| |
| Ірена Карпа
|
| |
| Ірена з батьками, дідусем і бабцею
|
| |
|
| |
| Верхній Мустанг. Непал
|
| |
|
| |
| Піренеї (Іспанія)
|
| |
| Непал
|
| |
|
| |
|
| |
| У горах Мачу Пікчу (Перу) |
Відому українську співачку, лідера гурту «Qarpa», одну з наймолодших в Україні письменниць, журналістку, мандрівницю Ірену Карпу називають «вічним двигуном і невпинним криголамом стереотипів».
Так, це Ірена Карпа видала свою першу книжку у 20 років, а протягом 15-ти років світ побачило 9 книжок Ірени. Це її книжки були перекладені на кілька мов. Це вона у 19 років стала лідером музичного гурту. І це Ірена Карпа об’їздила Південно-східну Азію і навіть умудрилася читати лекції в одному з індонезійських університетів, наводячи паралелі між Україною та Індонезією.
Ірена Карпа завжди була наполегливою у досягненні успіху, і це їй дуже допомагало. Творчість Ірени сприймають по-різному: від повного несприйняття до захоплення.
У грудні 2015 року Ірена Карпа відсвяткувала свій 35-річний ювілей. У той же час вона була призначена першим секретарем з культурних питань при посольстві України у Франції. Напередодні від’їзду до Франції кореспондент «Час і Події» Юрій Атаманюк зустрівся з Іреною Карпою і поспілкувався про її дитинство, творчість, захоплення подорожами та про інше.
– Ваша творчість є багатогранною. Ви – письменниця, композитор, журналіст. А з чого все починалося?
– Починалося з малюнків. Я вважала, що дуже гарно малюю і що стану прекрасною художницею, але потім у школі зрозуміла, що багато хто гарно малює, але ніхто так гарно не пише. І це мене сильно вирізняло серед однокласників. Коли я навчилася писати букви і слова, одразу почала писати довгі тексти, які вражали вчителів. Навчаючись у першому класі, я писала творіння на 16 сторінок. Я просто не могла зупинитися.
– Це були оповідання, новели?
– Насправді це були шкільні твори і казки. А ще в дитячому садку я любила щось усно розповідати. Зараз своїм дітям я не можу так вигадати казку, як могла тоді без кінця розповідати. Але пізніше я зрозуміла, що постійно створюю тексти, які притаманні моєму вікові. Зараз, у своїх 35, не можу скласти текст, який складала у 4 роки. А жаль: мені б дуже хотілося віднайти оцю здатність.
– І цей процес розповідей і писання тривав безперервно?
– Перерва була в період жахливих шкільних програмних творів за мотивами важких романів про нелегку українську долю. На жаль, в українській системі освіти спрямовано вбивали дитячу творчість. У дитини забирають складову нормального мислення. Ця програма давно потребує реформ. І якраз тоді у мене був такий провал. Але ж це ще й підлітковий період, ніхто нічого не читав і не писав. А вже десь у 15 років я знову почала писати. Це, швидше, був такий писаний любовний серіал. Щоразу придумувала нову серію, описувала, і дівчата під партами читали, бо то було про любов. Зрештою, чим ще можна цікавитися в такому віці? Після того стало зрозуміло, що це моє.
– Ваша перша книжка вийшла, коли вам було 20 років. Вважаєте, що це був досконалий твір і його можна видати книжкою?
– Я не можу сказати, що все, що я зробила дотепер, є досконалим. Якщо чекати щось досконального, то ти ніколи не дочекаєшся видання твору. Тому завжди хочеться вірити, що ще краще попереду. Але коли тобі 20 років, то здається, що все написане – геніальне. Це зараз стає смішно, коли перечитуєш. А ще мені тоді здавалося, що я – прекрасний поет. Одного разу я вирішила взяти участь у конкурсі «Гронослов». Мені там відмовили, мовляв, вірші слабенькі, краще пиши прозу. Для мене це була страшна образа, бо я себе вважала потужним поетом, а прозу кожен може писати. Тим більше, майже всі дівчата віком від 18 до 20 років пишуть вірші, нехай і бездарні. Я прислухалася і почала писати прозу. Спочатку це були короткі форми. Знову пішла на цей конкурс. Мені хотіли дати почесний диплом, але сказали, що замало сторінок. Це була, мабуть, найбільша трагедія мого життя. Я лежала на підлозі, плакала, молотила руками і казала: який несправедливий світ. Але насправді у мене забракло обсягу і наступного року я дописала тих оповідань і виграла гран-прі самого конкурсу.
– Ви вже маєте багато виданих книжок, але найприємніше – перша ластівка. Розкажіть про цю книжку.
