Ми розглянули коло ресурсів, роздивилися, як воно крутиться. Лишилося найпростіше – роздивитися, що є основним у вивченні ресурсів, що – другорядним. Звідки з’являється вища сила – і як відрізнити вищу силу від нижчої...
Найголовніше у колі ресурсів – та й взагалі в житті – це повага. До себе, до світу, до кожного із ресурсів. Навіть до ворога. Адже кожен ворог в цьому житті має вас чомусь навчити, і в особливо важливих випадках він може поплатитися за це життям.
Так, для прикладу, східні сусіди України вчать українців цінувати свою державність та національну ідентичність. І якщо державність ми цінувати вже навчилися, то з національною ідентичністю все набагато тяжче. Навіть від волонтерів, котрі витрачають на фронт купу сил, натхнення і грошей, можна почути, мовляв, це ж що – якщо говорити українською – то треба й літературу українською читати, а що у цій вашій українській літературі читати? А от у Росії, мовляв, – от там книг купа, та й в Україні більше книг російською… Думка про те, що для РФ книга є точно такою ж зброєю, як «гвоздики» і «гради», до голови просто не приходить – всі місця зайняті, мабуть – російською літературою…
Одно слово, тест на державність здали, а от з ідентичністю трохи тяжко, рівень завантаження ресурсу ледве-ледве повзе. В мирний час це усвідомлювати тяжко. А от з ворогом – набагато легше. Насправді далеко не кожен ворог наважиться підставити свою шкуру, щоб допомогти усвідомити цінність самоідентичності країні, котра вже усвідомила цінність державності і цінність власної армії… Таких ворогів у світі не так вже й багато. Повага до такого рідкісного явища, як то не дивно, вчить адекватно оцінювати сили ворога – і готувати адекватну відповідь.
Друге за важливістю у колі ресурсів – терпіння. Розуміння того загадкового факту, що в кожен ресурс потрібно викладатися на повну – і при цьому не думати про результат. Більше того – не ридати в хустинку, якщо цей результат запізнюється. Навіть якщо запізнюється він катастрофічно, і ридати дуже хочеться. Пам’ятати, що душа таки вічна, і герої таки й справді не вмирають – тільки дивляться згори на те, як ми виконуємо свою роботу. Хоча, звісно, хтілося би, щоб вони лишалися поряд… Але, з іншого боку, є дуже потужний стимул не халявити – коли живеш «за себе і за того хлопця», і знаєш, що хтось заплатив своїм життям за те, щоб тобі можна було жити. І навіть коли жити вже геть не хочеться – саме це і може врятувати, перевести через найтяжчі моменти життя…
Третя за важливістю річ у тонкій справі розвитку ресурсів особистості – вміння давати раду у вирі суперечностей і примирювати їх. Самі по собі суперечності – штука непогана. Можливо десь і є люди, у котрих всі ресурси розвиваються рівномірно, узгоджено, і без суперечностей. Однак у більшості людей такого дива не трапляються, ресурси біжать крос, і то один, то інший ресурс вибивається вперед, лишаючи позаду решту. Це й спричиняє суперечності…
Коли ви тільки починаєте вивчати якусь справу, тих суперечностей майже не помітно. Ви ніц не вмієте, лишається тільки вчитися і вчитися. Коли ви вже досягаєте якогось рівня, то помічаєте, що іноді вам ця справа дається ліпше, іноді – гірше. І далі може трапитися таке, що ваш розвиток іде по різкій синусоїді. Вчора ви стріляли, як справжній снайпер, сьогодні не можете поцілити в коробку сірників за 10 метрів. Вчора у вас на лекції студенти сиділи, як зачаровані, сьогодні вони дружно вас ігнорують. Вчора у вас з коханою людиною все було прекрасно, не минуло й доби – і ви вже чужі люди…
Такі різкі стрибки успішності – не примхи долі, і не результат магнітних штормів – так дають про себе знати ваші внутрішні суперечності. Можливо, це ваша реакція на добре прихований власний пацифізм, низьку зарплатню лектора чи невміння коханої людини варити борщ.
Тут є два шляхи. Або натренуватися до того рівня, що суперечності просто не матимуть змоги прорватися крізь кордон вишліфуваних навичок. Або ж розібрати суперечності – і таки тренувати навички, однак цей процес вже відбуватиметься вдвічі, якщо не втричі швидше. Якщо тренуватися без того, щоб розбирати суперечності – вони все одно вилізуть рано чи пізно. Тож ліпше з цими суперечностями працювати: це тільки спочатку страшно і неприємно, потім це стає цікавим, а через кілька років і взагалі згадуватимете цей період з посмішкою.
