День Гідності та Свободи нагадав про проблему, котру, здавалося би три, чи принаймні два роки тому в Україні успішно подолали. Проблема ця до надприродних здібностей має прямий стосунок. І називається ця проблема – недооцінка ближнього...

Загалом ця проблема є логічним продовженням теми нашої минулої розмови. Тільки минулого разу ми говорили про ті випадки, в яких ми вважаємо ближнього готовим до співпраці, а в нього та готовність відсутня. Цього ж разу поговорімо про ті випадки, коли насправді ближній або готовий до співпраці, або ж його до цієї співпраці можна схилити в той чи інший спосіб. Недооцінка цієї готовності загалом може коштувати доволі дорого, особливо коли йдеться про мільйони ближніх, і ворога, котрий може скористатися нашою сліпотою, і цих ближніх перевербувати.

Почнімо здалеку.
Основні ознаки аналогічної проблеми можна побачити на прикладі будь-яких неофітів, адептів-початківців будь-якого вчення, від йоги до C++. Людина починає вважати себе належною до обмеженого кола просвітлених, а всіх решту – стультусами (м’яко кажучи термінологією античних філософів).
Для прикладу, в соцмережах можна натрапити на твердження з серії «99% людей думають тільки про тіло і матеріальний світ, і тільки 1% про це не думають». Зазвичай люди, котрі то розміщують в своїх профілях, вважають, що належать до того єдиного відсотка. І при цьому в них геть випадає з голови той дрібний нюанс, що фактично всі самогубці – це люди, котрі втратили зв’язок як зі світом матеріального, так і з власним тілом. Зв’язок з матеріальним втратився, а з духовним – не знайшовся… Це – один вимір цього питання. Але є й інший вимір: далеко не всі з тих «просвітлених» погодяться ризикнути життям заради духовних ідеалів… А от тих, хто наважиться, може бути далеко не один відсоток. І до критичної ситуації такого справді просвітленого не так вже й легко розпізнати…

	Автор малюнка –  Юрій Журавель

Але – для того, щоб розбудити в ближньому просвітлену духовну істоту, зовсім не обов’язково чекати критичних ситуацій. Особливо якщо критична ситуація і так є, і більше того – навряд чи найближчим часом вона ся скінчить. І чим далі, тим краще видно: у більшості випадків за чиїмось героїзмом завше стоїть чиясь злочинна недбалість.

З цього приводу можна стогнати і плакатися, а можна подумати аж над двома завданнями. Перше: як звести кількість випадків злочинної недбалості до найбільш ймовірного мінімуму. Друге: як розбудити в ближньому бажання співпрацювати до того прикрого моменту, коли ситуація зайде в критичний глухий кут.
І перше, і друге завдання цілком навіть можна вирішити – навіть у нашій кепській ситуації.
Якщо подивитися віддалік, так би мовити, з погляду ну якщо не вічності, то хоча б останніх років ста, то найбільш вдалою інформаційною спецоперацією Росії в Україні було втелющування в мізки значної кількості громадян думки «я один розумний, а всі решта в цій країні – тлумки, нездатні до співпраці, бо ми оце такий народ нездалий, тому я з ними співпрацювати не буду».
Простіший варіант цього ж твердження – «я їх всіх люблю, а вони мене – ні, за це я їх всіх і ненавиджу».
Кожен громадянин, таким чином вважатиме себе здатним до співпраці, а ближніх – до співпраці не здатними, відтак при ближніх готовність до співпраці не демонструватиме.

Зіграти на нарцисизмі людей доволі просто. Особливо якщо врахувати закони структуризації людського хаосу: 80% колективу орієнтуються на ті 20% колективу, які поводять себе найбільш впевнено і розкуто.
А в тих 20% теж є свій поділ 80 на 20. Можна посіяти взаємну недовіру серед зовсім невеличкої кількості громадян, котрі поводять себе найбільш нахабно – і все, решту підривної роботи дороблять дзеркальні нейрони. Мавпування серед людей дуже навіть розповсюджене, власне, саме з цієї причини поширюються не тільки погані, а й корисні звички. Цілком можливо, що саме завдяки мавпуванню людство і вижило.
Впевнена (а іноді й нахабна) поведінка людським колективом зчитується безпомилково.