– Це був частковий передрук оповідань із конкурсу «Гронослов». Після того я не подавала свої твори на жоден конкурс і ставлюся до цього доволі скептично. А моя перша книжка називається «Знес Паленого». Я дуже добре пам’ятаю тих 500 примірників, які зі своїм другом Петром тягнула по снігу на саме Різдво. Через якийсь час з’ясувалося, що ці книжки Петро видав за власні гроші, а мені здавалося, що мене помітило видавництво. Я би ніколи в житті не погодилась, якби він сказав, що платить свої гроші, які десь відкладав на літніх роботах. Це було таємне меценатство, яке мені дуже допомогло, бо після того мене вже дійсно почали видавати. Перша книжка зробила все.
А ще багато мені допоміг журнал «Четвер», видавцем якого був один з найкращих українських поетів і прозаїків Юрко Іздрик. Там друкувалися прекрасні українські автори, відкрилося багато нових імен. Після того, коли ти був надрукований у журналі «Четвер», тобі був простелений шлях у літературу. Власне, спочатку мене публікував «Четвер», а вже тоді Петро зрозумів, що я справжній письменник.
– У яких жанрах пишете?
– У різних. Зараз, до речі, знову пишу казки. У даний час працюю над казкою для дорослих і дітей. Пишу романи, есе, нок-фікшен про подорожі з дітьми. Це такий тревел-ґайт, тобто, мій власний досвід подорожі до Індії з дітьми, котрим було півтора і два з половиною року. Насправді не гребую нічим, крім віршів. Зрозуміла, що це не моє.
– Але ж пишете пісні…
– Вірші і слова пісень – це різні речі.
– А хто найбільше вплинув на вашу літературну творчість?
– То було кілька людей, і всі вони з’явилися одночасно: О. Забужко, Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, Володимир Єшкілєв. Це була така когорта сучасної української літератури, яка зривалася одночасно. Їхні твори сильно відрізнялися від жахливої шкільної програми, вічного ниття як усе погано. Персонажами були живі люди, які розмовляли тією ж мовою, що й ми. І плюс те, що це писали люди, яких ти знав через одне рукостискання. Наприклад, Андрухович навчався в Івано-Франківську з моїм татом у паралельних класах. Так що я себе теж можу вважати частиною Станіславського феномену.
– Коли проявилися ваші перші музичні задатки і ви захотіли співати?
– Я з дитинства співала або сама до себе, або своїм іграшкам. Але вважалося, що в мене нема голосу, бо в радянські часи той, хто мав голос, повинен був співати високим писклявим тембром. Тоді це вважалося голосом, а якщо співаєш середнім чи низьким, то в тебе немає жодних шансів стати солістом. Але я в це не дуже вірила, бо співала у хорі і різних ансамблях. У Яремчі був гарний ансамбль на 5 голосів, де співали майже все: й український романс, і літургію, і старі колядки. Цей ансамбль дав мені дуже добру базу. Пізніше, у тих же самих 15 років, коли я почала писати серіальні романи, написала першу пісню. Це був хіп-хоп, який я записала на магнітофон з однокласницями. Через рік написала пісню «А я чекатиму». Вона вже була записана студійно. Це був народний хіт на місцевому рівні. Відтоді я не покидала мрію займатися музикою професійно, але зрозуміла, що для запису фонограми для поп-виконання у мене нема грошей. На той час одна фонограма коштувала 100 доларів. Це були великі гроші. Звідки ти візьмеш такі гроші на перших курсах університету, якщо в тебе місячний бюджет 100 гривень? Тоді я вирішила перейти в рок-музику і шукати якусь групу, де не треба буде писати дорогі програми. І з’явився комерційно зумовлений перехід – зміна жанрів. Я почала писати різні дивні тексти. Напевно, з українських музикантів тоді вплинув на мене «Скрябін». Я зрозуміла, що у текстах може бути щось, яке не тримається купи на думку пересічної громадськості. Ну і ще слухала багато іншої музики.
Потім у Києві я познайомилися з Олегом Артимом із групи «Практично самі», який, виявилося, з Івано-Франківська, і моя перша пісня була в одному збірнику з їхньою піснею, яка там тривала десь 8 хвилин. У результаті, через два роки я почала грати з ними в одному колективі. Потім у мене пішов зовсім інший злам, і я почала слухати Наїла Нейлса, Тома Вейца і Соні Клюза. Тобто, те, що відрізнялося від російського року. Це було великим стимулом. Співати треба так, як ти розмовляєш, тоді це буде доступно до інших сердець. Тому було дуже важливо зустріти правильних людей, які дали правильну музику, правильні книжки. Тоді ж, до речі, коли ми почали займатися музикою з Олегом Мартином, Сергієм Храновичем (вони були з «Червоної рути»), гурт «Фактично самі» у 1997 році виграв гран-прі у номінації рок-музика. А дівчина Сергія Фариновича якраз писала магістерську роботу з фемінізму і вперше дала мені почитати Оксану Забужко. І все це трапилося якось одночасно. Тоді я дізналася про існування живих письменників, котрі пишуть про цікавих людей.