Найпростіші і найпоширеніші суперечності – хочу жити у країні без корупції, однак самостійно не зможу відмовитися від того, що мені не належить (простіше кажучи – не зможу не вкрасти). Доволі поширена суперечність, особливо останнім часом в Україні. Закінчується це діло тим, що і хороми є, і золотий батон є, а щастя – нема. Та й країни нема – такої, якою вона могла би бути, якби хоча б 98% громадян в ній таки змогли відмовитися брати незароблене. А все чому? Бо не знає людина, що
відчуття щастя і задоволення приходить ТІЛЬКИ і виключно в результаті добре виконаної роботи. Щастя – це те, чим наш організм платить нам за чесну працю. Будь-які інші способи отримати щастя призводять тільки до наркотичної залежності від найрізноманітнішого наркотику, від алкоголю – до золотих унітазів і батонів.
Будь-яка нечесна праця підсаджує людину на голку – грошей хочеться дедалі більше, а щастя від них буде дедалі менше. Ні відпочинки на Мальдівах, ні золоті унітази в величезній хаті не тішитимуть. Ну і бажання заробляти гроші чесним трудом теж буде зменшуватися з катастрофічною швидкістю. Так само, як в організмі алкоголіка припиняється виробництво ендогенного етилового спирту. А навіщо – якщо й так на халяву дають?
Корупційні гроші – гірші, ніж алкоголь чи навіть героїн, та й шкідливіші, бо «підсаджують» на голку гнилизни цілі прошарки суспільства. Саме це просте знання і допомагає вирішити суперечність «хочу жити в чесній державі і при цьому красти». Суперечність дуже поширена, колишніх волонтерів і громадських діячів вона їсть пачками і валізами, вже не кажучи про політиків. Тим не менш, навіть від цілком, здавалося би, адекватних громадян можна почути: «А що, якби тобі давали можливість вкрасти – не скористаєшся? Я б скористався». Все стає набагато простішим, якщо замінити поняття «крадені гроші» на аналогічне, але більш зрозуміле за наслідками слово, героїн, для прикладу. Що таке «залежність від героїну» – більшість освічених дорослих людей розуміють, і до рота, чи то пак вени, собі таку заразу пхати не будуть, навіть якщо їм і запропонують. А от те, що незароблені гроші викликають таку ж залежність, розуміє мало хто. Навіть якщо це гроші найближчих людей, і ви їх не вкрали, а вам їх дали чи подарували – навіть у такому випадку може виникнути залежність. А якщо гроші ще й крадені, чи зароблені нечесним шляхом…
В цьому плані в українського суспільства ще попереду багато цікавих відкриттів.
Особливо у напрямку «чому від крадених грошей не допомагає будування капличок і церков у гуртових кількостях».
Крадені гроші (чи інші матеріальні ресурси) заважають людині отримувати радість від власної «сродної праці». А саме ця сродна праця у найвищих її октавах і дає той різновид трансу, котрий дозволяє людині спілкуватися з Богом.
Тоді людині, до слова, і їсти не хочеться – і організм її самовідновлюється (що й доводить, зокрема, механізм аутофагії, за відкриття якого нещодавно присудили Нобелівську премію).
Цього трансу від спілкування з Богом не замінить ні ЛСД, ні «екстазі», ні радість від вкрадених грошей.
Однак досягти того трансу тяжко. От і ходять люди по святих місцях, шукають Бога. А знаходить кожен своє…
Насправді визначити, куди веде знайдена стежка, доволі просто. Бог є любов, і він несумісний з суїцидальними тенденціями. Якщо у вас від знайденого виростають крила і, як казав Василь Симоненко, «хочеться бути дужим» – значить, ви на правильному шляху.
Якщо ж ви вважаєте, що знайшли Бога, на вас впало осяяння, все прекрасно, але одна біда – жити не хочеться… Значить, ви когось зовсім не того знайшли. Можливо, не там шукали.
Те ж саме і любові стосується, до речі. Якщо все прекрасно, от тільки час від часу жити не хочеться – значить, то не любов, а щось інше. Тяжкі хвороби, що з’явилися у закоханої людини, теж на то саме натякають…
Отже, треба відновлювати пошук – з використанням опцій «терпіння» та «розв’язання внутрішніх суперечностей»…
(Далі буде)