Великодні свята зазвичай спонукають до роздумів про вищі сфери, до осмислення досвіду поколінь предків - та спроб інтегрувати цей досвід у теперішнє та майбутнє. YouTube і дилеми, що стояли перед людством дві тисячі років тому, набагато ближчі, ніж можна було б подумати.

І тоді, і зараз однією з головних проблем людства було питання - бути чи здаватися?

Кожен це завдання вирішував по-своєму, керуючись своїми орієнтирами.

Хтось вирішував, що головне - те, яким ти видаєшся людям, а хтось - що головним є те, яким ти є насправді.

Люди, котрі вирішували, що головне - те, як тебе бачать інші, рано чи пізно потрапляли в халепу. Особливо коли виявлялося, що навіть найпрекрасніше відображення в очах інших само по собі не гарантує ні щастя, ні здоров'я, ні навіть гарного настрою.

Але, як то не дивно, людина, котра йшла другим шляхом, теж рано чи пізно потрапляла в халепу (щоправда, ця халепа була набагато цікавішою): а якою ж вона є насправді? І де воно - те справді?

Справді - це та людина, якою ти себе вважаєш у спокійній ситуації? Чи справді - це та людина, якою ти стаєш у ситуації кризовій? І що робити, коли одна і та ж сама в плані фізичного організму людина у спокійній та неспокійній ситуації кардинально сама від себе відрізняється?

Комусь більше подобається його відображення в кризі, а комусь - в спокої. Але що робити, коли вони кардинально різні?

Ще більше питання: що робити з цією різницею у сторіччі гаджетів, соцмереж і відеозаписів? Тобто в час, коли всі аспекти вашого я можуть бути зафіксовані - і потрапити на очі цілому світові? Або ж коли ви самі хочете показати себе цілому світові - а він вас вперто ігнорує, хоч ти що роби перед тією камерою, хоч гопки скачи, хоч носа ріж?

Ще років 50 тому тільки одиниці могли мріяти про такий розмах і таке охоплення аудиторії, і то зазвичай переважна частина цих «одиниць» були цілком дорослими. Багато  юних геніїв, котрі отримували ранню популярність, під тягарем цієї популярності зламувалися і потрапляли у потужну депресію, зі всіма її різноманітними негативними наслідками.

Ну а вже таке щастя, як дружба чи спілкування з кумирами, для більшості хлопчаків і дівчат взагалі було майже нереальним.

І тут раптом технічний прогрес за якихось 50 років зробив неймовірний стрибок - і людина ледь не з пелюшок опинилася сам-на-сам зі світом, і зі всіма його недитячими екзистенційними проблемами.

У три роки дитина може не знати азбуки, не вміти читати і навіть не знати свого прізвища. Але улюблені мультики і відео на YouTube вона знайде, і то набагато швидше, ніж бабуся, і навіть мама. А трохи старша дитина вже і ролик запише, і сама виставить на показ всьому світові. І навіть знайде однодумців, котрі цей ролик дивитимуться.

І спілкування з кумирами - вже не проблема, пиши повідомлення - і отримаєш відповідь. А якщо зможеш кумира чимось зацікавити - то й цілком дружні стосунки можна підтримувати.

І от вже сама ця дитина опиняється перед проблемою: бути чи здаватися? А якщо бути - то якою?

Загалом вважається, що те, якою людина є насправді, показує криза.

Саме на цьому ґрунтувалися найрізноманітніші обряди ініціацій в різних суспільствах, націях і культурах.

Саме тому підлітків всіх часів і народів так тягнуло в кризові ситуації - і в гострі емоції. І якщо ніхто не встиг створити випробувань для юного покоління - то створюють собі самі. І, знову ж таки, завдяки технічному прогресу - записують на відео, кожен собі створює своє кіно, іноді - навіть останнє в житті. Хтось просто не розраховує запасу сил, а хтось вирішує, що бути не варто, головне  - хоча б на кілька моментів здатися світові героєм. Чи майже героєм. А чи й справді стати героєм - і заплатити за це життям. Для когось життя не є важливим, ще для когось безсмертна душа є важливішою, ще хтось сподівається на життя наступне. 

