який проходив в Україні, де я виборола спеціальний приз за виконання сонати Дмитра Шостаковича. Я не мала би виступати на цьому конкурсі, бо три місяці перед тим народила первістка. Але мене підтримав Остап, і я почала готуватися. Це стало ще однією сходинкою у великий світ класичної музики. І саме після цього конкурсу я почала виступати у концертних залах. Віолончель почала завойовувати позиції, і ми з нею довели, що з цим інструментом можна грати не лише в оркестрі, а виступати зі сольними номерами.

— Вам пощастило стажувати у Паризькій консерваторії. Як вдалося туди потрапити і хто фінансував ваше перебування у цій європейській країні?

— Мені пощастило застрибнути в останній вагон (сміється. – Г. Я.). Це була одна з останніх державних програм. Нас, чотирьох найсильніших віолончелістів з різних міст України, відібрали і відправили на навчання до Франції. Переліт і наше проживання у Парижі фінансувала держава. Навчалися там два місяці, а потім відіграли концерт.

—   Олю, ви – активна українська артистка, виступаєте на різних сценах світу. Не було бажання залишитися в одній із процвітаючих європейських країн?

— Це дуже складне питання. Коли вдома дуже тяжко, здається, що як тільки їдеш за кордон, там усе сприймається крізь рожеві окуляри. Насправді, коли приїжджаємо туди, бачимо, як найкращі музиканти з України, які грали соло з оркестром, яких виплекали в Україні, сидять у зарубіжних оркестрах в останньому ряду. Мені від цього боляче і крається серце. Не секрет, що в Україні зараз нелегко. Але зарплата музиканта за кордоном покриває мінімум потреб. Треба заплатити за житло і харчування значно більше, ніж вдома. Музикант за кордоном може заробити тільки на себе самого. А якщо вже є сім’я, треба шукати підробіток. Знаю багатьох музикантів, які поїхали туди, навіть отримали громадянство, але  їх не беруть в оркестр, бо насамперед беруть своїх. Мій чоловік стосовно цього має свою думку, каже, що розвиватися ми можемо тільки вдома. За кордоном ми завжди будемо чужими. Хоча неодноразово отримували пропозиції…

— Це зараз ви – відома виконавиця класичної музики. А коли вперше взяли до рук віолончель?

— Коли навчалася у другому класі звичайної загальноосвітньої школи, до нас до класу зайшла надзвичайної вроди викладач музики. І було не важливо, на якому інструменті вона грає. Я хотіла вчитися саме у неї. Коли я прийшла додому і розповіла, що буду вчитися грати на віолончелі, тато переконував, що віолончель – така велика, буде важко її носити. А бабуся бідкалася, що віолончелістки сидять у не зовсім пристойній позі (сміється. – Г. Я.). Бабуся казала, щоб йшла на фортепіано, а потім піду працювати у дитячий садочок, бо там є безкоштовний обід…

— І після семирічки подали документи в музучилище? Чи, може, мріяли закинути музику і стати лікарем чи вчителем молодших класів?

— Я завжди мріяла бути директором школи. Хоча тато агітував мене стати юристом. У 90-ті роки це здавалося дуже перспективним. Але я марила музикою, і жодні інші перспективи мене не приваблювали.

— Ваш чоловік – відомий скрипаль. Остап Шутко знаний як український Паганіні, за віртуозність його ще називають королем скрипки. Як ви познайомилися з цим скрипковим королем?

— Наше місто багате на «Паганіні». Що не скрипаль – то віртуоз-Паганіні. Остапа в Італії називали Марадоною скрипки. Бо Марадона для них – кумир, митець футболу. Мені це так сподобалося. Свого Марадону скрипки я зустріла, коли була концертмейстером ансамблю «Київські солісти», який заснував Богодар Которович. У нас був злагоджений колектив, аж раптом з’явився якийсь хлопець Остап Шутко з львівської музичної родини. Як ми тоді всі вважали, прийшов блатний. Я ж на той час була просто Ольга Кривцова. Навіть не думала, що можу до такої зірки наблизитися. Він вчився у Которовича, відповідно, працював у його оркестрі і паралельно викладав у консерваторії… Але ми працювали разом і доводилося контактувати. Мабуть, пробігла іскра, зробився якийсь «дзинь», і ми почали зустрічатися. Потім одружилися і дуже швидко народився Ромчик.