– Ви навчалися в музичній школі?
– Ні. Я вчилася в художній школі. Насправді не вмію грати на музичних інструментах. А пісні приходять десь із повітря: на вулиці, в автомобілі. Я їх запам’ятовую, записую на диктофон чи телефон, потім співаю хлопцям, а вони вже підбирають ноти і роблять аранжування.
– Чи не важко займатися всім одразу?
– Про це в мене запитують дуже часто. Може, у мене був би вищий результат, якби я займалася чимось одним. Але в мене є тверде переконання: якщо в тебе є декілька напрямків, куди ти можеш розвиватися, то треба їх розвивати. Воно одне одному не заважає.
– А як у вас справи з дискографією?
– Я видала вісім альбомів. Останній диск вийшов у вересні 2015 року. Починається з хуліганської україномовної частини і переходить на хуліганську англійську, а потім ідуть медитативні треки. Є одна іспанська – не хуліганська, а більш клубна. Я свої диски будую так, щоб одне плавно переходило в інше. Не бачу сенсу робити весь альбом однакової музики.
– Зараз нікого не здивуєш мандрівкою по Європі. Як вам вдалося потрапити у такі екзотичні країни як Індонезія, Непал, Бутан, Перу?
– Завжди хотілося подорожувати. І байдуже куди, крім Росії і Китаю. І то: якби десь на Камчатку чи в Якутію, то полетіла б заради природи. Розумію, що світ дуже великий, а життя коротке, і треба встигнути щось побачити. Це є той досвід, який у нас ніхто не забере. Можна собі купити три шуби, ходити по вулиці і на мене будуть усі дивитися. Але це мені не принесе такого задоволення, як те, коли я піднімуся на вершину чи зможу на три долари прожити у тиждень.
– А коли ви вперше поїхали за кордон?
– Вперше поїхала до Франції у 20 років. А до Азії потрапила одразу після закінчення університету, коли батько мені подарував 600 доларів у честь його закінчення. Це була Індонезія (острів Ява, місто Джордж-Джакарту). Я економно витрачала гроші, і тому їх вистачило надовго. У мене там був хлопець. Він часто літав у ПАР у відрядження, і це було досить стресово, але я там написала свою другу книжку «Фройд би плакав». З невеличкими перервами я там прожила рік.
– І що вас вразило у цій країні?
– Це цікава, велетенська і дуже непроста країна. Мені там було некомфортно. І, взагалі, мені некомфортно в ісламських країнах, навіть у таких толерантних, як Індонезія. Весь час треба переживати, щоб не був закороткий рукав футболки, закороткі шорти. І навіть не в одязі справа, а в загальному відчутті. Люди там дуже прискіпливі, розпитують куди йдеш, що робиш. Але, водночас, це прекрасна і дуже давня культура. У них найстаріші індуїстські храми, смачна їжа, дуже красивий декор. Вони, попри арабський вплив, залишаються ні на кого не схожими.
– Перебуваючи за кордоном, ви часто ходите в гори. Мабуть, на вас вплинули Карпати, де ви, власне, виростали?
– Я виросла у Карпатах, але вперше побувала в горах після закінчення школи. Це те ж саме, коли люди живуть біля моря і не ходять купатися. Коли ми піднялися на Петрос, а потім на Говерлу, то це було захоплення на все життя. Коли не ходжу в гори, мене починає розбирати на частини. Я була 7 разів у Непалі. На Евересті, звичайно, не була, але п’ятитисячник подолала. І думаю, що це ще не кінець, адже хочеться ще вище. Це дуже тяжко, але воно затягує. Минулого літа я навіть двох своїх дівчат (2 і 2,5 року) затягнула в Піренеї в Іспанії.
– Яка культура непальських горян? Чи є щось спільне з гуцулами?
– Я зауважила, що гірські народи багато в чому схожі між собою, незалежно, де вони перебувають. Наприклад, гори в Папуа – це такі собі океанські Карпати. Дуже схожі по рельєфу. І горяни з Піренеїв дуже подібні на гуцулів. І оця подібність починається від орнаменту до характеру. У них завжди схожі способи будівництва житла і ведення господарства. Мабуть, дуже впливають кліматичні умови.