	Кадр з фільму Sidekicks (1992). Головний герой – хворобливий хлопчик, котрий мріє про дружбу з Чаком Норрісом – і таки докладає цілком успішних зусиль для здійснення своєї мрії. В основу картини лягла реальна історія, однак фільм не сподобався аудиторії – і гучно провалився в прокаті

Але до кризових ситуацій, свідомо чи не свідомо, в тому чи іншому віці тягнуться всі.

Хоча б для того, щоб дізнатися - чого ти вартий? Хто ти? Який ти насправді?

Криза притягує - бо в кризові моменти залишається тільки те, що в людині «вшито» на най-найглибшому рівні.

Справжня раптова бійка показує, наскільки ретельними були ваші тренування у залі.

Справжня раптова сварка - наскільки глибокою є ваша повага до опонента.

Пожежа показує, наскільки добре, до рефлексів, ви завчили правила пожежної безпеки.

Війна показує, наскільки сильно ви любите свою країну.

Але є одна важлива заковика: криза - це стан, коли всі людські ресурси працюють на повну. В цьому стані тяжко бути тривалий час - можуть перегоріти всі «запобіжники».

І що ж робити, якщо в стані кризового переляку ви дієте добре і правильно, і самі собі подобаєтеся як людина, - а в стані спокою все це кудись щезає? В які з цих моментів ви є справжніми? І що робити, коли люди, котрі знають вас в одних ситуаціях, геть не впізнають вас у ситуаціях інших?

Ця проблема є важливою для найрізноманітніших прошарків суспільства.

Для когось глядачі його відео у соцмережах - це вже виклик, є глядачі - життя триває, нема - все, щезає сенс докладати зусилля, небо падає на землю.

Для цілої України, як виявилося, виклик - це ворог на кордоні, почалися бойові дії - з'явилася потреба діяти, докладати зусиль, демонструвати найліпші свої вміння і навички, працювати на повну силу. Стихає шок - і багато людей повертаються до звичного попереднього стану... І вже самі себе питаються: а яка країна була справжньою? Та, котра віддавала останню копійку на підтримку воїнів, чи та, котра краде (чи дозволяє красти) з власного ж бюджету мішками і вагонами? І котрі воїни були справжніми - ті, котрі йшли під кулі заради країни, чи ті, котрі за кілька сотень гривень пропускали контрабанду на лінії вогню? І що робити з людьми, котрі встигли однаково успішно побувати в обох іпостасях - і героїв, і засранців?

Питань багато, відповіді на них не є простими і легкими навіть в теорії (а про практику і взагалі годі й казати). Але тим і цікавий є й сам процес роздумів - і перевірки їхніх результатів на практиці.

Приклад із найсучаснішої історії України для цих роздумів є надзвичайно корисним - оскільки показує ті пласти поширеної проблеми, котрі ще років 5 тому були зовсім не очевидними.

Саме цей приклад демонструє, чому важливо не тільки бути, а й слідкувати за своїми відображеннями якщо не в чужих очах, то хоча б у дзеркалі.

Іншими словами, саме на прикладі України видно, наскільки важливо, щоб те, що у вас заховане глибоко, було помітно хоча б вам самим, а бажано - і людям довкола вас.

І, загалом, не так важливо, наскільки неідеальними ви є. Важливо те, що ви збираєтеся робити з цією не-ідеальністю, і в який бік рухатися.

Саме тут в нагоді має стати церква і її вчення, котре має пояснити людині, що Бог її любить зі всіма її недоліками.

Людина, котра знає, що Бог її любить і допоможе їй вдосконалюватися, має більше сміливості подивитися сама на себе. А відтак вона вже буде чеснішою сама з собою, бачитиме свої недоліки і переваги.

І відтак їй буде зрозуміло і те, чому Бог випробовує тих, кого любить. Тільки через випробування людина пізнає себе.

Але з іншого боку, у вільний від випробувань час (назвімо це так), за наявності певної чесності і смиренності, вона має можливість напрацьовувати нові навики. Створити нову себе - і створити усвідомлено та цілеспрямовано.

А от людиною, котра сама себе не знає і знати не хоче (або хотіла би знати себе не такою, якою вона на даному етапі є), дуже легко маніпулювати. І навіть можна переконати її, що вона є поганою, не здатною ні на що хороше (особливо якщо насправді це не так чи не зовсім так). Чи варто казати, що така людина мимоволі сама себе наражає на додаткові випробування?

 

(Далі буде)