Від редакції:
Чому ми поводимося з дітьми так само, як наші батьки поводилися з нами? Особливо якщо нам так хочеться бути інакшими, кращими, добрішими… І що робити в такому випадку? Вихід, звісно, є…

«Коли ми обіймаємо, втішаємо, захищаємо малюка, ми, звичайно, не думаємо про те, що, можливо, через кілька десятків років саме ці наші слова, наші обійми, наша любов можуть врятувати його від депресії, від небезпечного ігнорування самого себе, від фатальної помилки, від капітуляції перед бідою або хворобою. Але саме так воно і працює. Коли дитинство закінчується, прив’язаність залишається з людиною назавжди. Стає таємною опорою».
Є книги, в яких кожне слово – золото.
Книга Людмили Петрановської «Таємна опора: прив’язаність у житті дитини» – саме з таких.
Книга невелика, можна прочитати за кілька годин, але під враженням від прочитаного перебуваєш довгий час.
Петрановська пише про стадію доношування (ви чули про таке? Я – ні. Але як же це все правильно, відгукується у самому серці), прив’язаність, базову довіру до світу, внутрішніх батьків, про те, що формується у дитинстві і залишається з нами на все життя. І не просто залишається – визначає якість нашого життя.
Хто ж вони такі, «внутрішні батьки»?
Голос, який ми так часто чуємо у своїй голові. У кожного він свій. У когось – критикує, у когось – ласкаво підтримує. Звідки він взявся? Та от звідти – з дитинства.
«Внутрішні батьки – психічне утворення, яке формується у результаті узагальнення всього досвіду взаємодії з реальними батьками, всіх тих багатьох тисяч актів захисту і турботи (або, на жаль, чогось іншого), які мали місце за прожиті роки дитинства. Це «батьки, які завжди з тобою», і формуються приблизно до 7 років».
І залишаються з нами назавжди. Коли у нас усе добре, коли ми твердо стоїмо на ногах – ми дорослі. Коли ми зазнаємо якогось стресу, а, може, надмірно втомилися, морально виснажені, вболіваємо або переживаємо через щось – ми деякою мірою регресуємо. І на зміну дорослому приходить маленька налякана дитина, якій потрібна підтримка й опора. І ось тоді прокидається голос внутрішніх батьків, який повинен бути цією підтримкою та опорою. Що він вам каже?
Ось чому так важливо, хто був поруч з дитиною в її ранньому дитинстві, й якість стосунків дорослого з дитиною. «Успіх дитини залежить не від умов, в яких вона живе, а від стосунків, в яких перебуває».
А ще ці внутрішні батьки відіграють важливу роль тоді, коли дитина сама стає батьком чи мамою.
Частенько люди ловлять себе на думці: «Я не буду виховувати свою дитину так, як виховували мене мої батьки».
Але чомусь іноді, у деяких ситуаціях, зі своїми дітьми ми поводимося саме так, як колись чинили з нами наші батьки.
Чому?
Тому що саме вони, внутрішні батьки, підставляють плече, коли ми втомилися і виснажені (а цього зазнає час від часу будь-який батько, тою чи іншою мірою, а вже жінка, яка тільки оговталася після пологів – особливо). Від того, який образ внутрішніх батьків відображений у нас, багато в чому залежить подальший розвиток подій.
«Все, що ви зробите для створення міцної, глибокої прив’язаності зі своїми дітьми, ви робите не тільки для них, але і для своїх онуків і правнуків, і далі, далі, на багато поколінь уперед. Вашим дітям буде вже легше виховувати своїх дітей, якщо їхній образ внутрішніх батьків – ваш образ – буде їх підтримувати і турбуватися про них».
Знаючи природу дитини і потреби кожного вікового періоду, можна виховати її емоційно здоровою і щасливою.
Ніхто не застрахований від помилок. Для попередніх поколінь батьків настільною книгою з виховання був доктор Спок, який радив не заспокоювати дитину, коли вона плаче.
Актуальними були різні інші рекомендації, на кшталт «не привчати дитину до рук», тому що «потім з рук не злізе», «від мами не відірвеш», буде «не самостійною», «стане залежною», «розпещеною» та інше.
Спокійно. Не треба боятися.
«Коли потреба повністю, глибоко задоволена, за неї немає необхідності триматися. Якщо в якійсь значущій потребі нас обмежують, вона стає дедалі сильнішою».
Проста, здавалося б, думка, протилежна ідеї – «звикне і потім буде хотіти дедалі більше і більше».
Як багато ми бачимо дорослих, які так і не виросли, важливі вікові потреби яких свого часу не були задоволені через різні причини. І дорослі чекають, що ці потреби їм хтось задовольнить. Додасть їм те, що вони недоотримали.
«Спочатку ми допомагаємо сумній або сердитій дитині заспокоїтися, потім вона починає давати собі раду сама, а потім ми бачимо, як вона втішає молодшого брата».
«Ми для неї – вона сама для себе – вона для інших» – це універсальний алгоритм формування будь-якого вміння.
«Здатність піклуватися про себе не падає з неба – вона формується як результат турботи, отриманої від інших».
Книга Людмили Петрановської – чудова, як і всі її книги.
А на тему прив’язаності є ще чудова книга Сью Герхардт «Як любов формує мозок дитини?»
Рекомендую!