День волонтера, як і День ЗСУ, поставив суспільство перед важливою проблемою – питанням про вдячність і про її межі. Насправді вдячність – це дуже потужна річ – так само потужною є і руйнівна сила невдячності. Про друге краще говорити до того, як ця руйнівна сила почне розправляти крила…

Минулого разу ми говорили про те, як схилити спільноту до тієї чи іншої точки зору. Якщо цю точку зору щиро, послідовно, емоційно підтримують 20% лідерів, решта 80 % громадян рано чи пізно таки підтягнуться за ними. Зрозуміло, що йдеться про лідерів справжніх, а не обраних, справжніх лідерів далеко не завше помітно. До того ж, у різних сферах можуть бути різні лідери, ці критерії не завше збігаються. Зрештою, українське суспільство це і так останнім часом помічає на практиці: успішний бізнесмен може бути кепським політиком – і навпаки.
Втім, віволічімося від бізнесменів. Для більшості людей лідер – людина, впевнена у своїх словах, людина зі сильними почуттями і сильними цілями. Або ж людина, котра добре вміє вдавати сильні почуття і сильні цілі, чи просто ховати одні почуття і цілі за інші.
Ще порівняно нещодавно для багатьох українських громадян лідерами були люди з телевізора, до них таку роль відігравала преса. Але Марк Цукерберг зі своїм Фейсбуком сплутав всі карти і перевернув кілька пірамід лідерства з ніг на голову.

Українцям пощастило – ФБ допоміг самозорганізуватися і воїнам-добровольцям, і волонтерам. Цілком ймовірно, що й без того процеси самоорганізації теж відбувалися б, однак значно повільніше і не так ефективно.
А так – фактично мільйони людей взялися за жертовну, неприбуткову  і ризиковану справу. Для когось, щоправда, вона з часом стала прибутковою, але ми наразі говоримо про інше.

Наскільки сильною була загроза знищення і наскільки сильною була потреба в самоорганізації, що мільйони людей взялися за розвиток ресурсу альтруїзму і ресурсу лідерства. Значна кількість цих людей до війни були сірими непомітними мишками, менша кількість – невеличкими бізнесменами з такими ж невеличкими прибутками і невеличкими амбіціями. Якби їм до війни запропонували, образно кажучи, залізти на лідерську трибуну, вони б або відмовилися, або ж доволі швидко втомилися і з неї злізли. А тут хочеш чи не хочеш – а мусиш.
Але є тут підступний момент: альтруїзм у більшості випадків тримається на віддачі, зворотному зв’язку. Іншими словами – на банальній вдячності. Без неї далеко не кожен альтруїст довго протягне – хіба крім тих, котрі вміють у всьому в світі бачити зворотній зв’язок від Бога. Таким людям пощастило – в них «батарейка» вічна, і то навіть не батарейка, а вічний двигун. Та й з вірою в них все добре, і більшість з них, якби сказали горі «Перейдися!», то довелося би горі підніматися та йти. Втім таких людей доволі мало, і над горами вони переважно не знущаються. Такі люди про вдячність знають якщо не все, то майже все, і навряд чи знайдуть в цій статті щось нове. : )

Якщо ж ви не належите до їхнього кола, то роздуми про вдячність вам згодяться, або, принаймні, наштовхнуть на подальші роздуми… До того ж, вдячність як феномен має тісний зв’язок із надприродними здібностями, і може скерувати їх розвиток в той чи інший бік…
Так історично склалося, що людина швидко звикає до нових подразників і швидко адаптується. Те, що вчора було дарунком долі, сьогодні – вже звична річ, завтра – вже обридає. Добре якщо людина вміє свідомо втручатися в ці процеси, і знаходити у вже звичних речах щось нове і цікаве.

Якщо це вміння стосується науки, то його розвиток дає геніальні відкриття «на рівному місці», де інші люди не помічали нічого незвичайного. Якщо таке вміння розвивається в напрямку розуміння мотивації інших людей, то його розвиток дає або геніїв маніпуляції, або ж геніальних психологів. І якщо таке вміння спрямоване на розуміння себе – рано чи пізно воно допомагає людині ставати вдячною.
Перевірити себе на основи цього вміння доволі просто. Візьміть і перечитайте улюблену книгу. Помітили щось нове? А якщо перечитати ще раз – для прикладу, через день?
Нудно? Цікаво? Книга не змінилася ні з того часу, як ви її читали, ні за той день, який ви її не читали. Але – змінилися ви. Можливо, ви знайшли в тій книзі щось нове і цікаве, чого не помічали раніше. Можливо, відкрилися якісь нові аспекти, які вам тепер цю книгу любити заважають. Варіанти можуть бути різними. Але головне – це ваше вміння помічати зміни в собі і в тому, що ви любите, реєструвати те, що вам потрібно, а що – не дуже.