У Непалі є такий народ індуського типу «наварі». Вони трохи хитріші за індусів. А коли підніматися в гори, то там уже починається монголоїдний типаж. Вони – буддисти, і культурний код значно відрізняється від тих, що внизу. Там вийде з хати такий собі бідний дідусь у капцях, продасть чай за 10 доларів і, в результаті, ти потім дізнаєшся, що вони – доларові мільйонери. Їхні діти вчаться в Оксфордах. Їм просто пощастило, що живуть на маршрутах, куди весь час ходять туристи та альпіністи.
Наприклад у передгір’ях Тибету мій кум з Тернополя навчив людей готувати деруни. Правда, спочатку він купив у них картоплю, яка була найдорожча у нашому житті. Здерли з нас десь 5 доларів за кілограм. Хоча в них там у горах майже нічого не росте і тому дорого. Але було смішно, коли ми через рік знову приїхали, а там уже всі робили деруни і казали, що це австрійці навчили їх. Ми дуже обурювалися і пояснили, що це українська, а не австрійська їжа.
– Як ви знаходили порозуміння з непальцями? Вони знали англійську?
– Для порозуміння не завжди треба знати ні їм англійську, ні нам непальську. Деколи дуже добра англійська мова навпаки стає на перешкоді. Якщо б ти розмовляв дуже примітивно, то їм, може, було б легше зрозуміти. Наприклад, мій кум, що навчив їх деруни готувати, братався з усіма найкраще. Вони вже там кричали, що він – їхній брат. Він сидів з ними і випивав їхню рисову горілку. Одного дня ми виходимо вниз, куди він пішов пити каву, а непальська офіціантка чистою українською промовила: «Доброго ранку». Комунікація не залежить від знання мови.
– Чи з вами траплялися пригоди під час подорожей?
– Та вони весь час трапляються! Я постійно робила нотатки з подорожей, і вони лягли в основу моєї книжки «Піца «Гімалаї», яку, здебільшого, базувала на описах подій в Непалі і Бутані.
– Десь я читав, що у Непалі ви нелегально перетнули непальсько-китайський кордон?
– Було таке. Мені якраз виповнювалось 30 років. Це була така своєрідна акція громадянської непокори анексії Китаєм Тибету. Принагідно ми побачили Тибет. Ми там з’їли сало і запили Закарпатським коньяком. Якби нас там зловили, то гід би залишився без ліцензії. Просто він – наш старий друг, з котрим ми уже не раз ходили в різні походи.
– Він вам дозволив, чи ви не питалися дозволу?
– Він з нами пішов. По дорозі снігова цілина і треба знати дорогу. На карті воно позначено, але під снігом важко зорієнтуватися. І ще й час від часу лавини сходили. То було дуже цікаве видовище. Ідеш білим рельєфом, доходиш до перевалу, де починається Тибет, а там ніби інший світ. Інші кольори і пейзажі.
– Ви любите екстрим, пригоди. Ви такою були з дитинства?
– Ні. Я була дуже спокійна і товста. Всього боялася, по деревах не лазила. Поки інші діти лазили по деревах, я сиділа і читала. А десь у 15 років зрозуміла, що дитинство скоро мине, а я взагалі не надурілася. Почала активно себе наздоганяти і так до сих пір наздоганяю. А всі, хто був у дитинстві активний і веселий, зараз усі правильні і поважні.
Довідка
Карпа Ірена Ігорівна – українська письменниця, співачка, журналістка, телеведуча. Народилася 8 грудня 1980 р. у Черкасах. Через два роки родина переїхала до Івано-Франківська, а звідти - до курортного містечка Яремча.
У 2003 році закінчила Київський національний лінгвістичний університет, отримавши магістерський ступінь з іноземної філології за спеціалізацією «англійська та французька мови, іноземна література».
З 1999 – солістка та автор текстів гурту «Фактично самі» (з 2007 – «Qarpa»). Музика гурту складає суміш індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу.
Друкувалася у літературному часопису «Четвер». Автор дев’яти книжок. Перша книжка – «Знес Паленого» (Івано-Франківськ, 2000). Одразу після закінчення університету почала подорожувати Південно-Східною Азією, зокрема, по горах Непалу.
У 2005-08 рр. працювала ведучою на телебаченні (канали «ICTV», «Інтер», з вересня 2007 року по серпень 2008 року – «MTV Ukraine»). Спробувала себе також як акторка та режисер короткометражного кіно.
Одружена. Виховує двох доньок.
Юрій Атаманюк, Львів.
Спеціально для «Молодіжного перехрестя»