При цьому причини цієї впевненості можуть бути найрізноманітнішими – але люди на неї «ведуться», як джедаї на темний бік сили. Високий рівень такої впевненості соціологи обізвали харизмою.
По суті значна більшість простих смертних демонструють бажання уникнути болю і відмовляються від ризику, щоб не програти. Натомість харизматична особистість не боїться йти на конфлікт, на ризик. Для неї є щось вище, ніж страх болю і програшу.
Інша річ, що це «щось вище» може бути найрізноманітнішим – від благородної мети, до власних доларів і годинників у матрацах. Люди реагують на сильні почуття, а якої саме сфери стосуються ті сильні почуття – то вже діло десяте. Головне – щоб ті почуття всередині самої людини були несуперечливими. Таким чином суцільно гармонійний скнара буде виглядати більш привабливим, ніж чесний праведник із купою внутрішніх конфліктів. Прикро. Але не безнадійно: праведник без внутрішніх конфліктів, або ж вирішеними внутрішніми конфліктами легко запхає за пояс десяток захланних скнар…
Особливо якщо ним рухатиме висока мета. Людям за ним йти буде легше: бо серце і розум не будуть сваритися.
Тоді як йти за скнарою буде тяжче, навіть якщо він проголошує високі цілі. Обман будь-яка людина зчитує теж моментально – інша річ, що не завше ці зчитані дані доходять до свідомості. Власне стадії потрапляння цих даних до свідомості може завадити і те, що людині просто усвідомлення цих даних не вигідне. Хоча б тому, що заважає підкорятися сильним емоціям – особливо коли сильного джерела праведних емоцій ніде нема…

Як висока мета, так і шалене бажання захистити накрадені гроші, можуть давати ту чарівну впевненість у своїх діях, бажання йти на ризик, яке фактично заворожує. В давнину не просто так вважали, що королі і князі мають надприродні здібності, і навіть могли зцілювати дрібні болячки. Простіше кажучи – це здібності до легкого (а іноді й не дуже легкого) гіпнозу. Інше питання – на що такі здібності використовуються.
Без гіпнотичних здібностей накрасти таки космічні суми, котрі пореєстрували українські чиновники, майже нереально. Ці ж здібності використовують і рокові красуні та казанови – без того ж таки, скажімо так, побутового гіпнозу, закохати в себе когось доволі тяжко.
А можна ті ж самі здібності використати і для концентрації на тому чи іншому питанні, на розвитку бізнесу чи на розгадуванні таємниць Всесвіту.
Весь фокус в тому, що механізми і гіпнозу, і пропаганди – не всесильні.
Колись дослідники довго і нудно сперечалися, чи можна змусити людину під гіпнозом змусити піти на вбивство. І таки дійшли до висновку: не можна, якщо це суперечить глибинним цінностям людини.

(До речі, з крадіжкою і хабарами – те ж саме. Якщо крадіжка чи хабарі суперечать глибинним цінностям людини, то красти і брати хабарі не змусять її ні низька зарплатня, ні бажання «жити пристойно» – у неї просто інше поняття про пристойність. Інша річ, що такими людьми не зручно виправдовувати епідемію хабарництва і клептократії, тому такі висновки наразі в інформаційному полі вкрай непопулярні.)

Відтак стає зрозуміло, що три роки тому на Майдані стався злам цілої піраміди суспільного договору, котрий тримався на сильних емоціях хабарників і клептоманів. З’явилися люди, в яких були сильні емоції повністю протилежного напрямку. Абсолютно несподівано виявилося, що патріотичні цінності сповідує багато людей, і всі вони не бояться це показувати. Голосно – і, з точки зору тогочасної влади, нахабно.
І іншим з них хотілося брати приклад. Більше того, злам відбувся не тільки по горизонталі, а й по вертикалі часу: люди раптом зрозуміли, що їхні спільні цінності поділяють не тільки їхні сучасники, а й їхні предки.
Десятиліттями, якщо не століттями, людям казали, що їхні предки – якісь дивні «самашедші», котрі ні з того ні з сього накидалися воювати на східного сусіда, старшого брата і найближчого родича. Визнавати якусь спорідненість з цими самашедшими хуліганами в шароварах, не кажучи вже про однострої, було просто соромно.
І тут раптом виявилося, що з предками все було гаразд, і світосприйняття в них було цілком там, де треба.

Лишилася тільки одна проблема. Ці нові люди з раптово набутою в масштабах цілого суспільства історичною пам’яттю наважилися визнати за собою право на життя, право на захист від ворога. Але – ще не наважилися визнати за собою право на те, щоб господарювати в своїй державі.
В цій сфері ще є купа внутрішніх конфліктів: а раптом той клептократ з його сильними емоціями – таки правий? Може ліпше його не чіпати? Відтак і 80% громадян гойдаються: за ким іти, чиї емоції сильніші? За тими старими? Чи цими невпевненими новими?
Думка про те, що оборона держави – це загалом буденна робота, котра стосується кожного, вже є. А от те, що політична і чиновницька діяльність – це така ж сама буденна робота, котра стосується кожного – ще не зовсім зрозуміло. І те, що тицяти чиновника в його злочинну недбалість носом, теж буденна робота, котра стосується кожного – ця думка теж ще не дійшла, однак вона вже десь на півдорозі. А якщо набереться 20%, чи хоча б 10% людей, котрі будуть в цьому впевнені, і не боятимуться це демонструвати – решта 80% чи хоча б 70% за ними підуть самі. Дзеркальні нейрони – помічна річ.
Ліпше давати раду зі злочинною недбалістю на початках, ніж доводити справу до краю, а потім плакати за героями, котрим доведеться з цим краєм розбиратися. Схоже, цю істину принаймні 5% починають розуміти…