Без такого вміння людська психіка у сфері вдячності працює «на автопілоті», якщо хочете, образно кажучи, «за заводськими налаштуваннями».
Ці налаштування, встановлені «за замовчуванням», доволі прості. До того, що нам дають з міркувань альтруїзму, ми звикаємо швидко, потім сприймаємо як належне, потім нам здається, що це дрібниця, потім – що нам це не треба. Але якщо в нас це раптом спробувати забрати – от тут починаються сльози і плачі…

Втім, що казати – в нас таке з державою вже було. В дрібних масштабах відбувається те ж саме – особливо в коханні. Скільки фільмів, романів, оперет і віршів було про це написано! Якщо б свідомість вміла «за замовчуванням» контролювати цей процес, такій неймовірній кількості творців просто не було б де розвернутися. Але, разом з тим, не було б і значної кількості смертей і трагедій.

Але є ще один підводний камінь: якщо в нас не забиратимуть надані нам з альтруїстичною метою блага, то без вдячності ми можемо джерело цих благ зненавидіти.
Цю просту тезу добре знають люди, котрі часто надають послуги через спільноти на кшталт «Віддам задарма». Комусь щастить віддати непотрібні речі без зайвої мороки. Але набагато частіше потенційні клієнти починають вередувати, капризувати і ставити вимоги – геть як малі діти. З тією ж проблемою частенько зіштовхувалися і люди, котрі намагалися провести для тієї чи іншої аудиторії безкоштовні курси.
Бо це й справді поведінка малої дитини, для того, щоб її виправити, потрібно дорослішати.
А попри кілька тисячоліть розвитку людської цивілізації, ця цивілізація виробила тільки один шлях до дорослішання: подолання перешкод, нагорода за потрачені зусилля і вміння визнавати свої помилки.
І злість людини на того, хто їй безкоштовно в чомусь допомагає, десь там в глибині має підставу: цей помічник забирає в мене мою проблему. Як я буду дорослішати, якщо всі мої перешкоди подолає хтось інший?

Тому, хто злиться на альтруїста, щоб змінити ці налаштування, достатньо простої думки: нам ніхто нічого не винен, ніхто нічим не зобов’язаний. І як тільки допомога почала дратувати – від неї ліпше відмовитися. Правда, є ризик, що її потім не нададуть, але то вже таке…
А от самим альтруїстам трохи тяжче. У звичайних обставинах схема проста: просять – допоможи, не просять – не чіпай, ліпше витрать свій час і натхнення на щось інше. В умовах війни чи в інших критичних ситуаціях питання набагато складніше: чи рятувати, всупереч активній ненависті, чи плюнути, най людина мастить собі голову? Що робити, коли людина, котрій ти допомагаєш, не усвідомлює того, наскільки вона потребує цієї допомоги?
Особливо добре з цією дилемою знайомі рятувальники, котрі витягують з того світу потенційних самогубців: багато шансів отримати в чоло – замість подяки. Це не означає, що потім подяки не буде – але шанси отримати замість вдячності тілесні ушкодження доволі великі. Тим не менш, охочих працювати в цій сфері у світі таки не бракує…

Українських альтруїстів наразі рятує те, що усвідомити потребу в їхньому альтруїзмі доволі просто – достатньо подивитися на фото зруйнованих міст Донеччини і Луганщини.
Проблема в тому, що для Перемоги у цій війні недостатньо самого лишень волонтерства у військовій сфері. Інші сфери державної діяльності теж потребують волонтерської допомоги, потреба  в ній колосальна, однак не так легко її помітити і сформулювати ланцюжок від ідеї до її виконання. І опір тут може бути шаленим. Ну от уявіть собі, якби волонтери почали допомагати армії до війни? Тут, щоправда, криза в державі таки помітна, але ж і в армії кризу було помітно, але таки здавалося, що «якось пронесе».
Наразі найбільш помітною проблемою, що потребує уваги волонтерів, після армії є сфера охорони здоров’я. Однак й інші сфери – від освіти до економіки та політики – потребують волонтерського втручання не менше. Ловити плагіаторів, псевдопрофесорів, хабарників, зрештою просто злодіїв – тут теж необхідні і добровольці, і волонтери, котрі їх підтримуватимуть. Це теж фронт. Волонтерське втручання – це означає, що працювати треба багато, довго, на нервах і ніхто за це не заплатить, і навіть не факт, що хтось подякує – але без такої роботи побудувати успішну державу не вийде. Чехам пощастило, в них був Вацлав Гавел, котрий проголосив ту ж саму ідею, але чітко і коротко, мовляв, панове, треба затягнути пасок – і до роботи, і при цьому прошу не брехати. В Україні з Гавелом не склалося, але робити доведеться то саме. І ще й при цьому вчитися бути вдячними Богу, що маємо таку можливість. : )