Від редакції:
На пострадянському просторі найчастіше громадська думка схиляється до версії, що винною у насильстві є жертва насильства. Не так стала, не так вдягнулася, не так подивилася, не туди пішла, не так давала відкоша. Тим не менш, далеко не кожна людина здатна зреагувати на насильство спротивом. Це стосується не тільки сексуального чи фізичного насильства – а й політичного теж…

Одна з клієнток мені розповіла історію. Навіть кілька в одній.
Я не можу їх вам переказати, але – просто повірте на слово – вони дуже, дуже сумні. І вони були про буденність і безвихідь – тому що нікому допомогти, зовсім нікому.
Доволі часто у людей виникає дуже велике почуття безпорадності перед насильником. І вони можуть поводити себе «добре». Слухатися. Виконувати команди. Можливо, навіть добре виконувати. Кивати у відповідь.
Вони не будуть кричати, пручатися і намагатися вцілити йому кулаком в око чи хоча б в лоба.
І для стороннього спостерігача така картина, звичайно, дуже незручна – значно простіше розпізнати жертву в тому, кого б’ють, а він кричить «допоможіть!»
Це не завжди допомагає, як ми бачимо з останніх обговорень, але все-таки полегшує ситуацію.
Але іноді жертва поводиться не так. Вона посміхається і виконує те, про що її просять, сподіваючись на те, що це завершиться якомога швидше та якомога безболісніше. А то й просто людина розслабиться, і вдасться якось вислизнути і втекти.
І людина в цій ситуації все одно залишається потерпілою.
Хоча правосуддя тут, звичайно, опиняється у складному становищі.
Але я це пишу, чесно кажучи, не для правосуддя. Я пишу це для всіх, хто пережив насильство. Навіть якщо ніхто, нехай з камерою, нехай без неї, не зміг би довести, що ви пручалися, це не означає, що це все було добровільно, і ви винні в тому, що сталося.