— Остап красиво залицявся?

— О… він вміє бути милим і гарно залицятися. Щодня дарував квіти. Був наполегливий, я навіть не могла опиратися.

— І ви потрапили у родину відомих музикантів Шутків. Не було бар’єра у стосунках з майбутньою свекрухою? Адже професор Лідія Шутко приймала у сім’ю невістку із Запоріжжя, та ще й російськомовну.

— Не можу сказати, про що Лідія Остапівна зі сином говорила вдома, але невдоволення чи неприязні до мене ніхто не демонстрував. Лідія Остапівна мене радо зустріла. Вона – дуже позитивна людина, скромна. Попри те, що відома і талановита, не має зверхності і пихатості. Це у мене були проблеми, бо моя мама Остапа не сприймала. Мій батько був військовим, коли ми з Остапом вирішили побратися, він уже відійшов у кращий світ. Думаю, він також був би проти нашого одруження. Щоб поїхати з чоловіком до Львова, почала спеціально вчити українську мову – зі словником. Розуміла, що буду розмовляти з чоловіком українською, і мої діти – також.  Попри те, що спочатку мені було дуже важко, я це змогла!

— Як вдається вам, артистці, поєднувати музику і виховання трьох синів?

— Було би неправдою, якби сказала, що це так просто. Насправді – дуже складно. Але людина пристосовується жити у тих умовах, які їй дає Господь. Мама далеко і була хвора на той час. Коли народився первісток, довелося наймати няню. Іноді просили допомоги у Лідії Остапівни. А коли народився другий син, ми зрозуміли, що діти можуть їздити на гастролі з нами. Назарові було лише дев’ять місяців, як ми його повезли зі собою. І старшого Романа також. Я була спокійна – діти були завжди поруч. За лаштунками. Могли виспатися обидва у футлярі з-під віолончелі. Розкладала футляр на дві частини, і кожен мав своє місце.

— Траплялися випадки, коли під час концерту діти вимагали, щоб мама або тато зійшли зі сцени?

— Було й таке. Ми завжди з Остапом граємо удвох. Але є у нас і сольні твори. Як тільки бачили якесь заворушення за лаштунками, один з нас ішов до дітей, а другий залишався зі сольним номером на сцені.

— А як собі зараз даєте раду? Ви одна і чотири «дядьки»?

— Прокидаюся о пів на сьому, щоб зробити зарядку, а далі готую сніданок для своїх хлопців. Попри те, що маю людину, яка мені допомагає, люблю готувати. Просто іноді бракує часу. Діти самі прибирають за собою іграшки і пилососять.

— Ваші хлопчики виступають разом з вами. Це їхнє бажання чи ви їх заохочуєте?

— Ромчик не хотів грати на скрипці, бо треба стояти. Тому вибрав фортепіано. І йому це подобається. Середній, Назар, вибрав скрипку. Йому пощастило, бо взяв участь у кастингу, який проводив Олександр Божик. Завдяки Божику наш син отримав неоціненний досвід, об’їздив з концертами багато міст не лише в Україні, а й у Польщі. Багато чого заробив, придбав ґаджети. Назар зрозумів, що це йому потрібно. Його нема потреби заохочувати. А ще він перемагає у конкурсах. Один з останніх – у Вільнюсі, де серед членів журі не було жодного українця.  Андрійчик вибрав віолончель. Як мама. Найменший син бере приклад зі старших, не хоче відставати. Каже, що він – Шутко, а у цій родині всі музиканти…